Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 28 августа 2014



Станіслав, гойдаючись, вийшов, сперся на мур і заплакав.

Десь збоку зав’язався бій. Над ліском, який ми бачили за дня, небо черкали ракети. До світанку ніхто із нас не задрімав. Франц щез. Коли почало сіріти, я побачив його кроків за двісті в траншеї: він підсипав бруствер і перекинув через траншею висаджені вибухом з недалекого бункера залізні двері. Ударили корпусні. Спершу рознесло Станіслава, потім вогненний стовп накрив те місце, де заховався Франц. Обидва чехи кинулися до ворожих позицій, здається, Вацлав махав перед собою клубком білизни.

Я зіпхнув з бруствера кулемет і всівся зверху, бо в окопі було по коліна води. Мене теж мусило настигнути, та десь барилось, мов дозволяючи попрощатися зі Світом. Коли з-за лісу гаркнуло, я мимоволі пригнувся. Та шрапнельні пачки вже розсипалися з тріском позад мене. Я застогнав. Коли приблукала «моя», щось злегка клацнуло — як запалена скалка у вечоровій тиші. З’явився Станіслав. «Моя Гелька драпонула до Берліна з німецьким офіцером, — сказав він. — Але то марниця. В сусіда підростає гарне дівчатко».

Після артилерійського обстрілу наші вислали на позицію новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свідомості, але тіло мені не належало — я не міг навіть губами поворушити. «Одвоювався?» — мов з-за стіни по-польському запитав писклявий тенор. «Він не буде жити. Дивись, як пошматувало плечі», — сказали по-українському. У лазареті, коли виймали осколки, я кричав. Лікар і сестри чомусь одвертали голови.

…Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили під долівкою струмок.

Дністром, ще широким, вільним од льоду коридором, плили крижини і купи коричнюватої піни. Кружляли чайки:

Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала і текла, наче хто тягнув її волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно заіржало лоша.

 

— Учора в Гривастюка був, — повідомив я Левадисі, повернувшись від бункера.

— Що він каже?

— Аби за камінь платити папером, бо золото шкода циндрити.

— Слава тобі боже, — блискавично збагнувши наслідки моєї розмови з війтом, мовила Левадиха і пішла своїми думками. — Потерпаю за тебе, синочку. Не рідня ти мені, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не пам’ятаєш, що вибалакуєш п’яний. Аж вуха в’януть. «Жити не хочу, кров з мене виссали, народ знищили, то й мене не треба…»

Якби хтось, здогадався намалювати богоматір в похилому віці, то це була б моя Левадиха. Вона прекрасна навіть у зморшкуватій старості. Пройдеться по хаті в широкій, дрібно фалдованій, до п’ят довгій спідниці — гордо, з гідністю — і замилуєшся. Вона народилась і вмре господинею, знаючи собі ціну, не здешевивши ніде ні на шага. Та стороннім вона іноді може з душевної доброти нараяти таке, що втікай і не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неї. Доброзичливість часто помиляється, та кому вистачить глузду запідозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати кохану до вінка над її чолом.

— …Не водися з Молотковським, Загатами, Іванчуками. Їм туди дорога — згорять у горілці. А ти покінчав школи. Татко гірко капарив світом, поки ти вчився в гімназії. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте міри, ви себе пропиваєте, своє сумління, свою честь…

«Честь? Чесно служити людям за варварської влади — чи не означає це боротися проти неї? Універсальне недовір’я до всіх, хто при владі, — безглуздя. Треба придивитися до людей, які не задовольняють кар’єристів і демагогів. Це повинні бути чесні люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на півслові і на півкроці. Їм не дають спокою, щоб вони не мали відваги бути чесними. Це чесні люди…»

— Лице в тебе нездорове. — Левадиха підняла від куделі сиву, як повісмо, голову, пошамкала беззубим ротом і висмикнула нитку. Нотація, слава богу, закінчилася. Коли мені читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повісили законно. — Може, зілля варити? Не смійся. Мій другий чоловік мав сухоти, давала йому татарського — і видужав. Учора я з Мариною радилась, вона ліпше розуміється. Та не хмурся. Марина ні при чому, то я її закликала.

— Зілля варіть, а Марину не заманюйте, — розсердився я.

— Ну-ну… — промимрила Левадиха і надточила нитку.

Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає?

«Йо-йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти…»

— Ет, з такою роботою! — Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, і засотала вище. — Мене спитай, як бог усім мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестриці. Трубили скрині, перешивали гаптовані спідниці з незапам’ятних часів, виприндовувалися, а лакомитися — ніхто не лакомився: не маєтні…»

— Не чули — Павлюк уже приїхав? — запитав я.

Де там, до неї тепер, з гармати стріляй —не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвінкі.

— …Підбули, за хлопцями пазимо — хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побіля воріт, то заманює, знати чого, у вишняки… Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лісі дерево роздавило. Антона дністрова вода забрала, в ополонку впав. Всі три не загріли на подушці місця, але, дякувати матінці господній, один прикупив городця, другий— того півморга, що здаю за половину, третій перешив стріху і пересипав причільну стіну в хаті. Не розбагатіла за ними, та не мала б їх — ходила б попід церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвітній! Як гадаєш?.

Вона переставила задубілі на ослінчику ноги й очікуюче поглянула на мене.

«Недолю, як і несправедливі порядки, можна виправдати, — відповів я очима. — Завжди знайдеться для них яка-небудь релігія. А ти, старенька, не напитуй мені цього добра. Знаю, Марина в Ковальчуків одиначка; Панько Середа вмер, і в обох родинах немає спадкоємців, крім Марини з дітьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство, — і бог тобі багатства позичив. Е, хто б тобі противився…»

— Павлюк ще не приїхав? — запитав я знову.

— Ні. — На Левадишиному лиці запікся жаль.

— Піду, — сказав я. — Ви не ображайтесь, я не зі зла.

Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сіней, перевірила, чи добре причинив за собою двері, мов боялась, щоб хто інший не підслухав її думок.

Молотковський кілька днів тому бачився з Миколою Павлюком у Заліссі, а я два тижні виглядаю Миколу — не показується. Лісникує Павлючина, торгує кіньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якісь ґешефти.

Миколу вигнали з гімназії роком пізніше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гімназія нічого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Війну Микола прокочував з обозами, як і Загата. Звідав обох тилів. Стратегія Людендорфа «спочатку проб’ємо діру, а тоді буде видно, що робити» — в’їлась у серце і в печінку. Поки не вирівнявся глибоко заземлений позиційний фронт, ніхто сьогодні не знав, у чиїх руках буде завтра.

Повернувшись, Микола осів у старому феодальному замку на Лісничівці. Замок колись належав якомусь Крегерові, що вмер без спадкоємців. Похмурим громаддям заволоділа громада, і з діда-прадіда тут порядкували Павлюки, колобродівські лісничі.

Підлітками ми з Миколою збавляли в замку дні і ночі. Між старим мотлохом відкопали Корнеля, Расіна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору — не одну мудру голову, котру все в цьому світі обходило. Тоді ми належали до племені «зірвишию» і вигукували: «З нас небагато здатних гордувати усім, що може нам здобута влада дати!» І клялись, що скажемо одверто тим, хто озвірів, що їх чекає.

Я обійшов замок довкола, погримав у кожні двері, та ніхто не озивався.

Цікаво, чи збереглась наша бібліотека? Вікно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут і біблії, і катехізиси, і підручники з магії, і довідники для бджолярів, і сонники. Можна було навчитися всього — від ремесла пастуха до проповідника.

 

З Лісничівки я рушив до каменоломні. У плечі впирався молодецький чорноморський вітрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик і сорочку, яка, одначе, прилипла до тіла, зволожена потом.

Каменоломню треба розчистити від снігу. Мені аж руки засвербіли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподібний виступ скелі. Гарне село Колоброди: два рядочки розділених вулицею хатин уздовж Дністра, городи, сади. Під час боїв центр вигорів — ніби гігантський кріт пробив собі дорогу до підошви гори.

Хати, квадратики обор, церква, майдан і статуя Франца-Йосифа. В кінці майдану догниває купа дубів — перед вічною збиралися будувати читальню, та якийсь діяч «свиснув» зібрані з населення гроші й утік чи то до Канади, чи до Аргентіни. А дерево псується. До нього ніхто не торкається, як до святині, хоч у багатьох діти замерзають у нетоплених хатах.

Поля на горі, за каменоломнею. Ясного дня звідтіль видно майже всю Буковину і Волощину — аж до румунських Карпат.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций