Еріх Марія Ремарк Три товариші — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 28 августа 2014



З часом потреба в цьому відпала: жінка померла, її портрет - дарунок Фердінанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, - висів над стойкою, та й сам Альфонс постарів і став спокійніший.

  Пластинка кінчилася. Альфонс підійшов до нас.

  - Чудово! - сказав я.

  - Особливо перший тенор, - додала Патріція Гольман.

  - Слушно! - сказав Альфонс і вперше за цей вечір якось пожвавішав, - а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор тут - це співець високого класу.

  Ми розпрощалися з хазяїном. - Вітайте від мене Готфріда, - сказав він. - Скажіть, нехай заходить!

 

  Ми спинилися на вулиці. Перед будинком стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтячому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі - ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.

  Патріція Гольман злегка здригнулася.

  - Вам холодно? - запитав я. Вона підняла плечі і засунула руки в рукава своєї хутряної шубки.

  - Лише першу мить… Бо ж у приміщенні було досить тепло.

  - Ви надто легко одягнені. Адже ввечері ще холодно. Вона похитала головою.

  - Не люблю дуже теплого одягу. Та й хочеться, щоб нарешті було тепло. Не люблю холоду. Принаймні тут у місті.

  - У машині тепло, - сказав я. - Про всякий випадок я взяв з собою ковдру.

  Я допоміг їй сісти в машину і накрив її коліна ковдрою. Вона підтягла її вище.

  - От тепер чудесно. А то холод навіває сум.

  - Не тільки холод… Проїдемось трохи? - запитав я, сідаючи за руль.

  Вона кивнула головою:

  - Охоче.

  - А куди?

  - Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

  - Добре…

  Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це були вечірні години - пік вуличного руху. Майже беззвучно линули ми вулицями - так тихо похуркувала машина. Здавалося, що це й не автомашина, а корабель, що безшумно лине барвистими каналами життя. Вулиці пропливали повз нас, освітлені портали, вогні, ряди ліхтарів: нас оповило солодке, ніжне вечірнє збудження, що так властиве людській душі, овіяло лагідним трепетом осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, височіло залізносіре, глибоке небо, поглинаючи заграву, що підіймалася з міста…

  Дівчина мовчки сиділа біля мене, світло й тіні падали на її обличчя крізь віконце машини, жваво шугали по ньому. Часом я поглядав на неї збоку, і вона тепер знову нагадувала мені той вечір, коли я її вперше побачив. Обличчя її було тепер серйозніше, ніж тоді, здавалося, дещо чуже, але прекрасне - те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді і глибоко запало в моїй пам’яті. Мені здавалось, ніби в ньому панував якийсь таємничий спокій, притаманний речам, близьким до природи-деревам, хмаринам, звірам, а часом - і жінці.

 

  Ми в’їхали у тихі вулиці передмістя. Вітер міцнішав. Він ніби гнав перед собою ніч. На великому майдані, навколо якого у маленьких садочках дрімали маленькі будиночки, я спинив машину.

  Патріція Гольман наче прокинулась від сну.

  - Чудесно так… - промовила вона трохи згодом. - Коли б у мене була машина, я б щовечора отак потихеньку собі їздила. Щось фантастичне є в тому, щоб ось так беззвучно шугати скрізь мимо всього. Не спиш, а в той же час бачиш сни. Мені уявляється, що тоді, в такий вечір, і людське товариство не потрібне…

  Я витяг з кишені пачку сигарет.

  - А загалом увечері хочеться, щоб хтось був поруч, правда ж?..

  - Увечері - так… - погодилась вона. - Коли темніє, то постає якийсь дивний настрій. Я розкрив пачку.

  - Це - американські сигарети. Курите такі?

  - Так. Навіть охочіше, ніж будь-які інші. Я дав їй прикурити. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя і мої руки, і раптом у мене в голові промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже близькі люди.

  Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

  - Може, самі трохи поведете машину? - спитав я. - Адже, напевно, вам це подобається…

  Вона обернулась до мене.

  - Мені й справді хотілося б… Але ж я не вмію.

  - Справді не вмієте?

  - Ні. Ніколи не вчилась. Я відчув у цьому свій козир:

  - Адже Біндінг давно вже міг би вам це показати. Вона засміялась:

  - Біндінг надто закоханий у свою машину, він до неї нікого не підпускає.

  - Це вже просто безглуздя, - заявив я, задоволений, що можу дати ляпаса товстому Біндінгу. - Я вам дозволю без усякої підготовки вести машину. Ось давайте!

  Відкинувши всі застереження Кестера, я виліз з машини, щоб пустити дівчину до руля. Вона розхвилювалась:

  - Адже я й справді не можу вести машину.

  - Можете, - заперечував я, - можете. Ви просто цього й самі не знаєте.

  Я показав, як запускати мотор, як переводити швидкість.

  - Ось так… А тепер давайте поїдемо…

  - Одну хвилинку! - Вона показала на автобус, що самотньо їхав вулицею. - Нехай той проїде…

  - Ні в якому разі! - я швидко ввімкнув мотор, дав швидкість.

  Вона судорожно вхопилась за руль і напружено вдивлялась у дорогу.

  - Боже ж мій! Ми їдемо занадто швидко!

  - Ми їдемо із швидкістю двадцять п’ять кілометрів, - сказав я, глянувши на спідометр, - насправді це лише двадцять. Добра швидкість для бігуна на далекі дистанції…

  - А мені здається, не менше вісімдесяти… Через кілька хвилин вона переборола страх. Ми їхали широкою, прямою вулицею. Кадилак похитувало трохи туди й сюди, наче йому в бак залили замість бензину коньяк, часом він мало не торкався обочини тротуару, але поступово діло пішло зовсім як слід, і сталось так, як я й передбачав: я дістав перевагу, бо ми раптом були вже вчитель і учень, а таку ситуацію можна було використати.

  - Увага! - скрикнув я. - Онде стоїть поліцай!

  - Спинитись?

  - Це вже тепер запізно!

  - А що буде, як він мене злапає? Адже в мене немає прав…

  - То нас обох заберуть.

  - Та що ви!

  Вона злякано шукала ногою гальма.

  - Газуйте! - закричав я. - Газуйте мерщій. Міцніш на педаль! Треба швидко й самовпевнено проїхать повз поліцая. Найкращий засіб проти закону - нахабство!

  Поліцай не звернув на нас жодної уваги. Дівчина полегшено зітхнула.

  - Я не знала досі, що вуличні поліцаї можуть бути страшні, як вогнедишні дракони… - сказала вона, коли ми од’їхали вже на кілька сот метрів.

  - Вони страшні тільки тоді, коли на них наїдеш. Ось тут чудова бічна вулиця - безлюддя! - сказав я, повільно гальмуючи хід машини. - Отут ми допіру потренуємось як слід. Насамперед - запуск мотора і гальмування!

  Патріція Гольман кілька разів підряд глушила мотор. Вона розстебнула хутряну шубку і сказала:

  - Аж зігрілася! Але треба ж навчитись! Старанно і уважно спостерігала вона, сидячи біля руля, все, що я їй показував. Аж тоді, хвилюючись, навіть стиха скрикуючи, вона зробила на машині перші повороти, лякаючись зустрічних фар, як чортів, радіючи, коли вони благополучно нас минали. І невдовзі в маленькій кабіні, тьмяно освітленій щитком управління, запанувала та товариська атмосфера, що так швидко створюється на спільній роботі, в справах технічних та інших. І коли ми за півгодини помінялися місцями, щоб їхати назад, ми вже запізналися краще, аніж коли б розповіли одне одному повну свою автобіографію.

 

  Поблизу Ніколаїштрасе я знову спинив машину. Над нами височіла червона кінореклама. Асфальт під нею тьмяно відсвічував бляклим пурпуром. На обочині виблискувала велика чорна олійна пляма.

  - От тепер, - сказав я, - ми чесно заробили, щоб випити по чарці. Де б це нам зробити? Патріція Гольман хвилинку подумала.

  - Ходімо знову до того чудового бару, де оті парусні судна… - запропонувала вона.

  Я одразу ж страшенно занепокоївся. У тому барі тепер безперечно сидів останній з романтиків. Я уявив собі його обличчя…

  - Ах, - швиденько відказав я, - хіба там щось особливе в тому барі? Є значно приємніші ресторанчики.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций