Нечуй-Левицький Іван Семенович Гетьман Iван Виговський — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 9 сентября 2014



Розказуй, розказуй, щоб Олеся не нудила свiтом та не нудилась за.

Старий трохи не прохопився, що за Виговським, але якось завчасу вдержав язика, причинив дверi i пiшов до своєї кiмнати. Для Павлини й Олесi перебитi iлюзiї неначе вiтер розвiяв. Вони знов перенеслися думками з зали князя Адольфа в свою тiсну кiмнатку, освiчену восковими свiчками та лампадою перед образами.

— Що ж було далi? — не втерпiла Олеся, питаючи в тiтки.

— Ой, що було, що було далi, то аж сумно оповiдати: була одна мука для обох, i для Розалiї, i для Германа. Старий князь не пускав в свiй двiр Германа i не випускав нiкуди з двiрця Розалiї, так що їм нiгде було й побачитись. Герман не вернувся до батька в замок; вiн оселився поблизу од замку старого князя Адольфа i все никав вечорами кругом замку, де нудила свiтом панна Розалiя. Вiн знав, в котрiй кiмнатi живе Розалiя, знав, котрi вiкна в високiй баштi замку були в її кiмнатi; вечорами вiн брав арфу й рiжок, ставав за потоком на березi, подавав знак рiжком, а потiм грав на арфi пiснi про кохання, котрi вiн сам складав, вставляючи в пiснi своє й її iмення. То сльози, то радiсть виливав вiн в тих пiснях, i Розалiя розумiла ті пiснi: то плакала, то смiялась од гарячого кохання, слухаючи то жалiбнi, то веселi мелодiї. Розалiя одчиняла вiкно, дивилась на Германа здалеку, вiн дивився на неї i посилав їй привiт, махаючи бiлою хусточкою. Але слуги в замку це примiтили i сказали старому батьковi. Батько розлютувався i звелiв дочцi перейти в кiмнату внизу палацу, звiдкiль не видко було нi потоку, нi гаю. Тодi Герман довiдався, яким шляхом мати з Розалiєю їздили на прогуляння в здоровий лiс. Вiн сiдлав свого коня i щовечора виїздив назустрiч, щоб глянути на Розалiю. Але швидко мати примiтила його й перестала їздити в той лiс.

Молодий рицар зблiд на виду, зачеврiв, уже дiйшов до одчаю i хотiв сам собi смерть заподiяти. Герман написав до старого Адольфа лист, що сам собi смерть заподiє, коли князь не видасть за нього своєї дочки, просив його, благав, говорив, що йому шкода загубити своє молоде життя, розбити своє серце тодi, коли його серце зацвiло, мов пишна квiтка. Пославши листа в замок, Герман ждав коло ворiт одповiдi. Але старий князь навiть не написав одповiдi i велiв сказати Германовi, що не буде жалкувати, як Герман сам загубить своє життя.

Довго жив Герман недалечке од замку, але йому не довелося нi разу побачити своєї коханої Розалiї. Вiн зблiд, зачеврiв, як рослина в велику сушу, i тiльки й думав, що про свою милу Розалiю. Ото раз ввечерi вiн гуляв в лiсi коло руїн якогось старого замку; там вiн углядiв якусь стару страшну циганку. Вона вийшла з-пiд руїн з маленької кiмнатки i махнула до Германа рукою. Герман наблизився до неї i злякався, глянувши на її страшне чорне обличчя, на її дикi здоровi чорнi очi. То була циганка-чарiвниця.

— Молодий рицарю! — промовила до нього циганка. — Я ворожка й чарiвниця; я знаю про все твоє горе; знаю, що старий князь Адольф не видасть за тебе дочки, поки його вiку. Але можна запобiгти твоєму горю: можна поробити так, що старий князь забуде про свою обиду од твого батька, забуде все давнє, минувше, неначе воно нiколи з ним не траплялось, неначе вiн вдруге на свiт народився. От тодi вiн полюбить тебе, бо не впiзнає тебе i вiддасть за тебе свою дочку.

— Може, ти, чарiвнице, вчиниш це своїми чарами? — спитав в циганки Герман.

— Нi, не можу, не маю такої сили. Але їдь ти в iндiйське царство, все на схiд сонця. Там живе в столицi рiдна сестра моя Сандала. Питай про неї, i кожний тобi скаже, де вона живе, бо її кожний знає. Сандала — велика чарiвниця. Вона одна знає такий спосiб, що лихий та злий чоловiк стане добрим, мстивий забуде про свою помсту, неправдивий полюбить правду i стане правдивим. Не гай часу, сiдай на коня i їдь все на схiд сонця в iндiйське царство. Чарiвниця дасть тобi тi лiки. Ти вернешся сюди, пiдсиплеш тi чари в вино або в хлiб, котрi подають старому князевi, як вiн вип’є те вино або зїсть шматок того хлiба, то в нього в одну мить вовча вдача змiниться на людську вдачу.

Герман подякував циганцi, сiв на коня i поїхав на схiд сонця в далеке iндiйське царство шукати собi поради. Їхав вiн пiвроку через усякi царства, потiм приїхав до великого моря, сiв на купецький корабель i приплив до великого iндiйського мiста, такого великого, що йому неначе й краю нiде не було. Пожив вiн там з пiвроку, вже вивчився iндiйської мови, i тодi почав питати про чарiвницю Сандалу. Йому показали хату на далекому передмiстi, мiж високими скелистими горами, де вона жила. Герман зайшов в хату. Чарiвниця була тодi вдома, сидiла долi на розстелених бiлих циновках i перебирала усяке зiлля, складаючи його в пучки та в снопики. Сандала була стара i страшна на обличчя циганка, схожа на ту, котру вiн стрiв коло руїн замку: вона була її старша сестра. Герман привiтався до неї, передав їй поклiн од сестри, оповiдав про своє горе i просив її допомогти йому в тiй бiдi.

— Добре! — обiзвалась циганка. — Ради своєї меншої сестри я зроблю це для тебе i допоможу тобi. Приходь завтра ввечерi до нашого найбiльшого храму, стань коло дверей i жди мене. Завтра в нас велике свято. Ти повинен йти зо мною в наш храм i помолитись нашим великим богам, бо без того i я тобi не допоможу.

— Але ж я не вашої вiри, я — християнин, — обiзвався Герман.

— Нiчого те! Один Бог на свiтi i в нас, i в вас. Ти повинен переднiше помолитись нашим богам, тодi й мої лiки бiльше тобi допоможуть, — сказала Сандала, перебираючи зiлля та квiтки, од котрих розходився по хатинi страшенно важкий дух, то приємний, то противний.

Герман окинув очима хатину. Хатина була убога, проста, з невеличкими вiкнами. На поличках стояли рядки iдолiв, страшних та препоганих, витрiшкуватих, мордатих, ухатих, з вищиреними зубами. Мiж ними був iдол чорта. Сама Сандала була чорна-пречорна та беззуба. З-пiд хустки вилазили пасма сивих кiс. Вона i справдi трохи скидалась з лиця на ту чарiвницю, котру молодий рицар стрiв у лiсi коло руїн старого замку. Герман розпрощався й вийшов.

Другого дня надвечiр вiн пiшов до храму, став коло дверей i ждав Сандали. Жерцi одчинили храм. Здоровi залiзнi дверi заскрипiли. Храм стояв на пригорку, здоровий та широкий, як скеля. Перед самим пригорком блищав ставочок, в котрому плавали, неначе колодки, чорнi посвяченi богам крокодили. Кругом усього пригорка, кругом ставка стояла висока мурована зубчаста стiна, обтикана баштами. Народ посипався на той цвинтар i рiчкою полився в широкi дверi храму. Незабаром прийшла i Сандала, взяла Германа за руку i повела його в храм. Вiкна були маленькi. Храм був темний, як печера, неначе висiчений в скелi. Проти дверей на вiвтарях стояли три страшнi iдоли. В одного було четверо лиць з чотирьох бокiв, з бiлими вищиреними зубами; другий держав косу, а коло його нiг валялись бiлi черепи та кiстки. Третiй був вухатий та рогатий, чорний з бiлими зубами, страшний, як сатана.

— Ой цьоцю! Яке страшне ви розказуєте! Їй-богу, я не буду спати цiєї ночi, а коли й спатиму, то тi iдоли будуть менi снитись цiлу нiч, — сказала Олеся.

Але тiтка Павлина добре знала, що Олеся любить слухати оповiдання i про усяке страхiття, як i про кохання, i вела далi своє оповiдання про страхiття, бо й сама любила усе романтичне, а найбiльше страшне. Iнколи вночi їй снилось, що її викрадає жених, що вона вже тiкає з ним якимись пущами та борами, хоч той жених нiколи й гадки не мав викрадати такої печерицi, якою була й замолоду Павлина. Тiтка Павлина почала оповiдати далi:

— Ото Сандала провела Германа до ставка та й каже:

“Впади ниць на землю й поклонись святим крокодилам! Це слуги наших богiв. Колись давно сам наш Бог втiлився на землi в одному крокодиловi”. I Герман впав ниць i мусив поклонитись крокодилам. Потiм вона взяла рицаря за руку, повела в храм i стала з ним перед самими iдолами. В храмi запалали свiчки. Жерцi вдарили в бубни i почали спiвати та дико галасувати.

“Впади на землю i поклонись нашим богам”, — тихо зашепотiла над самим вухом в рицаря Сандала.

“Не можу, не можу я молитись до цих страшних богiв. Це не боги, а чорти!” — обiзвався Герман.

Тiльки що вiн сказав цi слова, блиснула блискавка i неначе запалила храм; загримiв страшний грiм. Дощ полив ливцем, неначе з вiдра. Грiм гуркотiв, стугонiв, трiщав, аж земля двигтiла. Блискавка неначе вогнем освiчувала страшних iдолiв. Храм дрожав. Iдоли неначе заворушились на престолах i захитались, неначе були напоготовi зiйти додолу як живi. На Германа напав страх. А грiм трiщав та все дужчав. Здавалось, от-от завалиться важкий храм i впаде на людей. Люди крикнули i почали голосно молитись до богiв. Жрець обернувся до людей i промовив: “Мiж нами в храмi є люди не нашої вiри. Шукайте їх! Це через їх сталася така бiда!”

“Впади на землю i помолись нашим богам, бо буде тобi лихо!”

— Ой Боже мiй, як менi стало страшно! Ой цьоцю! Не розказуйте далi, — говорила Олеся; в неї з рук давно випала голка, а покрiвець зсунувся з колiн i впав на пiдлогу.

В той час i Павлина, й Олеся почули, що в ворота хтось застукотiв.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций