Бережний Василь Павлович Хронотонна Ніагара — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 27 августа 2014



Передавши наслідки досліджень Науковому Центру, вона одразу ж з’єднувалась із матір’ю. Голос її завжди був енергійний, обличчя безхмарне. Вони з Альгою рухаються точно по світловій лінії «Сатурна». Мас-спектрометри та й вся інша апаратура працює добре — вже виявлені деякі незначні, ну зовсім незначні зміни в компонентах потоку космічних часточок. Але, наголосила Арі, ці зміни мають тенденцію до збільшення, посилення.

Її прогноз справдився — упродовж усього наступного року пучки хронотонів, сказати б, товщали, росли, густішали. Наче окремі струмочки зливалися в єдиний потік. Довелося збільшити пришвидшення, щоб якомога далі проникнути в цей об’єм. Після цього зображення Арі на материному екрані все більше й більше тьмяніло, обриси його поступово втрачали контури, розмивалися. Крізь туманну запону ледве долинали окремі слова:

— Хронотони… не властиві орбіти… Застерігаємо «Сатурн»… течія… потужна течія… компоненти поля… Міняйте, міняйте трасу!.

Екран зовсім померк, пропав і шепіт.

«Що ж це буде? — мати складала долоні, — А може, повернули? Останню інформацію послали майже три роки тому… Хоча міркування про ці умовні роки позбавлені найменшого сенсу: кожна інерційна система має свій час…»

Свій час… Так, Арі й Альга, безумовно, мали свою, тільки їм належну, систему обрахунку часу. Та чим далі рухалась їхня ракета, тим виразніше проступали якісь дивовижні зміни в цій системі. Інтенсивніше запрацював не лише хронотрон — масспектрометр часточок часу, а й самі їхні організми. Посилився обмін речовин — кожна клітина тіла працювала за якоюсь шалено інтенсивною програмою.

— Я, мабуть, захворів, Арі, — сказав Альга, — Увесь час мене мучать голод і спрага. їм і не наїдаюсь, п’ю і не можу напитися.

— Те саме коїться й зі мною, — спокійно відповіла дівчина. — Це нормальне явище.

— Нормальне?

— Так, мій любий. Погляньте на осцилограф — потік хронотонів посилився більше як удесятеро. Ці часточки не екрануються, всі форми матерії, принаймні ті, які ми знаємо, прозорі для носіїв часу. Але вони винятково активні — в природі немає жодної елементарної часточки, не захопленої хронотоном…

— Звичайно, позачасової матерії нема. Але ж ми рухаємося з такою швидкістю…

— …Що час мусив би уповільнюватися, правда?

— Згідно релятивістської теорії.

— Я вже міркувала над цим… Тут зовсім інші компоненти просторово-часового континууму. Про них не знали та й не могли знати фізики… До речі, це вам матеріал для філософських узагальнень.

— Які компоненти ви маєте на увазі?

— Інтенсивний потік вільних хронотонів. Для нас тепер час буквально летить. У цьому просторі швидкість хронотонів катастрофічно збільшилась.

— І що це означає, на вашу думку?

— Це означає, що за один наш умовний сатурнівський день ми проживаємо не менше десяти.

— Простіше кажучи, старіємо?

— Так, мій любий Альга, ми інтенсивно старіємо.

Філософ закоханими очима дивився на неї і не помічав ніякого старіння. Навпаки, йому здалося, що Арі розквітла, поздоровшала і… стала ще кращою. Ах, яка вона гарна! Навіть той короткий час, коли вони змінювали одне одного в кабіні керування і він мав змогу приголубити її хоч поглядом, наповнював його єство невимовним блаженством. А оте її «мій любий» обсипало його вогнем. Скільки разів поривався він освідчитися в коханні! Слова вже були готові злетіти з язика, та кожного разу осоружна сором’язливість, ніяковість, якийсь незрозумілий страх накладали своє категоричне вето. Потім у своїй кабіні безжально критикував себе за нерішучість і висміював за оті помисли. Хіба ж не дурниця оте бажання хоч доторкнутись до її сукні?.

Невдовзі Альга помітив у неї перші зморшки біля очей. Вони надали її обличчю стражденного і водночас іронічного виразу.

— Ви вже сивієте, мій любий Альга, — якось сказала Арі не то з жалем, не то з докором.

— Невже? — філософ лапнув себе за чуприну, неначе міг навпомацки відчути сивину. — То, певне, мудрість проступає! — Поглянув на її зачіску: — А в вас нема…

— Мудрості? — усміхнулась Арі.

— Сивини! Ви така ж молода і… така, як була.

— Поки що нема… — Дівчина мовчки схилила голову. — Ідіть підживіться, я бачу, як ви зголодніли за цю вахту.

Арі зручно вмостилася перед овальним оглядовим екраном, а він прошмигнув у вузький люк і подався до Енергетичної кабіни. Та не встиг спожити й трьох сніданкових тюбиків, як з динаміка пролунало тривожне:

— Мерщій сюди, Альга, мерщій!.

З надпочатим тюбиком у руці він ускочив до кабіни керування.

— Що трапилось, Арі?

— Дивіться, дивіться… — дівчина показувала на екран. — Як тільки я ввімкнула перетворювач…

Спочатку Альга нічого не помітив. На екрані клубочився блідо-сивий туман. Та, придивившись, почав вирізняти якісь лінії, розмиті контури будівель, дерев, цілого тлуму якихось невідомих предметів. Там і сям щось гостро зблискувало.

— Бачите? Бачите? — шепотіла Арі. — Це ж іде бій… Мабуть, за отой місточок, — помічаєте сіру смугу над річкою? Ну, ясно, онде біжать юнаки з палицями.

— З тих палиць вони стріляють. То вже складна техніка.

— Це було ще до початку Космічної Ери. Який шлях у Всесвіті зробили ті хронотони…

— То це відбитки справжніх подій?

— Так, справжніх. Ми натрапили на ті хронотони…

Слово «ті» вимовила з притиском, і філософ одразу зрозумів усе. Тодішні елементарні часточки часу понесли у глибини Всесвіту моментальні відбитки речей, людей, подій. Поступово жива картина вичіткувалася краще, можна було розрізняти деталі, як у німому стародавньому фільмі.

…Розсипавшись по обидва боки насипу, група юнаків з п’ятикутними зірками на пілотках біжить до мосту. Навкруг чорними фонтанами вибухає земля, біля самісінької води вони залягають, гарячково стріляють по тому берегу, щоб не допустити ворогів до мосту. Налітають літаки з чорно-брудними хрестами на зашмарованих крилах, скидають чорні бомби. Дим застилає все довкруг, а коли він розвіюється, живучі хлопці знову ведуть вогонь по тому берегу…

— Сміливці! Герої!. — шепоче Арі. — Які це були люди…

Вона торкається верньєрів апарата, і ось крупним планом видно одного юнака. Що в ньому привабило Арі? Може, чоло мислителя? Чи темно-карі очі, сповнені страждання? Гримаса болю проступила на його обличчі, рукою вхопився за бік, поміж пальцями струмувала кров… Арі скрикнула. Юнак здивовано повернув голову, неначе почув той крик через майбутнє тисячоліття, подивився в небо, потім, стиснувши зуби від болю, почав відповзати назад, подалі від річечки. А вибухи лютували, дзьобали землю. Арі й Альга невідривно стежили за тим юнаком, бачили, як уже в кінці насипу його поранило вдруге… Арі не могла витримати всього цього й вимкнула апарат.

— Яка кривава історія людства… — тихо сказала після мовчанки. — А той юнак, видно, був дуже обдарований. Я це побачила в його очах, в тонких рисах обличчя. Може, його оминула рання смерть…

Альга мовчки слухав, потім обізвався:

— Ніщо не народжується безболісно. А то ж був світанок соціалізму.

Коли Арі знову ввімкнула перетворювач, на ньому з’явились інші картини.

…Гори, одягнені в шовк лісів, берег моря, залитий сонцем, запруджений голими людьми. Ситі, лискучі тіла, їдять, купаються, п’ють, сплять. Особливо жадібно накидаються на якусь суху рибку, запивають з великих гранчастих кухлів. Як могли їхні шлунки перетравлювати так багато грубої їжі? Може, від того в багатьох так і роздулися животи?.

Невсипущі хронотони понесли в недра Галактики геть-чисто все — і картини кохання, і сцени ненависті, і благородні діяння, і ганебні вчинки. Ох, скільки тих ганебних вчинків! І все із-за речей, із-за невеличких папірців, які можна обміняти на що завгодно.

Спостерігаючи потік хронотонів, який-небудь космічний Шерлок Холмс міг би дослідити кожен злочин від самісінького зародження і до здійснення. Та для цього йому б довелося літати на своїй ракеті тисячі років. Хоча коли навчитися одразу потрапляти в потрібне місце потоку…

— Ваша хронотонна ріка — подарунок для істориків, — сказав Альга, милуючись засмученим обличчям Арі.

Дівчина підвела голову:

— Моя? Ми її відкрили разом.

— Ви перша. Це ріка Арі.

— Обережно, мій любий Альга, ви ж бачили: хронотони все несуть у вічність.

— У вічність? — Альга не стримав іронічної посмішки. — А чи існує вона?

— Матерія вічна… А без хронотонів ніщо не відбувається.

— Я от про що подумав зараз: скільки їх у Всесвіті? Певне, постійна, стала величина,

— Закон збереження Часу? — Брови Арі злетіли вгору.

— Ви це сказали.

— Це Закон Альги! Чуєте, прийдешні? Закон Альги! Вона була рада, очі її сяяли, міст між ними наведено, золотий міст єднання, варто тільки зробити крок, простягнути руку… Та Альга не зробив того рішучого кроку. Заговорив про високі філософські матерії, й Арі непомітно зітхнула. За філософськими конструкціями Альга хотів сховатися сам від себе.

Зв’язок із «Сатурном» давно було втрачено, спостережень простору, який безпосередньо прилягає до центру Метагалактики, накопичено чимало, а вони продовжували рухатися все далі й далі, тоненькою голкою заглиблюючись у потаємні клітини Всесвіту.

Арі марніла з кожним днем — сивина вже густо пробивалася в ЇЇ волоссі, зморшки з’явилися на шиї, попід очима, на чолі. Шкіра втрачала еластичність, тіло ставало дедалі кволішим — ріка Часу, що захопила ракету, безжально змивала, зносила клітини, руйнувала їх тисячами.

Те ж саме робилося й з Альгою — процес дисиміляції підточував і його, молодий чоловік перетворювався на діда. Але він цього не помічав, з жахом стежачи за Арі. «Вона так довго не витримає…» — пекла думка. Поклав собі рішуче поговорити з нею.

Це сталося на черговій зміні.

— Швидкість хронотонів різко зросла, — сказала Арі, насилу підвівшись зі свого сидіння. — Особливо стежте за масспектрометром.

— Гаразд, я стежитиму. Але… У вас хворобливий вигляд, Арі.

— Так, мій любий Альга, я почуваю себе кепсько. А ви?

— Та я ніби нічого… хоча, звичайно…


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций