Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 4 сентября 2014







- А як же зі священиком? - спитав я.



- Зі священиком? - перепитав Кейс. - Той гамселив у двері знадвору та гукав тубільців, щоб бігли виламувати їх, та репетував, що він прийшов душу спасти і так далі. Його теж до живця пройняло. Але що ж ви хочете? Джоні зірвався в нього з гачка, другого Джоні не передбачалось, і зі сповіді та причастя вийшла мильна булька. Далі Рендолові внесли у вуха, що той священик молиться над Джоніною могилою. А Татусь був надудлений по зав’язку, то вхопив дрюка й гайда до тої могили, аж там стоїть навколішки Ґалюше, а на нього дивиться ціла юрба тубільців. Здавалось би, Татуся ніщо в світі не цікавить, крім пляшки, коли ж вони зі священиком дві години там гарикались, батькували один одного по-тубільному, і щоразу, як Ґалюше хотів упасти навколішки, Татусь кидався на нього з дрюком. Такої вистави на Фалезі ще звіку не було. Скінчилося тим, що капітан Рендол беркицьнувся й забився в якихось ніби корчах, а священик таки доп’яв свого. Але такого сердитого священика я ще не бачив: він подав тубільним ватагам скаргу, що йому завдано образи - так він це назвав. Нічого він не добився, бо наші тутешні ватаги протестанти, а крім того, він іще морочив їм голови барабаном для ранкової школи, і вони раді були піднести йому дулю. А тепер він присягається, що старий Рендол отруїв Адамса чи цю, і коли вони де здибаються, то вишкіряються один на одного, як два коти.



Він розповів що історію щонайприроднішим тоном, ще й так, ніби вона його страшенно бавила; хоча тепер, по довшому часі, я згадую її як щось страх яке жорстоке. А втім, Кейс ніколи не намагався показати себе лагідним - тільки прямим і щирим, і взагалі справжнім чоловіком. І, сказати правду, заморочив мене далі нікуди.



Вернувшись додому, я спитав у Ами, чи вона “попі” - наскільки я збагнув, так у тубільців називають католиків.



- Е ле аї! - відказала вона. Коли треба було щось рішуче заперечити, вона завжди переходила на тубільну говірку, і справді воно звучало рішуче. - Нема добре попі! - ще додала. [75]



Потім я розпитав її за Адамса й священика, і вона розповіла майже те саме, тільки на свій лад. Так що я багато вперед не просунувся, але загалом схильний був думати, що все там сколотилося справді через причастя, а отрута - то самі плітки.



Другого дня була неділя, тож ніяка робота мене не чекала. Ама спитала мене вранці, чи піду я “на молитву”, і я відповів, що нікуди не піду, і вона теж зосталась удома без жодного слова. Я подумав, що це якось не схоже на тубільців, та ще на жінку-тубілку, та ще на жінку, що має обнови, якими можна похизуватись; а втім, мене таке ще й як улаштовувало, і я не став доскіпуватись. Дивне було те, що я врешті таки мало не зібрався піти до церкви, хоча звичайно не дуже кваплюсь туди. Я вийшов пройтися й почув, як співають духовний гімн. Ви знаєте, як воно бува. Коли почуєш, що люди співають, то воно наче притягує тебе; і дуже скоро я опинився коло самої церкви. То була невелика, низенька довгаста будівля з коралового каменю, загострена з обох кінців, наче вельбот, із високою покрівлею на тубільний лад, вікна без віконних рам, дверні прорізи без дверей. Я встромив голову в одне з вікон і побачив щось таке нове для мене (бо на тих островах, де я бував, звичаї інакші), що не відійшов, а дивився далі. Паства сиділа долі на матах, жінки з одного боку, чоловіки - з другого, всі вичепурені, мов на парад - жінки в сукнях і купованих капелюшках, чоловіки в білих куртках та сорочках. Гімн уже доспівали, пастор, високий канак, теж вичепурений, стояв коло амвона й на повному ходу промовляв казання, і з того, як він помахував рукою, та виспівував слова, та підносив і стишував голос, та неначе щось вичитував своїй пастві, я зрозумів, що він неабиякий мастак у своєму ділі. Та ось він раптом підвів голову й зустрів мій погляд, їй же Богу, він поточився назад, очі йому полізли на лоба, рука піднялась і тицьнула на мене ніби мимовільно, і казання вмить урвалося.



Не дуже приємно казати про себе таку річ, але я кинувся тікати, і якби мене оце сьогодні щось так ошелешило, я б кинувся тікати й сьогодні. Коли я побачив, як того пащекуватого канака мов громом уразило від самого вигляду мого, мені здалося, наче піді мною земля западається. Я попростував додому і мовчки сидів там. Може, ви подумаєте, що я розповів усе Амі, але то була б не моя система. Може, ви подумаєте, що я побіг радитися з Кейсом, але, як хочете знати, мені було соромно говорити про таку річ. Я думав, що будь-хто тільки зареготав би мені у вічі. [76]



Отож я мовчав і думав, і що довше я думав, то менш мені подобалась ця історія.



До вечора в понеділок я вже остаточно збагнув, що на мене накладено табу. В селищі вже два дні як відкрито нову крамницю, а жодна жива душа не прийшла подивитись на крам, у таке годі повірити.



- Амо, - сказав я, - гадаю, на мене наклали табу.



- Я гадаю, так, - відказала вона.



Я хвильку подумав, чи не розпитати її ще, та це погане діло, коли тубільці подумають, ніби ти з ними радишся, і пішов до Кейса. Було вже темно, він сидів на сходинці сам, як здебільше, й курив.



- Кейсе, - сказав я, - якась чудасія. На мене наклали табу.



- Ет, дурниця, - відказав він. - На цих островах таке не заведене.



- Може, так, а може, й не так, - сказав я. - Там, де я бував досі, заведене. І я, будьте певні, знаю, що воно таке, тож я вам кажу точно: на мене наклали табу.



- Ну, і що ж ви такого зробили? - спитав він.



- Оце ж я й хочу з’ясувати, - сказав я.



- Та ні, не може цього бути, - запевнив він. - Це неможлива річ. Але я скажу вам, що робити. Вам треба заспокоїтись, а я піду й усе з’ясую. Зайдіть тільки до нас, погомонимо з Татусем.



- Дякую, - відказав я. - Я краще посиджу тут на веранді. У вас у домі так тісно.



- Ну, то я викличу Татуся сюди, - пропонує він.



- Дорогенький мій, - кажу я. - Краще не треба. Правду кажучи, я не дуже закоханий у містера Рендола.



Кейс засміявся, взяв у крамниці ліхтар і подався до селища. Вернувся хвилин через п’ятнадцять із дуже заклопотаним виглядом.



- Правда ваша, - сказав, поставивши ліхтар на сходинки до веранди. - Зроду б не повірив. Не знаю, до чого ще дійде нахабство цих канаків: здається, вони втратили будь-яку пошану до білих. Треба б сюди військового корабля - найкраще німецького: німці вміють давати раду канакам.



- То на мені табу? - вигукнув я.



- Та щось схоже, - відповів Кейс. - Ще й найгірше з усіх, про які я будь-коли чув. Але я вас не покину, Вілтшире, я буду з вами попліч. Приходьте завтра вранці о дев’ятій, ми з’ясуємо все це з ватагами. Вони мене бояться - принаймні досі боялись, але тепер чогось дуже розпаношились, не знаю, що й думати. Зрозумійте мене, Вілтшире: я дивлюсь [77] на це не як на ваш особистий клопіт, - провадив він вельми рішучим тоном, - а як на клопіт для всіх нас, Клопіт Білої Людини, і я боротимусь до останку, і ось вам моя рука.



- А ви з’ясували, в чому причина? - спитав я.



- Ще ні, - відповів Кейс. - Але завтра ми їх притиснемо. Загалом його поведінка мені сподобалась, а другого дня,



Коли ми зустрілися, щоб іти вдвох до ватагів, ще дужче сподобавсь його суворий та рішучий вигляд. Ватаги чекали нас в одному з їхніх великих овальних будинків, і ми ще здалеку розпізнали, в котрому саме, бо перед ним зібралась ціла юрба - душ зо сто чоловіків, жінок і дітлахів. Декотрі з чоловіків затримались там дорогою до роботи й були в зелених вінках, і це нагадало мені Перше травня в нас удома. Цей натовп розступився, пропускаючи нас, і загомонів з якимось раптовим гнівним запалом. У будинку було п’ятеро ватагів: четверо дужих показних чоловіків, а п’ятий - зморщений дідуган. Вони сиділи на матах, убрані в білі спіднички та куртки, а в руках тримали віяла, мов якісь витончені панії; двоє мали на грудях католицькі образки, що змусило мене задуматись. Нам було вже визначено місце, для нас покладено мати навпроти тих достойників, ближче до входу: середина лишалась вільна. Юрба впритул за нашими спинами щось мурмотіла, штовхалась, витягувала шиї, аби краще нас бачити, а тіні тих людей танцювали перед нами на чистих камінцях долівки. Мене трошечки вибило з колії збудження натовпу, але спокійний, люб’язний вигляд ватагів додав мені духу, тим більше, що їхній речник почав і виголосив до кінця довгу промову негучним голосом, часом показуючи рукою то на Кейса, то на мене, а часом постукуючи щиколотками по маті. Одне було ясне: у ватагах не відчувалося й знаку якоїсь злості.



- Що він сказав? - спитав я, коли він докінчив.



- Та нічого такого, тільки що вони раді бачити вас і розуміють з моїх слів, що ви хочете на щось поскаржитись. Мовляв, викладайте цю скаргу, і вони вчинять справедливо.



- Та й довго ж він це казав, - подивувався я.



- Ну, решта були всякі солодкі слова, “бонжури” тощо, - сказав Кейс. - Самі знаєте, які вони, ці канаки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций