Нестайко Всеволод Зіновійович Тореадори з Васюківки — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 9 сентября 2014


— Обійдеться! Помирай, помирай швидше! — нетерпляче перебив Стьопа

Я заплющиь очі і голосно зітхнув — випустив дух.

— О люди! О народи! Великий Гаменхотеп сконав! О горе горе! — так одчайдушне заверещав Стьопа, що мені самому стало страшно і жаль себе.

— Але ім’я його буде славне у віках! І піраміда великого Гаменхотепа збереже для поколінь пам’ять про нього. За роботу, жалюгідні раби! За роботу!

І хлопці заметушилися, обкладаючи мене кавунами. Через кілька хвилин я відчув, що на груди мені навалюється важенний тягар і мені нема вже чим дихати.

— Гей! — скрикнув я. — Давить! Гей! Так я й справді помру. Гей!

— Цить! — гаркнув Стьопа. — Не розмовлять. Мертвяк, називається! Убивать треба таких мертвяків!

І поклав мені величезного кавуна прямо на пику. Я тільки кавкнув.

— Е нє, хлопці, так він і справді гигне, — чую раптом голос Яви. — Так не можна.

І кавун з моєї пики відкотився

— А що ж? Як же ж тоді? Не вийде ж піраміда, — почулися голоси.

— Як не вийде! Вийде! — закричав Стьопа. — Я ж забув зовсім. Фараонів ховали сидячи, а то й стоячи. Вставай! Вставай, Гаменхотепе! Тільки мовчи — ти мертвий!

Я встав, і робота знову закипіла. Тепер було легше. Хоч давило в боки, але дихать можна. Я стояв із заплющеними очима, а хлопці обкладали мене кавунами. Незабаром навколо мене вже була справжнісінька піраміда, з якої стирчала тільки моя голова, що, як казав потім Ява, теж була схожа на кавун.

Стьопа був дуже задоволений і весело наспівував похоронний марш:

— Тай-та-та-ра-та-рай, та-та-та-ра-рай-там-та-рам!

І раптом пролунав пронизливий крик Антончика:

— Хлопці! Тікай! Дід!

І всі кинулися врозтіч Це було так несподівано, що я навіть не одразу злякався. І тільки коли від хлопців лишилася сама курява, я похолов.

Я стояв, обкладений кавунами, не в змозі ворухнути ні ногою, ні рукою і дивився, як до мене, розмахуючи кийком, біг дід Салимон.

— Хлопці! — безнадійно вереснув я. — Куди ви?! А я? Раби! Гади! Гаменхотепа кинули! Антончику! Друже!

Але вони вже й почути не могли.

Ну все! Гибель! Зараз дід підбіжить, побачить, що ми наробили, побачить оту гору побитих кавунів, розмахнеться і — кийком мені по кумполу. І буде на одного розбитого кавуна більше. Буде мені гробниця… Піраміда…

Я вже бачив розлючене обличчя діда і чув, як він сопе. Ближче, ближче, ближче…

І тут, як з-під землі, з’явився Ява. Дід уже був зовсім близько уже змахнув кийком. Ява підскочив до мене, схопив кавуна, що лежав біля самої моєї щоки, і пожбурив у діда. Дід випустив з рук кийка і ледь устиг піймати кавуна. Він же був баштанник, той Салимон, і він не міг допустити, щоб кавун упав на землю і розбився. А Ява вже схопив другого кавуна і знову кинув. І знову дід піймав. Це було прямо як у цирку, як у кіно. Ява кидав, дід ловив і клав на землю. Ява кидав, дід ловив і клав на землю.

Я потроху звільнявся. От уже й я схопив кавуна й кинув. Тепер ми кидали з Явою удвох, а дід Салимон ловив. Ловив, хекаючи й примовляючи:

— Ах, шелегейдики!

— Ах, шмарогузи!

— Ах, катові гаспиди!

Через кілька хвилин ми з Явою вже щодуху лопотіли п’ятами по баштану. Тепер доганяй, діду! Шукай вітра в полі.

Я біг поряд з Явою нога в ногу, наче ми були один механізм. І мені здавалося, що серця наші теж б’ються, наче одне серце.

Мені було дуже хороше!

Мабуть, таке відчувають справжні друзі-солдати, коли плече в плече йдуть в атаку.

Отак біг би й біг на край світу. Нема нічого кращого в житті за дружбу!

…На другий день наша дружба з Явою була ще більш скріплена. Так би мовити, кров’ю. Бо дід Салимон поділився своїми враженнями про фараонську піраміду з нашими батьками. І батьки наші зробили нам чотириста двадцять восьме серйозне попередження по тому місцю, про яке при дівчатах не говорять. Роблячи попередження, батьки примовляли:

— А от Стьопа! Стьопа не такий! Стьопи там не було! Га? Не було ж?

Ми зціплювали зуби й мовчали. Ми нікого не виказали. Нікого! Хай кажуть про Стьопу! Хай! А я все одно знав, хто такий Стьопа, хто такий Антончик, а хто такий — Ява!

То хіба міг я, скажіть, поїхати сам у табір до моря після цього?! Нізащо. Ніколи в світі!

Дружба! Велике це слово — дружба! Може, найбільше з усіх слів людських.

Заради дружби люди йдуть на тортури, сідають у тюрму, навіть життя віддають…

РОЗДІЛ Х

Ми — кріпаки. Приїзд Явиних батьків. Пістолети

Ви не думайте, я тата дуже люблю, але вів у нас таки упертий, або, як він сам про себе говорить, «абсолютно принципіальний» чоловік. Раз сказав, то хай тут каміння з неба падає, а буде так. Сказав — як зав’язав.

І ото він пообіцяв мені, що гульні не буде, то не сумнівайтесь — ніколи було й угору глянути.

Щоранку він задавав мені таку «нагрузочку» на день, що добрий наймит би не впорався. І я трудився, аж дим ішов.

Мати мене, звичайно, жаліла і, коли батька не було, завжди поспішала сказати: «Відпочинь, синку, погуляй!» Але гордість моя не дозволяла мені слухатись її. Я знав, що якби тато довідався, він би тільки скривився презирливо і сказав: «Мамій нещасний!» А це було гірше, ніж сто потиличників.

І я трудився.

Я не кажу вже, що я робив те, що треба було робити: чистив свинарник, рубав дрова, порався в саду і на городі.

Але здебільшого я виконував роботу, на мій погляд, нікому не потрібну, роботу, яку батько просто вигадував для мене. Наприклад, копав здоровеннецьку яму на помиї та сміття. Нащо? Все життя виливала мати помиї у бур’яни за клуню — і нічого. А тут, бач, спеціальна яма знадобилася.

Або — паркан із штахетів на межі нашого городу з сусідським. Ніколи там паркану не було. Мовляв, щоб кури в сусідський город у шкоду не лазили. Сміх! Лазили й будуть лазити — на те вони й кури. І ніякі їм штахети не завадять.

Я знаю, просто це називається — трудове виховання.

І чого оті дорослі так люблять виховувати! Тільки клопоту завдають Ніби я сам не розумію, що погано, а що добре, що треба робити, а чого не слід! Прекрасно розумно.

От я підслухав ненароком розмову батька з матір’ю. Мати умовляла, щоб він дав уже мені спокій: «Ти хочеш, щоб він уже зовсім… Бач, на що схожий!» Але батько був непохитний: «Нічого-нічого, це йому тільки на користь. А ти що хочеш, щоб він гультяєм виріс, босяком, понімаєш, п’яницею якимсь алкогольським!»

П’яницею! Сказали. Та хай вона горить синім полум’ям, та горілка! Щоб я її пив! Вони думають, що я не пробував! Ми з Явою якось попробували. Аякже! Бр-р! Тьху! Риб’ячий жир і то смачніший.

Чесно кажучи, по-моєму, дорослим вона теж не до смаку (як вони кривляться, коли п’ють!). Просто ті дорослі — такі самі, як діти: їм незручно один перед одним, вони хочуть показати, що вони дорослі, ну і…

З Явою ми бачились мало: не було часу.

Ото тільки підійдемо до тину, що розділяє наші подвір’я, — він з одного боку, я з другого. Поскаржимося один одному.

— Справжнісіньким наймитом став, — скаже Ява. — Кріпаком. Як Тарас Шевченко. Тільки вірші писати — «Мені тринадцятий минало…»

— А я! Гірше раба єгипетського, — скажу я. — Спини не розгинаю. Поперек уже який день ломить.

Позітхаємо ми та й розійдемось Про цурки-палки, про футбол, про квача і говорити годі. Забули, як це робиться.

Від усього світу білого ізольовані ми були. У тому світі десь там Фарадейович з юннатами вирощував фантастичний космічний глобулус. Уже скоро мали бути результати.

Десь там займалися своїми загадковими темними справами Книш і Бурмило.

А ми нічого не знали й не бачили. Бо не могли й носа з двору висунути А як ти ловитимеш шпигунів, сидячи вдома? Ніяк.

Один тільки раз Ява прибіг до мене захеканий, схвильований, червоний.

— Гайда! Швидше!

— Що таке?

— Тільки що — сам бачив і чув — Книшиха з хати вийшла, Книшу сказала: «Ану піди лишень на вулицю визирни, чи нема кого, і хвіртку защіпни. А то ще побачать оті злидні, буде тоді». І Книш пішов і визирнув, і защепнув. І вони пішли в хату, і замкнулися…

— Ну й що?

— От тобі й «що»! Голова! Може, вони шпигунські гроші у попіл ховатимуть або по радіо передаватимуть щось… шпигунське.

— Ну-у?!

— От тобі й «ну»! Гайда, переліземо через Велику китайську, а тоді на горіх, що під хатою, з нього у вікно все буде видно.

— Гайда!

За хвилину ми вже дряпалися на величезний паркан, що відділяв Явине подвір’я від Книшевого. Цей неоковирний триметровий паркан ми прозвали Великою китайською стіною. І знаєте через що звели Книші оту стіну? Через грушу гниличку. Якраз на межі росла у Книшів дика груша і простягала одну гілку на Реневу територію. І з тої гілки ірушки, ясна річ, падали до Ренів. Їх, звичаино, віддавали, але часом льоха якусь падалицю і схрумає — хіба встежиш. Так через ті гнилички, слова доброго не варті. Книші и збудували Велику китайську стену А груша, як на зло, всохла.

Не любили ми Книшів Незалежно навіть від їхньої шпигунської діяльності. Просто так не любили. Несимпатичні вони якісь були.

Книшиха — широкоплеча, кощава і, хоч не товста, але якась квадратна Очі маленькі, як дірочки в гудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний і схожий на сокиру.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций