Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина третя - У морі — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 9 сентября 2014





- Мул за корму викидає? - запитав він.

- Хмари.

Вони підійшли до лиховісного повороту, і виявилося, що він не такий уже й страшний, як здавалось Томасові Хадсону. Той прохід, який вони щойно поминули, був гірший. Знявся вітер, і, коли вони повернули й пішли бортом до нього, Томас Хадсон відчув його різкі подуви на своєму голому плечі.

- Тичка прямо по носу,- мовив Хіль.- Звичайна гілляка.

- Я бачу.

- Так і тримай правим бортом до берега, Томе,- сказав Антоніо. - Поки що наше зверху.

Томас Хадсон так притискався до правого берега, наче ставив машину біля тротуару. Але той берег скидався не на тротуар, а на порите снарядами, багнисте поле бою тих часів, коли воювали зосередженим артилерійським вогнем, - неначе те поле раптом постало з дна океану й простяглося праворуч від нього, мов рельєфна карта.

- Мулу за кормою багато?

- Страшенно багато, Томе. Коли поминемо цей прохід, можна б стати на якір. З цього боку Контрабандо. Чи з підвітряного,- запропонував Антоніо.

Томас Хадсон повернув голову й побачив Кайо-Контрабандо - маленький, зелений і веселий острівець. Тоді сказав:

- Під три чорти. Ану, Хілю, промацай біноклем цей острівець і протоку. Туди, здається, міг би зайти черепашатник. А я бачу далі ще дві точки.

Цією протокою іти було неважко. Але попереду з правого борту він побачив піщану косу, що вже показалася над водою. Чим ближче зони підходили до Контрабандо, тим вужчим ставав прохід.

- Обминай цю тичку з лівого боку,- сказав Антоніо.

- Так і роблю.

Вони залишили позаду ще одну тичку. То була темна суха гілляка, яку шарпав вітер, і Томас Хадсон подумав, що за такого вітру вони не матимуть під кілем і середньої малої глибини, належної після відпливу.

- Як там з мулом? - запитав він Антоніо.

- Так само багато, Томе.

- А ти щось бачиш, Хілю?

- Тільки тички.

Тим часом вода вже ставала білясто-каламутна від розбурханого вітром моря, і більш не видно було ні дна, ні обмілин, що показувалися тепер лише тоді, коли катер, проходячи повз них, засмоктував під себе воду.

Кепські справи, думав Томас Хадсон. Але кепські справи і в тих. Їм доводиться чимало лавірувати під вітрилом. Для цього треба бути справжніми моряками. А тепер мені треба розміркувати, котрою протокою вони могли піти: старою чи новою. Це залежить від їхнього лоцмана. Якщо він молодий, то, мабуть, пішов новою. Тією, яку пробило за урагану. А якщо старий, то, певно, старою, бо там іти звичніше й безпечніше.

- Антоніо,- мовив він.- Котрою протокою хочеш піти - старою чи новою?

- Вони обидві погані. Різниці майже немає.

- То що б ти зробив?

- Я став би на якір з підвітряного боку Контрабандо й почекав припливу.

- На ранок вода ще не підніметься так, як нам треба.

- У тім-то й річ. Але ж ти тільки спитав мене, що б я зробив.

- А я все-таки спробую пройти цією сучою протокою.

- Це твій катер, Томе. Але якщо ми й не зловимо їх, то зловлять інші.

- Чого це сьогодні не видно повітряного патруля з Кайо-Франсеса?

- Вранці літав. Хіба ти не бачив?

- Ні. А чому ти мені не сказав?

- Я думав, ти сам бачив. Отой їхній маленький гідроплан.

- Розтуди його,- мовив Томас Хадсон. - Мабуть, це тоді, коли я був на носі, а в Пітерса працював генератор.

- Ну, тепер це все байдуже,- сказав Антоніо.- Слухай, Томе, далі немає двох тичок.

- Хілю, ти бачиш попереду дві тички?

- Не бачу жодної.

- Ну й біс із ними,- сказав Томас Хадсон.- Усе, що я зараз маю робити, це притиснутись до того смердючого острівця й не сісти на косу, що тягнеться на північ і на південь під нього. Далі ми оглянемо отой більший острів з манграми, а тоді поліземо в котрусь із двох проток.

- Східний вітер вижене з них усю воду.

- Пропади він пропадом, цей східний вітер,- промовив Томас Хадсон.

Злетівши з його уст, ці слова прозвучали як страшне прокляття, найжахливіше й найдавніше з тих, що пов’язані з християнською вірою. Він знав, що образив словом одного з найкращих друзів усіх, хто виходить у море. Та, вимовивши цю клятьбу, не став перепрошувати. Він повторив її.

- Даремно ти так, Томе - сказав Антоніо.

- Я знаю,- відповів Томас Хадсон. Потім проказав подумки, наче покаянну молитву, вже не пригадуючи до ладу того вірша: “Здіймайсь, здіймайсь, західний вітре, хай хмари дощ несуть. Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть”. Оце ж той самий бісів вітер, тільки широти різні, подумав він. Ці два вітри дмуть з різних континентів. Але обидва вони приязні, надійні й корисні. І він ще раз проказав сам до себе: “Щоб знов мені мою кохану обійнять і в ліжку з нею буть”.

Тепер вода стала така каламутна, що вже не було за чим і орієнтуватись, окрім берегів обабіч та ще обмілин, коли з них зісмоктувало воду. Джордж стояв на носі з лотом, Ара з довгою жердиною Вони замірювали глибину й гукали назад на місток.

Томаса Хадсона брало таке відчуття, ніби це було вже з ним колись у моторошному сні. Вони пройшли чимало важких проток. Та саме оце, що тепер, було вже колись у його житті. А може, воно й тривало все його життя. Але тепер діялося так навально, що він почував себе і господарем становища, і воднораз його бранцем.

- Ну, як там, Хілю, видно щось? - запитав він.

- Нічого не видно.

- Дати тобі на підмогу Віллі?

- Ні. Віллі не побачить більше, ніж я.

- І все-таки нехай він буде тут.

- Як хочеш, Томе.

Через десять хвилин вони сіли на мілину.





XV

Вони сиділи на обмілині замуленого піщаного дна, що мала бути позначена тичкою, а тим часом відплив тривав далі. Вітер бурхав усе дужче, і вода стала зовсім каламутна. Попереду був чималенький зелений острів, що начебто й не підносився над водою, ліворуч од нього купчились дрібні острівці. Обабіч видніли узвишшя піщаної коси, що почали поступово оголюватись в міру того, як спадала вода. Томас Хадсон бачив зграї берегових птахів, що кружляли в повітрі й сідали на ті латки, шукаючи поживи.

Антоніо спустив шлюпку за борт і разом з Арою кинув носовий якір та два малі кормові.

- Думаєш, другого носового кидати не треба? - спитав Томас Хадсон.

- Ні, Томе,- відказав Антоніо.- Думаю, що не треба.

- Якщо вітер посилиться, то за припливу нас може погнати проти течії.

- Навряд, Томе. Хоча може бути й таке.

- Давай кинемо з навітряного боку малий, а великий посунемо далі під вітер. Тоді нам не буде про що тривожитись.

- Гаразд,- погодився Антоніо.- Як на мене, то краще це, аніж знову сісти на грунт в якійсь клятій протоці.

- Еге ж,- мовив Томас Хадсон - Ми про це говорили.

- І все-таки краще постояти на якорі.

- Я й сам знаю. Але попросив тільки кинути другий малий якір, а великий трохи посунути.

- Слухаюсь, Томе.

- Ара любить вибирати якорі.

- Вибирати якорі ніхто не любить.

- Ара любить.

Антоніо усміхнувся й сказав:

- Ну хіба що Ара. Так чи так, а я згоден з тобою.

- Ми завжди рано чи пізно доходимо згоди.

- Аби тільки не запізно.

Томас Хадсон простежив, як переставили якорі, і подивився вперед, на зелений острів, що неначе потемнів після того, як відплив оголив коріння мангрів понад берегом. Вони могли стати в бухті з південного боку цього острова, подумав він. Вітер триватиме до другої-третьої години ночі, отож вони можуть ще завидна, тільки-но почнеться приплив, спробувати вибратися звідси однією з тих двох проток. А далі піти собі отією великою, наче озеро, затокою, де можна спокійнісінько плисти хоч і цілу ніч. Світло вони мають, а прохід там у кінці досить широкий. Отже, все залежатиме од вітру.

Відтоді як вони сіли на мілину, його не залишало почуття своєрідної полегкості. У першу мить він відчув потужний глухий удар, і це було так, наче вдарило його самого. Але вдарило не об каміння, це він одразу зрозумів. Відчув руками, що стискали штурвал, та ступнями босих ніг. І перше враження було таке, ніби його поранило. А вже наступної миті з’явилось оте почуття полегкості, знайоме кожному, кого поранено в бою. Йому і далі здавалося, що то просто моторошний сон і що все воно вже було з ним колись. Але було зовсім не так, і тепер, коли катер сів на мілину, він відчував полегкість. Він знав, що ця полегкість лише тимчасова, але був задоволений і тим.

На місток піднявся Ара й сказав:

- Грунт добрий, Томе. Якорі сидять міцно, на великий ми накинули допоміжний лінь. Коли піднімемо його, можна буде швидко знятися. Обидва кормових теж підв’язали за лапи.

- Я бачив. Дякую.

- Не карайся, Томе. Можливо, ті сучі сини отам-таки за ближчим островом.

- Я не караюся. Прикро тільки, що марно втрачаємо час.

- Це ж не те, що розбити машину чи потопити судно. Просто сидимо на мілині, чекаємо припливу.

- Авжеж.

-Обидва гвинти цілі. Катер цілий. Сів гепою в мул, ото й тільки.

- Авжеж. Я його посадив.

- Як сів, так і зніметься.

- Звісно, що зніметься.

- Томе, тебе щось тривожить?

- Що б мене мало тривожити?

- Та нічого.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций