Січовик Ігор Дурилло (Розділи з повісті) — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 4 сентября 2014



Лавреят усіх премій, академік усіх академій, член усіх пропрезидентських партій, Альберт Платонович, розподілив світ на тих, хто любить українців і на тих, хто їх зоологічно ненавидить. Себе він з гордістю відносив до останніх.

- Альберте Платоновичу! - вигукнула Дуська. - Ваші слова викликали у мені жар… Я справді найкрасивіша жінка на планеті, чи, може, ви перебільшуєте?

- Євдокіє Юхимівно, будь кому можна відмовити у вишуканому смаку, але не мені. Я неодноразово організовував конкурси краси. І мушу зізнатися: найкраща красуня вам навіть у підметки не йде. Ви єдина, хто поєднав у собі внутрішню і зовнішню красу. І ніколи не вірте дзеркалам. Вони часто поглинають справжню красу і випинають потворне…

- Дякую, Альберте Платоновичу, за щирі слова! Ви навіть уявити собі не можете, скільки у мене заздрісників. Я чи не щодня чую, за своєю спиною зміїні заздрощі: чому, мовляв, саме їй випало вийти заміж за цього Дурилла?

- А я знаю відповідь, вельмишановна Євдокіє Юхимівно: бо ви найрозумніша жінка в Україні! 

- Вибачте, панове, але я змушена перебратися до столика нашого іменитого кінорежисера, Роберта Іконовича.

Я, звичайно, подався слідом за Дуською.

- О наша чарівна хазяєчко! Ви всім своїм виглядом так і проситесь у кадр. Не я буду, якщо до кінця цього року не створю хронікально-документальний фільм про вас, нашу покровительку муз!

Що говорив далі Роберт Іконович, я не чув, бо перейшов до столика, за яким був широкорозрекламований гармоніст Пацюк зі своєю дев’ятнадцятирічною внучкою-дружиною. Навіть, незважаючи на парфуми, які він використовував над міри, від гармоніста тхнуло смердючим цапом. Його юна пасія намагалася спрямувати повітря вентилятора у напрямку свого судженого, від чого сусіди неприховано кривили носи. Красиве і уродливе - це саме той баланс, який надавав рівноваги народному артистові України.

Як не дивно, але саме Пацюк був найбільшим другом президента Дурилла. Їхня дружба склалася у ті часи, коли мій хазяїн безпробудно пиячив і заробляв на прожиття укупі з гармоністом, акомпануючи йому під балалайку. Тільки завдяки їхній спайці вони вижили і дісталися позахмарних висот. Звичайно, гармоніста на буксир узяв Дурилло. Подейкують, ніби маючи мільйони, Пацюк часто перевдягається у злидарський одіж, чіпляє темні окуляри і за звичкою грає на розі вулиць…

Я почув, як за сусіднім столом велась цікава дискусія двох журналістів - редактора газети “Президентська правда”, Інокентій Живодера і кореспондента опозиційної газети Федька Кухлика, який прокрався на елітну вечірку під виглядом журналіста газети “Кієвскіє гадості”.

-… ви не праві, Інокентію Самсоновичу, преса мусить бути дзеркалом дійсності, хоча й не без присутності емоцій, авторської позиції.

- Наївний ти, Федю, як дитя! Де тебе вчили уму-розуму? Преса - це ретранслятор ідей, думок, планів президента, а решта - все від лукавого. Уяви собі стадо овець, яких веде баран. Одні вівці кричать: треба йти прямо, ще одні - ліворуч, а решта - праворуч. Як ти гадаєш: куди дійде таке стадо? Зрозуміло, куди. А якщо їх очолить баран?

- А якщо їх поведе баран, шановний Інокентію Самсоновичу, то стадо потрапить у прірву. Отару мусить очолювати мудрий і розважливий пастух…

До столика підійшов хтось із обслуговуючого персоналу, нахилився і проказав:

- Вибачте, шановний Федоре Івановичу, але вас терміново викликають додому… Кажуть, трапилось щось неприємне… Правда, нам не повідомили, що саме…

Кухлик зірвався з місця і прожогом кинувся до дверей, де на нього очікували хлопці у цивільному, які провели його за ворота президентської дачі.

За півгодини я краєм вуха почув, як начальник охорони доповідав Дусьці: “Якісь бандити по-звірячому побили журналіста Кухлика, коли він повертався додому, і тепер перебуває у реанімації”. На що редактор “Президентської правди” зауважив.

- Виявляється, правду казали Кухлику, нібито у його родині трапилась неприємність… Цікава буде назавтра інформація на першу сторінку”

Елітна вечірка закінчилась, можна вважати, чудово. Діячі мистецтва поверталися додому на “мерсах”, “тойотах” і “вольво”. Вони по справжньому почувалися найбільшим багатством найбіднішої у світі держави







ЛЮДИ МИСТЕЦТВА



Люди мистецтва посідали особливе місце у житті мого господаря. Мистецтва як такого він не визнавав, сприймаючи його за вибрики Пегаса. Президент Дурилло аж ніяк не міг збагнути навіщо існує симфонічний оркестр, якщо його душу можуть задовольнити прості і такі рідні звуки балалайки, на якій він навчився наярювати заледве не з колиски. А весь оперний і естрадний спів міг замінити, нехай мені вибачать мої співродичі, непретензійним завивання своєї кралі, Дуськи, від чого мені частенько доводилося ховатися під канапою. Ба більше, вона навіть викрала у Акакія президентський бланк, на якому власноруч вивела Указ з печаткою і реєстраційним номером про присвоєння їй звання народної артистки України. Щоправда, крім мене і ненависної мені кицьки, Анфіси, ніхто інший так і не удостоївся честі побачити вищезгаданий документ.

При всьому тому, пан президент дозволяв собі розкіш бути присутнім у театральному ложі вкупі з першою леді держави. Звичайно ж, і за моєю участю - біля їхніх вельможних ніг. Того вимагав Протокол, хоч би як противилась душа. Знали б ви, яким тортурам піддавала себе президентська родина, перебуваючи у храмі мистецтв!

Як завжди, у цьому випадку рятувала винахідливість глави канцелярії, Паші Підкоритного, - цього вічного двигуна дурисвітства. Знаючи тваринні уподобання свого шефа, він завчасно і запопадливо укладав до рук президента іграшку китайського виробництва на кшталт тетріса. Той із суворим виразом на неадертальському обличчі натхненно бився з віртуальними ворогами, щоразу здобуваючи такі важливі і своєчасні перемоги. Президент часом виколисував у собі думку: чи не звернутися йому від імені міністра оборони до міжнародної спільноти з клопотанням щодо присвоєння йому звання генералісимуса? Тим паче, що ним вже з півстоліття не удостоювався жоден діяч на планеті Земля. Єдине, що утримувало президента від рішучого кроку, це те, що, завдяки канцлеру Паші всі ігри на тетрісі мали налаштованість на нульовий рівень, тобто на розумово відсталих дітей-олігофренів.

Президентша час від часу відкладала на бік свою електронну книжку з любовними романами найдешевшого московського розливу, і разом зі своїм касатиком аристократично поплескувала невідь за що акторам або співакам.

Півгодинного нашого перебування у Храмі мистецтв було достатньо для того, аби задовольнити гордість присутніх, яка, як правило, підбиралась з числа обслуговуючого персоналу, а відтак і покидала залу хвилин через п’ять після нашого візиту ввічливості.

Звичайно, найбільше президент злився на головного консультанта з питань культури та мистецтва, Вальдемара Задунайського.

- Послухай ти, гондон дірявий, на хрена мені здалися оці ідіотські витребеньки - всілякі концерти та прем’єри? Нехай, бля, їх дивиться міністр культури, Пацюк, - у нього нерви міцні: як-не-як десять років відпрацював начальником тюряги для особливо небезпечних злочинців.

- Пане президент! виправдовувався головний консультант. - Мистецтво вимагає жертв… Ви вже перетерпіть, бо що завтра скаже іноземна преса…

- Вальдемаре, чи не можеш ти, бля, наступного разу замість мене посадити у крісло двійника? Тільки не так, як минулого разу - коли ми з вождем племені кокуа бенкетували на дачі, а ти в той самий час послав трьох моїх двійників на різні заходи, що одразу ж і висміяли місцеві та зарубіжні перодряпи. А втім, Вальдемаре, що там у тебе?

- Пане президент, чи не підписали б ви оцей невеличкий списочок на звання заслужених і народних артистів? Мене їх родичі і протеже вже розтерзали…

Президент уважно читає.

- Во, бля! Нічого собі. За що оцьому гундосому гумористові, Задерихвостецькому, звання народного? Він навіть не наш громадянин!

- Вельмишановний Акакію Меркурійовичу, треба. Ми частенько запрошуємо його під час виборів до нашої країни, або ж на урядові вечори. І, знаєте, люди сміються.

- А ти знаєш, бля, з чого сміються? Та з того, що із 33 літер абетки він вимовляє шість чи сім. Я сам всираюся від його виступів… А втім, хрін з ним, чи мені паперу шкода. І не таким засранцям героя давав. Хоча з таким самим успіхом їх можна було посадити на довічне ув’язнення. До того, нашій публіці хоч палець покажи - реготатиме до ригачки. Вальдемаре, це правда, що на сусідніх гумористів і бальзамованих співачок ходять лише торговці з троєщинського ринку?

- Та ще із святошинського… Якби ви знали, пане президент, за які скажені гроші…

- Вальдемаре, ти хоча б задля видимості запросив до Києва Паваротті….

- Боюсь, пане президент, квитки не розійдуться… Не та публіка…

- А ти зроби вінеґрет - перемішай його виступ з Аллочкою Совою і Вєркою Смердючкою.

- О, це ідея! Буде зроблено, пане президент!







АКУЛИ ПЕРА



Ніхто не любить так славу, як любить її мій хазяїн.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций