Нечуй-Левицький Іван Семенович Поміж ворогами — C. 19

Розміщено Шкільні твори в 26 августа 2014



Артемій і, вхопивши в руки шапку, похапцем шугнув у двері, неначе втікав, і, наче та птиця, що кидається кулею в вікно, вибіг з дому, скочив на легенький візок і побіг додому.

Тимчасом, як о. Артемій справлявся з закупками, дома в його одбувався великий гармидер. І мати й дочка прибирали в кімнатах, звеліли вимить чистенько підлогу, повимивали чисто вікна. Поралась наймичка, поралась Сусана Уласівна, а Ватя працювала з надзвичайним задля неї завзяттям: постирала скрізь порох з мебелі, витерла шибки, пішла в садок, нарвала квіток, зробила два букети: один поставила на п'яніні, другий на столі. Приїхав о. Артемій і привіз провізію. В кімнатах запанувала тиша; а в пекарні почався гармидер, неначе перед весіллям. Там готувався смачний та тривний обід.

Ватя прибралась в літню легеньку рябеньку сукню, зав'язала шию малиновою оксамитовою стрічкою й сподівалась Леоніда Семеновича. Вона трохи зблідла на виду. І палкі мрії, і тривога, і сподівання, і гаряче кохання — все це розторсало її нерви. Вона то сідала на канапі в гостинній з книжкою, то сідала за п’яніно й починала вигравать тихі мелодії, то знов вставала й заглядала у вікно.

Ватя одчинила віко п'яніна, сіла й почала вигравать українські думи Завадського.

Леонід Семенович після вчорашнього бенкета спав довго, добре виспавсь, потім скупався в ставку і вже після одинадцятої години пішов до о. Артемія. В його таки була думка смачно пообідать у батюшки, бо його сестра готувала зовсім-таки не панський обід: борщ та пшоняну кашу з вишкварками.

Несподівано загавкав на дворі Рябко. Рипнули двері в прихожу. Ватя грала й прислухувалась. В прихожій почувся через зачинені двері невиразний шум, потім якась розмова. Було виразно чуть голос о. Артемія. Ватя почувала тривогу в душі, але механічно водила пальцями по клавішах, ледве доторкувалась до їх. Руки торкали клавіші механічно. Ті напружене чуття було направлене на далекий шум, на далеку розмову.

В столовій затупотіли, зашаруділи, зачовгали чобітьми. В гостинну увійшов Леонід Семенович. Ватя обернулась, і її щоки спахнули. Вона була дуже рада й ледве здержала себе, щоб не виявить своїх радощів та почуваннів.

— Добридень вам, Валентино Артемівно! А ви все за музикою, все за поезією! Добру частку ви собі вибрали! — говорив Леонід Семенович, вітаючись з Ватею.

— А що ж більше робить молодим паннам, як не грати, співать і танцювати? — обізвався о. Артемій, обертаючись до жінки, котра вступила до гостинної поважно й гордовито. — Чи правду я кажу, Сусано Уласівно?

— «Була колись правда, та заіржавіла»: наше було, та минуло, — обізвалась Сусана Уласівна, сидячи на канапі й запрошуючи гостя сісти в кріслі.

Ватя сіла в другому кріслі проти Леоніда Семеновича й примітила, що він трохи зблід і наче збляк на виду. Він і справді зблід після вчорашнього бенкету.

«Може, він думав за мене, як я за його, та й зблід. «Ой коли б ти так за мною, як я за тобою!» — несамохіть навернулись їй на думку слова пісні.

— Чи швидко ж після нас вчора розійшлись гості? — спитав о. Артемій.

— Не дуже-то швидко. Кропили горілкою млин ще довго після вашого одходу, і кропили таки добре. Ваш сільський старшина накропивсь так, що ледве потрапив у двері, як ішов додому, — сказав Леонід Семенович і зареготавсь.

— А дід Яків добре накропивсь чи не дуже? — спитала Сусана Уласівна.

— О, дід Яків — це міцний дід; сидить, мовчить та тільки сопе, — сказав Леонід Семенович.

— А чарки не минав? — спитав о. Артемій.

— І чарки не минав, і з-за стола вийшов тверезий. Цей дід якийсь крем'яний, неначе штукований, складений з крем'яної мозаїки: не швидко розсиплеться, — сказав Леонід Семенович.

— Дотягне до ста рік, — обізвалась Сусана Уласівна.

— А може, ще й за сто перетягне, — сказала Ватя.

— Були де в гостях в цім місяці? Забавлялись? — спитала Сусана Уласівна в Леоніда Панасенка.

— Був у кількох сусідів та в свого батюшки. Але тепер саме настав гарячий час: скрізь робота, усім ніколи, усім не до гульні. І в нас вдома робота аж горить, — сказав Леонід Семенович.

— Бачились з Антосею? — спитала Ватя й допитливими очима зирнула на панича.

— Зустрічався разів зо два в гостях, — сказав Леонід Семенович.

— Все така весела та проворна? — допитувалась Ватя. — Чи поправилась хоч трохи, покращала?

— Здається, трошки стала повніша, але, сказати по правді, я й не придивився гаразд, бо вона швидко чогось поїхала додому.

Ватя зраділа: їй неначе стало легше на душі. Вона скоса поглядала на батька й боялась, щоб він часом не виніс газети та не почав голосно читати її гостеві, їй хотілось з ним поговорить, побалакать, та ще й на самоті. Але о. Артемій таки не забувся про свої газети, схопився з стільця, побіг до столової й виніс листок газети. В Ваті аж у душі похололо.

«Ну, тепер почнеться ж трактація про політику! І який дідько повигадував оті газети, щоб тільки одбивать ними паничів од паннів!» — подумала Ватя. І їй забажалось вирвать ту газету з батькових рук і шпурнуть її за вікно.

Але о. Артемій на це не вважав і поштував гостя читанням якихсь нецікавих уривків та звісток та розмовою про політику. Коли це, на Ватине щастя, в світлицю вступила наймичка й заповістила, що куми принесли хрестить дитину. Ватя була ладна цмокнуть тих кумів в самісінькі губи.

О. Артемій вийшов. Сусана Уласівна трохи побалакала й собі вийшла до пекарні для якоїсь куховарської справи, а може, й зумисне. Ватя зосталась з Леонідом Семеновичем вдвох.

Леонід Семенович одразу прикмітив, що Ватя змінила тон: вона почала розважать гостя в поважній ролі хазяйки.

— Куріть, будьте ласкаві! — сказала вона й достала з п'яніна тютюн та сірнички, поставила перед паничем, а сама сіла на канапі, зробила собі папіроску й почала курити.

— І ви курите? — спитав в неї панич.

— Так, вряди-годи, як часом припаде охота, але завжди або часто дуже — не курю, — сказала Ватя, бо вона й справді взяла в руки папіроску, щоб удавать з себе сьогочасну панну, навіть лібералку.

Вона сіла серед канапи, сперлась ліктем на вишивану подушку, заклала ногу на ногу по-паничівській, ще й трохи простягла її набік, що в сільських паннів вважається-за страшенний лібералізм.

Ватя ніби трохи лежала на канапі. Очевидячки, вона позувала перед молодим паничем і вдавала з себе сьогочасну панну, надто ліберальну.

Леонід Семенович несамохіть задивився на неї. Повненька, навіть огрядненька, з здоровими, трохи втомленими очима, з примітними чорними бровами, вона дуже нагадувала в тій недбайній вольній позі східних гаремних дівчат.

— А ви були будлі-де в гостях після вашого вечора аж до бенкету в млині? — спитав в Ваті Леонід Семенович.

— Ні. Вчорашній бенкет був перший, після нашого вечорка, на котрому я була, — сказала Ватя, пускаючи димок вгору, — та й де його бувать? Яке наше тут товариство? Хіба ви не знаєте наших батюшок? Яка в їх веселість?

— Ой, не грішіть-бо! Батюшки — народ веселий. Мені дуже весело в їх компанії. Міське товариство багато не таке щире та веселе. Батюшки вміють пожартувать і посміятись. В їх розмові багато гумору, та ще й щиро народного, цікавого, сільського.

— Їй-богу, це ви говорите їм поза очі компліменти. Я ладна втікать од їх товариства хоч на край світу. А наші матушки, та ще й ті. старіші? Ат. — сказала Ватя й махнула папіроскою.

— Ба не компліменти говорю батюшкам! От і на тому бенкеті в млині я зауважив, що компанія веселилася й забавлялась щиро, просто, без чудернацтва сільського, без міської пихи, зовсім по-сільській. Істинно можна сказать про неї: що на умі, те й на язиці. А в місті не так, зовсім не так. Говори, та й оглядайся на усі боки.

— А мені ця компанія зовсім не сподобна. Немає тут з ким зійтись, з кимсь приятелювать. От тут недалечке живуть наші сусіди, панни. Повиходили з третього класу дівочої духовної школи. Яка ж це компанія? Письменні сільські дівчата, та й годі; тільки й того, що повбирані по-європейській! — сказала Ватя й зітхнула.

«Високо несеться, та не знаю, чи високо й сяде.» — подумав Леонід Семенович.

— А Антося? — сказав Леонід Семенович.

— Та тільки же одна Антося. але одна людина — це ще не товариство, — сказала Ватя.

Вона підвелась з подушки, посунула свою постать в куток канапи й знов закинула ногу на ногу, ще й голову одхилила назад, її повна шия, оперезана малиновою оксамиткою, забіліла й залисніла, як шовк.

— В нас тут така компанія, як оця, що принесла хрестить дитину: молодиці та баби, та молотники. Оцю компанію найчастіше доводиться мені бачить,— сказала Ватя, ще й спідню губу закопилила.

— А я люблю побалакать і з сільськими дядьками: між ними трапляються веселі гумористи.

— Бо ви панич, а паннам це якось не личить; та й поведенції такої в нас вдома нема, щоб куматься та родатись з молодицями. — сказала Ватя.

— А я переписала для вас «Азру». Цей романс дуже припав вам тоді до вподоби, — помовчавши обізвалась Ватя.

— От і спасибі вам! Це занадто багато честі задля мене! — аж крикнув панич.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций