Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 25 августа 2014


Панас Павлович коротко тикає пальцем у ґудзик. Довго не чути за дверима ані згуку. Аж ось швидко біжать чиїсь кроки, хтось, поспішаючи, відчиняє двері. Ми входимо й бачимо перед собою. Галю. Вона стоїть із розплетеною косичкою й, закинувши її лівою рукою за спину, тримає незастібнуту суконку.

— О, Господи! — вражено, з переляком каже вона.

Ми також збентежені. Про Галю ми зовсім забули, немов би її й на світі не було.

— Таточку! — раптом нещиро скрикує вона й кидається до його, але старається не стати до мене спиною.

Панас Павлович машинально цілує її й питає:

— А мама дома?

— Ні, пішла в театр. Роздягайтесь, будь ласка!

— Шкода, шкода!… — розгублено бурмотить Панас Павлович і хоче роздягатись. Я зупиняю його за руку.

— Ми ж тільки на хвилинку. В справі. Зараз підемо.

— Але чому? — здивованим, салонним тоном говорить Галя. — Тато так давно не був у нас. Я скажу наставити самовар. Ви, будь ласка, не дивіться на мене, я маю такий страшний вигляд!

Їй усього тринацять-чотирнацять років, але вона поводиться так, як замужня, молода, гарненька дамочка. Поява батька хвилює її тільки на хвилину. Її замішання проходить, і вона починає жвавенько щебетати. А ми стоїмо й, неначе слухаючи її, думаємо, як бути. Я вже знав, що ми підемо собі, не зробивши нічого, — при Галі він не відважиться.

— Ах, та зайдіть же хоч у вітальню! — раптом перебиває себе Галя й пурхаючим жестом повертається спиною до дверей, їй подобається грати ролю господині. Довгасте, вузьке обличчя та холодні, з нещирим сміхом очі нагадують мені Варвару Хведорівну.

— Ні, дитино, ми не ввійдемо. — стомлено говорить Панас Павлович.

— Ну, які погані! — робить вона ображену ґримаску. — А з твого боку, тату, так навіть негарно. Я розумію: звичайно, можуть бути всякі родинні непорозуміння, але так закинути своїх дітей, як ти це робиш, це, вибач мені, дуже негарно. І тепер, коли ти вже прийшов, не хочеш навіть кілька хвилин побути з нами. Але знаєш що? — раптом робить вона великі очі. — Маму можна викликати. Я пошлю Катю в театр, це п’ять хвилин звідси. Вона пішла на оперетку. Сьогодні йде “Орфей у пеклі”. Кондратський пропонував узяти й мене з собою, але мама сказала, що мені ще не можна дивитись на цю п’єсу. Хочеш, таточку? — Я пошлю Катюшу. Вона знайде маму, вони сидять у партері в четвертім ряді, я сама читала білети.

— Ах, так вона пішла на оперетку! — усміхається Панас Павлович. — Із Кондратським?

— Ну, таточку, будь ласка, не вигадуй ніяких паскудств! І не суди по собі!

— Так. Ну, так от що: Катю можна потім послати, а я хочу подивитись на Діму. Ти побудь тут із Яковом Василевичем, а я піду до Діми.

І Панас Павлович уважно, строго й мовчки зиркає на мене. Він видається мені трохи блідим, але цілком спокійним.

— Добре, таточку! Тільки ви, Якове Василевичу, посидьте тут трошки без мене, я мушу зробити коло себе порядок.

І Галя задом виходить із вітальні, роблячи милу й соромливу посмішку.

Я стараюсь уявити собі, як Панас Павлович увіходить у спальню, як будить Діму. Діма зпросоння не розуміє нічого, усміхається сонно, думаючи, що йому сниться тато. Панас Павлович хвилюється, хоче одягти Діму, але від хвилювання все плутає, а Діма регоче й поправляє його.

Галя вертається. Сукня застібнута, косичка заплетена. Вона сідає проти мене й починає розважати, безупинно оповідаючи про якихсь там “подруг-дівчат”, про класних дам, про прочитані книжки. Вона висловлюється, як доросла, з правильним уживанням чужоземних слів, очевидячки, милуючися сама собою.

Довгенько сидимо так. Я вже починаю думати, що Панас Павлович змінив свою постанову. Але от чуються кроки і дзвінкий голосок Діми.

— Боже мій! — сплескує руками Галя. — Тато підняв Діму. Мама буде сердитись!

У вітальню входить Панас Павлович, тримаючи Діму за ручку. Діма ввесь ссяє і кричить до Галі:

— А ми з татом на томобілі поїдемо кататись!

— Тату! — з жахом питає Галя. — Це правда?

— Так. Я хочу трошки покатать його. — каже Панас Павлович. Він зовсім спокійний, навіть занадто спокійний.

— Тату! Я не пущу Діму. Мама казала, щоб.

— Іди спати, Галю, й не говори дурниць! Але Галя кидається до дверей у передпокій і рішуче затуляє їх собою.

— Я не пущу! Можеш бити мене, я не пушу. Ти хочеш украсти Діму. Мама казала, що ти хочеш це зробити.

Діма лякається, зачувши, що його хочуть украсти, але не плаче.

— Галю, йди спати, я кажу тобі! — говорить Панас Павлович, і я бачу, як усе його лице заливає червоним.

— Не піду! Ти не маєш права! Це гидко, це паскудство, це мерзота! Пусти Діму!

Лице Галі кривиться від плачу і злости. Панас Павлович іде просто на неї, бере її за руку й тягне вбік. Галя хапається руками за двері, голосно кричить і відбивається ногами. Тоді Панас Павлович покидає Діму, обіймає обома руками Галю й сильно відриває її від дверей. Я ніколи не бачив такої люті в цього м’ягкого чоловіка. Діма в страху пригортається до мене. Я беру його на руки й несу в сіни. Галя злякано замовкає й, одкинена вбік, стоїть і дивиться широкими очима на Панаса Павловича, який тихо каже їй:

— Битиму! Отут битиму, паскудна ти дівчино!

І коли ми одягаємо Діму й виходимо, вона таксамо стоїть у вітальні, притуливши міцно руки до грудей і широко дивлячись на нас.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

— Костю, не лізь до вікна!. Костю, не чіпляйся до Якова Василевича!. Костю, даю тобі слово, що відішлю тебе назад!…

А сама вся ссяе, світиться тихим захватом, раюванням, незнаним спокоєм. Особливо їх обоє хвилює й тішить те, що ми їдемо в окремому купе, що ми маємо в цьому поїзді свою хатинку, маленьку, затишну й цілком-цілком окрему. Клавдії це до душі, вона почуває себе вільно, легко, а то б усе щулилась і боялась людей. Вона всіх боїться: придверників, кондукторів, пасажирів, носильників. Придверникам і носильникам вона дає зо страху стільки на чай, що ті тільки дивляться на неї й не дякують від здивовання. А її те тільки й турбує, чи не дала вона за мало. Досить якомусь нахабі сказати: “Е, пані, трохи ніби мало!”, як вона зараз же страшенно соромиться, бере за гаманець і дає стільки, скільки попадеться в руку.

Зате в купе нам не страшно нічого, ми самі собі пани. Я показую Кості танок лісів і ланів. Дерева, побравшись за руки, врочисто й поважно танцюють перед нашими вікнами. Коли поїзд зупиняється, зупиняються й вони. Коли йде швидче, то й вони поспішають. Костя горнеться до мене, дивиться мені в очі вохкими, вдячними, сумирними оченятами. Клаві душно, й ми на кожній станції беремо по кільки пляшок ріжних напитків. І це тішить їх незмірно. Вони їдуть, як важні пани. Ніколи вони не мали такої роскоші.

А вночі я кажу собі казку й тихо засипляю під гуркіт коліс. Костя щось говорить у сні, й я, не перериваючи казки, думаю про Андрійка.

Море, фезки, смугляві обличчя, чудернацькі слова, пекуче, ясне сонце, непорушні, чорні, немов із грубого картону вирізані кипариси, — скільки радощів для них! Я почуваю себе щедрим, благодушним богом. Коли ввечері Клавдія стає переді мною на коліна й цілує мою руку, я навіть не протестую, розуміючи її побожний настрій. Я сам стояв би на колінах перед тим, хто дав би мені стільки простодушної, чистої, дитячої радости.

Вранці ми спимо довго й безжурно. Потім лежимо на піску, жмуримо очі, бовтаємось у воді. Довкола нас усі люде також лежать, жмуряться й бовтаються. Небо жмуриться вдень теж сонно, стаючи сірим, ніби укриваючись, як і ми, потом. Сплять кипариси. Навіть море дихає сонно, ритмічно здіймаючи і спускаючи мереживо берегових хвиль. Через це не віриться, що десь є галасливі, грюкітні міста, трамваї, суди, тюрми; ввесь світ уявляється сонним, з прижмуреними очима, в сонці й безжурности.

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Їх троє: Ваня, Крошка й Віра. Ваня найстарший, йому років чотири, а тим, мабуть, по три. Вони всі сидять під моїм вікном на землі. В Вані в руках дзвіночок без сердечка. Вони по черзі б’ють по йому трісочкою й задоволено сміються, слухаючи приємні згуки. У Крошки в руці бублик. Вані він дуже смакує, але Крошка не хоче поділитись. Тоді Ваня, як найстарший, одсилає її додому.

— Іди собі, йди!. Ну, так дай бублика!

Крошка вибірає менше зло й дає бублика, але дає більшу половину. Ваня не хоче бути свинею й не користується своєю владою; він вертає більшу половину й бере собі меншу. Задоволений таким розв’язанням спірного питання, він сідає на землю й витягає ноги. Крошка, Бог її знає, через що, зараз же робить те саме. Але Ваня тут же схоплюється, біжить до стовпчика і кличе за собою Віру. Зручно видряпавшись на його, він сідає й пацає ногами. Віра з захопленням сміється і здивовано показує на його Крошці.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций