«Демон» Лермонтова, особливо в його найбільш послідовній і цільній шостій редакції,- значительнейшее добуток активного романтизму, де трагічний образ типового героя того часу намальований з більшим співчуттям. До образа Демона звертався й Пушкін («Демон», 1823), ще раніше Ґете (Мефистофель в «Фаустові», 1774-1831) і Байрон (Люцифер в «Каїні», 1820). Але лермонтовский Демон різко відмінний від них. Він не всезаперечливий скептик, як у Ґете й Пушкіна, а «зайва людина», значно гостріше, ніж байроновский герой, що переживає своє суперечливе відношення до життя. Він близький такому своєму літературному попередникові, як Онєгін, у якому Тетяні почудился «Дивак сумний і небезпечний, Созданье пекла иль небес, Цей ангел, цей гордовитий біс». Іронія Онєгіна переростає в Демонів у презирство й ненависть, нудьга Онєгіна - у тугу й розпач, мрійність Онєгіна перетворюється в жагучу мрію про «життя нової», і в цьому його істотна відмінність

(Весь твір…)

Саме Демон, а не людина, міг «все життя, століття без поділу й насолоджуватися й страждати». Демонові були під стать нелюдські страждання: «Що повість тяжких позбавлень, Праць і лих юрби людської Прийдешніх, минулих поколінь. Перед минутою однієї Моїх невизнаних мучень?» Саме Демонові властиво безмежне презирство або ненависть до навколишнього

(Весь твір…)

Особливість характеру Мцири - органічна сполука в ньому строгої цілеспрямованості, могутньої сили, твердої волі з винятковою м’якістю, задушевністю, ліризмом, що так яскраво виступають у його відношенні до природи, у його думах про рідну сторону. Глибока людяність у романтично-ідеальному змісті цього поняття - основа багатобічного характеру Мцири.

(Весь твір…)

Написана в 1893 році повість А. П. Чехова «Чорний чернець», на мій погляд, один із кращих добутків письменника. У ньому відбилася глибока філософія автора, а також ті відчуття занепокоєння й тривоги, які, по спогадах сучасників, переслідували А. П. Чехова в період написання повести. «Життя настільки порожнє, що тільки почуваєш, як мухи кусаються - і більше нічого», - запише Чехов у той час. Сам автор охарактеризував свій добуток так: «Це оповідання медичний, historical morbi». Однак у листі до Суворину Чехов звертає увагу на те, якого родів хворобою страждає, його герой, Коврин. Ця хвороба - манія величності, хвороба багатьох російських людей XIX століття. Очевидно, основна тема повести - показати, як ламає життя людини ця спопеляюча пристрасть, і підпорядковані осмисленню цієї теми всі художні засоби, використовувані в добутку. Чехів - один з найбільших майстрів слова й деталі в російській літературі. Але в цьому добутку він показав себе й великого майстрів живопису, кольори, тому що кожне згадування кольорів у цій повісті не випадково.

(Весь твір…)

Пошук сенсу життя - це доля кожної мислячої й совісної людини. Тому кращі наші письменники завжди напружено шукали художнє рішення цього вічного питання. Сьогодні, коли старі ідеали потьмяніли, а нові завойовують своє місце, ці проблеми чи стали не найважливішими. Але сказати з повною впевненістю, що багато з людей знайшли цей сенс життя, ми не можемо. Було б радісно усвідомлювати, що всі його шукали й шукають. Тільки кожна людина бачить сенс життя по-своєму.

(Весь твір…)

Це оповідання про людину, що прийшов до розуміння щирої віри й навколишнього світу. Цим твором Чехов хотів показати шлях переродження людини. Головний конфлікт в оповіданні Чехова етичний - людська помилка. Студент засумнівався в гармонії природи, буття. Син дячка й майбутній священик посмітив відступитися від визнання Божественної доброти: «йому здавалося, що цей раптово, що наступив холод, порушив у всьому порядок і згода, всі ці жахи були, є й будуть, і тому, що пройде ще тисяча років, життя краще не стане». Тим самим він робить зрадництво Першого апостола. Це і є внутрішньої, на рівні підсвідомості, мотивуванням звертання Івана Великопольского до подій у Гефсиманском саду й до образа Петра

(Весь твір…)

Між образом Сильвио й образами Скупого лицаря й Сальери є й істотна відмінність. У цьому переконує нас вся сцена його другого зіткнення із графом. У цьому ж ще більше затверджують вас ті рядки, які Пушкін визнав за необхідне додати в самому кінці повести до історик головного героя «Пострілу»: «Кажуть, що Сильвио, під час збурювання Олександра Ипсиланти, передував загоном этеристов і був убитий у бої «пекло Скулянами».

(Весь твір…)

При другій зустрічі думка про те, кому стріляти першим, не виникає, та й не може виникнути, «По праву дуелі» (див. епіграф до повісті) стріляти діл- . дружин один, і тільки один, Сильвио, за яким залишився не зроблений їм у свій час постріл у відповідь. І якби він цей постріл зробив і вбив графа, що було, зважаючи на все, зовсім неминучим, ніхто, по поняттях того часу про закони честі, не міг би його не тільки обвинуватити, але й просто дорікнути за це. Однак, прицілившись, Сильвио «опустив руку». І слідом за цим граф передає його слова: «Жалую, сказав він, що пістолет заряджений не черешневими кісточками… куля важка. Мені все здається, що в нас не дуель, а вбивство: я не звик цілити в беззбройного. Почнемо сизноза; кинемо жереб, кому стріляти першому». «Голова моя йшла навкруги… - продовжує граф. -:Здається, я не погоджувався».

(Весь твір…)

А. П. Чеховим написана величезна кількість безсмертних добутків: оповідань, фейлетонів, повістей, але особливе, привілейоване місце в його творчості займають п’єси. «Вишневий сад», «Три сестри», «Чайку» - безцінна спадщина чеховської драматургії, класика світової сцени. Його п’єси відбивають целую галерею людських типів, образів зі своїм особливим характером і зі своєю долею. Особливою заслугою Чехов-драматурга можна вважати створення нового для драматургії явища, такого як символ^-символи-способи-символи. Саме вони допомагають читачеві й глядачеві найбільше повно й точно зрозуміти щиросердечний стан героїв, їхні взаємини. Одним з яскравих прикладів, що ілюструють це явище, можна вважати п’єсу «Вишневий сад».

(Весь твір…)