Грінченко Борис Дмитрович Серед темної ночі — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 29 августа 2014


В садку полягали й посідали на траві і знов почали розмовляти, кожен здебільшого про свої діла, і всі якось чіплялися за мужиків: одному мужики тим не догодили, другому іншим. Сучок казав, що мужик хитріший за чорта, а врядник доводив, що хоч він і хитрий, але дурний, і розказав, щоб підперти свою думку, про дурного Хому, як він мило поїв. Усі страшенно реготалися, а заохочений оповідач докидав одну по одній ще й інші брехеньки про мужиків: про те, як мужикові перемінили його хахлацьку голову на чортову; про те, як солдат і хахол кипіли в пеклі в казані; чорт сказав: «Салдат!» А салдат: «Ась?» — «Ну, вилазь!» — Тоді до хахла: «Хахол!» — «Шшчо-о?» — «Ну, сіді іщо! Вот тібє за хахлацький язик — у пеклі сиди!»

Всі знову реготалися, а писарка навіть кричала тоненько:

— Ах, прелість! Ах, прелість!

Вона служила в панів за покоївку і там навчилася так кричати.

Потім повернулися в хату, і пили чай, і знову весело гомоніли…

Сучок пішов, бо йому треба було в крамницю, але Роман з урядником досиділи аж до вечора.

В хатах уже посвітилося, як Роман вертався додому. Як увійшов у хату, сім’я саме вечеряла.

— Бач, от де й наш приблуда! — озвавсь, ласкаво сміючися, батько.— Де це ввесь день швендяв?

От, хіба в його нема тут добрих людей, знайомих! — І Роман почав розказувати, що він ходив до вчителя і так гарно з їм познайомився; а тоді був у писаря, і як добре його там приймано… Мати раділа, слухаючи, як її сина гарно вітають; інші мовчали.

— Та сідай уже, синку, ближче до столу та вечеряй! — припрохувала мати.

— Вот, я таких страв наєвся у писаря, што вже мине вашої вечері не хочеться.

Матері це трохи не сподобалося, що син понижає її страви, але він того не помітив і знов почав розказувати про писаря: як він добре живе та як добре бути писарем.

— Та воно добре,— озвався Зінько,— та тільки ще краще було б, якби писарі більше по правді робили, а то… он і цей такий, що примів би — дві шкури з тебе драв би.

— Ну, це, братуха, пустяк дело,— одказав Роман,— на то щука в морі, штоб карась не дрімал. Кажен з свово ремесла можить сібє бариш брать.

— Нехай і бариш, та не здирство,— озвався батько,— а то цей був такий харпак, що сіряк на хребті не держався, а тепер уже бач у які достатки з тих баришів убився. Ти б, Романе, краще не водився з ним: він тебе на добро не напутить, а люди про тебе погане казатимуть.

— А какоє мине вніманіє до людей? — одказав Роман, здвигнувши плечима.— У нас своя кунпанія. Ну, што там розбалакувать: врем’я спать.

Забрав одежу і пішов спати в клуню. Умощуючись на соломі, згадав, які високі й м’які подушки, квітчастою ковдрою застелені, він у писаря бачив. І йому стало заздро, і схотілося такої саме гарної світлиці, м’яких подушок, доброї страви з горілкою і червонощокої жінки… А хата батькова здалася йому такою негарною й чужою… та й люди в тій хаті… Велика штука, що вони йому свої. Коли ж вони такі… мужики! І по правді врядник та писар з мужиків сміються, бо вони живуть так, зовсім «без понятія, как настоящая необразованная животная». Хіба ж він може так жити? Коли ж він тепер зовсім інший чоловік став.

Він усе думав про це і не міг заснути. Поруч із тим, що він бачив сьогодні, згадувався йому город, вулиці з ліхтарями, світлиці в палаті, де він був за сторожа… цирк — от туди щодня ходив би! А тут ця тісна хата з лавами, з рогачами.: Цей батько або Денис, що як скаже слово, та так і верне язиком «на верле»… Репа-на мужва — аж смердить! А там, у городі, зовсім не такі люди. А дівчата! І він почав згадувати городянських покоївок та куховарок, які були до його ласкаві… Ах, чорт його знає, Машка, мабуть, плаче тепер!. (Гляди, що ще дитина буде!.) Та хіба сама Машка? Були й поперед неї…

Устав, не можучи лежати, накинув піджака і вийшов з клуні. В кінці садка, що був зараз же сумежно з током, якийсь чистий молодий голос виводив пісню.

— Що воно співа в нашому садку? — подумав Роман, перескочив через тин і пішов садком. Співало не в їх, а в садку в сусіди, в Струка. Роман переліз і через Струків тин і потиху пішов поміж деревами вниз до річки на той голос. Незабаром він побачив дівочу постать. Видно, що прийшла по воду, бо на землі стояли відра, але вона забула про їх, причарована цією тихою ніччю і ніжно-звабливим плюскотом темних хвиль біля своїх ніг… Стояла й співала.

— Мабуть, Струкова наймичка,— подумав Роман, і йому згадалось її делікатне обличчя з довгими віями і тоненький стан,— так він тоді в танці обкрутнув її, обхопивши за стан рукою… Вся зачервонілася, задихані молоді груди високо здіймаються… вихопилась і втекла…

Роман тихо-тихо підійшов до дівчини. За співом вона почула його тільки тоді, як уже біля неї стояв. Жахнулась:

— Ой боже! Хто це?

Хотіла вже тікати, але він придержав її за рукав:

— Це я… Роман…

— Чого ж це ти… ви тут?

— Послишал, как пойош, та й прийшов.

— Отож! Чого б то ви до мене прийшли!

— Того, што харошінька! — І він хотів обняти її за стан, але вона випручалася.— Как тібя звуть?

— Левантиною…

— Харашо! — І таки обняв її й притулив до себе. Але вона зараз одіпхнула його, вирвалась і, покинувши й відра, як коза дика, втекла, покрившися за деревами.

«Еч, яка прудка! — подумав Роман.— Моторна! А ловка дівчонка,— треба б заходиться коло неї!»

Постояв ще трохи, дожидаючи, чи не вернеться по відра. Не верталась. Пішов додому в свою клуню.

Туди ж тим часом прийшов спати Зінько.

— Я думав, що ти вже спиш, Романе, а ти ще ходиш.

— Не спиться какось.

— От мені часом не спиться. Усе думки обнімають та й спати на дають.

— Думки? — сказав Романа і Зінькові на мить здалося, немов сказав, трохи глузуючи: —Што за думки?

— Та всякі… От учора я все думав, як його так ізробити, щоб усім людяні добре на світі жилося? А то от хоч би сказати про землю… Такого народу намножилося і дедалі то все більше й більше людей на світі стає… Людей більшає, а землі не більшає… Ну, тепер скрутно людям жити, а дедалі — все скрутніше, все скрутніше буде… і так колись ізробиться, що не ставатиме людям того, що земля може зародити… Що ж тоді робити людям? Хоч з голоду гинь!

— Вот штука! — відказав Роман.— Не станить тут чого єсть — прикажуть переселяться на другое место, та й шабаш!

— Та я ж кажу: а як і на Другому місці так буде? По всій землі так. Що тоді буде? Може, про це в книжках абощо пишеться? Тебе добре навчено в салдатах, Романе, то ти це повинен знати.

— В каких там книжках? — одказав Роман.— Вот будуть іщо такії книги печатать! Про ето начальство само знаєть, как і што.

— Ні,— не згодився Зінько,— от я читав одну книгу про чужі краї, так у їй…

— А, пустяк вніманія! — перепинив його Роман.— Лучче давай спать!

Він одвернувся, мов хоче спати. Він був малописьменний, книжок не читав, хіба часом анекдоти про Балакірева. Тепер він бачив, що Зінько за нього більше письменний і щось знає таке, Що Роман його не знає, і йому стало ніяково. А Зінькові здалося, що Роман менше знає, ніж спершу він, Зінько, думав про його.

Другого дня вранці батько зайшов у клуню, збудив Зінька й Романа і звелів обом іти на тік молотити. Зінько зараз устав і пішов, а Роман довго ще огинався. Йому зовсім не хотілося молотити, трохи навіть сором було до чорної роботи братися. Що це батько собі дума? Що він буде йому в гною риться, волам хвости крутити? Не піти оце, та й годі!

Одначе цього разу ще не зважився сперечатися з батьком і пішов на тік. Сонце ледве починало визирати з-за обрію, було росяно й холодно і Роман аж тремтів. На току вже були батько й брати.

— А що, брате, холодно? — озвався Денис.— У вас там по городах тепер іще сплять. Та дарма! Як ціпком попоммохаєш, то так угрієшся, що й потом тебе вмиє.

Роман нічого не відказав, узяв ціп і став ближче до Зінька. Ударило чотири ціпи: три сміло й важко, один яоксь не до ладу. Роман зосім одвик од цієї роботи. Він не потрапляв у лад, замісто щоб уцілити бичем, бив у сніп кінцем ціплина, а бич завертався вгору і заскакував назад. Він розсердився й гупнув з усієї сили. Бич одірвався, відскочдв і вдарив Романа по руці дуже боляче. Роман кинув ціпилно й лайнувся.

— Еге, синку,— озвався батько,— та я бачу, що тобі треба довго привчатися, щоб ізнову добрим молотником стати.

— На чорта я буду привчаться? — визвірився сердитий Роман.— Разлі ви думаєте, що я буду гупать тут із вами по остюках цепом?

— А хіба ж ти думаєш, що хліб сам буде робитися, сам і в рот кластиметься?

— І без етого дурацкого дєла сит буду!

— Ану як?

— Разлі я сібє служби не знайду? Вот пойду в ікономію і прикажчиком поступлю.

— А що ж, добра штука,— відказав спокійно батько.— Аби прийняли.

— Іщо би! Їм образованих людей нужно.

— Та… казала й Ганна, що вона рада за пана, дак пан, клятий, не бере! — засміявся Денис.

— Ет, ви з вашими мужицькими вигадкдми! — роз-сердився Роман, кинув ціп і пішов з току.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций