Загребельний Павло Архипович Диво — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 24 августа 2014



Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.

Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.

— Пробачте, — перший не втерпів Отава, — я дуже різкий і навіть грубий чоловік.

— Не турбуйтеся, — сказала з того боку Тая, — я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини. Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле. Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій — і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства. Але перед цим я б хотіла вам признатися. цілковите безглуздя, але. Знаєте, в мене зірке око. Навіть зараз у темряві. Хоча темрява — це тільки для невтаємничених, а для художників — це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом. Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.

— Я не читаю лекцій, — сказав Отава.

— Пробачте. Не знала. То про що я? Ага, про спостережливість. Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього. І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя. А потім я побачила це ваше вікно. І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще. Зрозумійте мене: я художниця.

— Я вас розумію, — сказав Отава, — розумію, бо я теж майже художник.

— Мені казали, що ви історик.

— Навіть професор і доктор історичних наук, — майже сердито промовив Отава, — але це чисто формально. Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами.

— Ви хочете підкреслити, що ви — не ординарний професор і доктор? — зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.

— Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.

— Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу — деякі на цьому навіть заробляють.

— Не вгадали. Зовсім не ікони.

— Архітектура? Як у Нестора: «Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?» Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.

— Теж не вгадали.

— Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.

Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз — вже вкотре—здивувала його своєю проникливістю.

— Добре, я відплачу вам тим самим, — сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві. — Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?

— Можу показати. — Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні усіта. —Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови. Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?

— Ні, —сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз. нічого казати. А що треба, не знав.

— Тоді на добраніч, — Тая посміхнулася.

— Угу. — На нього наплинула одвічна його похмурість. — Добраніч.

Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся—і відчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в’ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м’яса. В голові билося двоє слів «славнозвісний—горезвісний». Мов мухи об шибку. Горезвісний. славнозвісний.

«Поїду, — подумав Отава, — завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні — це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж.»

До ранку вже. не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір одразу після сніданку викликати таксі і. їхати на аеродром діставати там квиток і летіти, летіти.

Всі заспали після вчорашнього випадку в «Ореанді», на сніданок запізнювалися, і Отава подумав, що так воно й краще. Художниці теж не було. Отава поколупався виделкою в якійсь там потраві, надпив трохи чаю і вийшов з їдальні. Йому назустріч по сходах піднімалася Тая. Крізь розстебнуте біле пальтечко виривалося назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у. всьому—в кожному порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами.

— Ви вже поснідали? Так рано? — сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом. Отаві враз захотілося, щоб вона повторила вчорашнє запрошення подивитися її етюди, запросила його відразу після сніданку, щоб він потім зміг ще викликати собі таксі й устигнути на аеродром до відльоту рейсового літака на Київ. Вона вміла читати його думки і настрої, тож повинна була й тепер.

Але Таїса сказала зовсім інше:

— А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують «Дорогу» Фелліні. Бачили?

Він повинен був сказати, що не бачив, і відразу ж напроситися разом з нею, але образа на Таю за те, що не захотіла вгадати його бажання, примусила бовкнути неправду.

— Бачив. Нічого спеціального.

— Тоді, — вона стала східцем вище за Отаву і, мружачись, розглядала його, — тоді ви підете і подивитеся ще раз.

— Навіщо?

— А щоб не казати про цей фільм таких дурниць.

— Можу я мати свою думку? І взагалі. — Він не витримав і сказав майже благальне: — Могли б ви не піти на цього Фелліні?

— Дозвольте поцікавитися — чому?

— Ну, підете іншим разом. А сьогодні. Я б дуже хотів поглянути на ваші етюди.

— На мої етюди? — Тая трохи повагалася. — Ну, гаразд. Але це можна й згодом.

— Ні, я хотів.

— Ага, вам хотілося зараз же. Може, мені й не снідати?

— Та ні, поснідайте.

— Ви дозволяєте? Що ж. Я подумаю під час сніданку, чи мені йти на Фелліні, чи показувати вам ці. етюди.

— Боюся, що ви мене можете не застати, — ображено промовив Отава.

— Ага, вирішили їхати додому? І то негайно? Ну, гаразд. Я вип’ю чаю, а потім покажу етюди. Слаба жінка. Нічого не вдієш.

Вона війнула перед очима в Отави своїм яскравим платтям і пішла до їдальні.

А Отава стояв на сходах і знетямлено посміхався усім знайомим, що прямували на сніданок. Що він наробив? Що накоїв? І два слова, мов муха об шибку, билися йому в голові: «Славнозвісний. горезвісний.»

Пройшли лікар та інженер, винувато привіталися з Отавою. Потім унизу на сходах з’явилася квадратова постать поета. Цікаво, що скаже цей. Поет наблизився, знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:

— Пробач, старий. Нічого не пам’ятаю.

Отава відвернувся. Ніхто нічого не пам’ятає. А він що — запам’ятовуючий пристрій? Кібернетична машина «Дніпро»? Славнозвісний — горезвісний? Дякую красно!

Тая вибігла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке її тіло випручувалося з плаття.

— Простудитесь, — сказав їй Отава.

— Зате покажу вам своє плаття. Хоча забула — вас цікавлять етюди.

Вона повела його до своєї кімнати. Довгий санаторний коридор. Дешеві копії картин на стінах, килимові доріжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь безлад, що свідчив би про звичайне людське житло.

— Так, так, — відмикаючи двері, говорила Тая, — зараз ви побачите. Покажу вам свої етюди. етюди.

Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на ліжко своє пальтечко, Тая кинулася в куток, де виднівся етюдник і стосик полотен, натягнутих на підрамники, стала вихоплювати їх звідти одно за одним і майже жбурляла на стіл перед очі Отаві.

— Ось, ось, дивіться!. Можете. ось;. Будь ласка!.

Чотирикутники загрунтованого полотна. Більші й менші. Квадратові й прямокутні. Готові прийняти на себе фарби і лінії. Але ніде — жодної барвної плямочки, жодного доторку пензлем, нічого, біла пустота.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций