Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 19 августа 2014



Що ж до острова, на якому зведено Гонконг, то він лежить у довгій і глибокій голубій затоці, що тягнеться від Південно-Китайського моря аж до Кантона. Взимку погода там здебільшого така ж, як оце сьогодні тут, коли з півночі задимає буревій з дощем, і спати було холоднувато.

Вранці я прокидався і навіть за дощу йшов на рибний базар. Риба там у них майже така сама, як і в нас, і їдять переважно червоного окуня. Але є там ще гладкенні лискучі помпано й величезні креветки, яких я ніде більш не бачив. Особливо гарний той базар рано-вранці, коли рибу приносять свіжу, тільки-но виловлену, і вона вся вилискує. Були там і такі породи, яких я не знав, але небагато, і там-таки продавали й диких качок, зловлених у сільця. Серед них траплялись і шилохвости, і чирки, і свищі, - качури й качечки в зимовому пір’ї, - а ще були інші, яких я ніколи й не бачив; своїм тонким і химерним забарвленням вони скидалися на наших валюшнів. Я роздивлявся на цих птахів, на їхнє неймовірне пір’я та гарні очі, оглядав лискучу й гладку свіжо-виловлену рибу та добірну городину, підживлену людськими нечистотами, що їх там називають “нічним добривом”, і всі овочі були гарнющі, наче змії. Я ходив на цей базар день у день, і щоразу він так само тішив око.

Майже кожного ранку я бачив на вулицях похоронні процесії. Люди йшли убрані в біле, і оркестр вигравав веселі мелодії. Того року на похоронах найчастіше грали “Настали знов щасливі дні”, і ця мелодія переслідувала тебе до самого вечора, бо люди помирали без ліку. А тим часом на острові,

Казали, жило чотириста мільйонерів, не беручи до рахунку тих, що були в Каулуні.

- Millionarios chinos? (Китайські мільйонери? - ісп.)

- Здебільшого китайці. Та були й усілякі інші мільйонери. Я сам мав серед них чимало знайомих, і ми часто обідали разом у розкішних китайських ресторанах. Там є кілька ресторанів, не гірших за будь-які в світі, а кантонська кухня просто-таки чудова. Моїми найкращими приятелями того року були

Десять мільйонерів, і всіх їх я знав тільки на ініціали: X. М., Г. В., X. Дж. і так далі. Так називають там усіх визначних китайців. Приятелював я і з трьома китайськими генералами, один з яких був виходець із лондонського Уайтчепела, дуже пристойний чоловік, інспектор поліції; і з п’ятьма чи шістьма пілотами Китайської Національної авіакомпанії, що загрібали шалені гроші, але отримували їх за діло; і з одним полісменом, і з напівбожевільним австралійцем, і з багатьма англійськими офіцерами, і з… Та годі вже, не надокучатиму тобі дальшим переліком. У Гонконгу я мав стільки близьких і добрих приятелів, скільки ніколи не мав ні перед тим, ні потім.

- Cuando viene el amor? ( Коли ж буде про кохання? - ісп.)

- Та от ніяк не надумаю, з котрого amor почати. Ну гаразд. Зараз буде тобі amor.

- Тільки добре розказуй, бо Китай мені вже трохи набрид.

- Якби ти побувала там, він би тобі не набрид. Ти полюбила б його так само, як і я.

- Чого ж ти тоді не залишився там?

- Не можна було залишатися, бо туди з дня на день могли вдертись японці.

- Todo esta jodido por la guerra. (Війна все загидила - ісп. )

- Еге ж, - сказав Томас Хадсон. - Згоден з тобою. - Він ще ніколи не чув від Цнотливої Ліл таких міцних висловів, і це його здивувало.

- Me cansan con la guerra. (Мені набридла війна - ісп.)

- Мені теж, - мовив Томас. - Страшенно набридла. А от згадувати Гонконг ніколи не набридає.

- То розкажи мені ще про нього. Це bastante interesante. (Досить цікаво - ісп.) Просто мені хотілося послухати про кохання.

- А насправді все було таке цікаве, що на кохання майже не лишалося часу.

- З ким ти спізнався там з першою?

- З однією дуже високою на зріст і вродливою китаянкою. Вона дотримувалась європейських поглядів, була дуже емансипована, але нізащо не хотіла приходити спати зі мною до готелю, бо тоді, мовляв, усі знатимуть, та й до себе в дім ночувати мене теж не пускала - боялася, що дізнаються слуги. А тим часом її собака-вівчарка вже знав про нас і дуже нам заважав.

- То де ж ви любилися?

- Та так, як ото зелена молодь: там, де мені вдавалось її умовити, а найчастіше в машинах та екіпажах.

- Певно, то було дуже зле для нашого приятеля містера Ікса.

- Авжеж.

- Ото й усі любощі? І ви не переспали разом жодної ночі?

- Жодної.

- Бідолашний Том. А чи варта була вона такого клопоту?

- Не знаю. Здається, що варта. Мені слід було б найняти будинок, а не залишатися в готелі.

- Найняв би “дім гріха”, як оце всі тут роблять.

- Не люблю я “домів гріха”.

- Я знаю. Та коли вже тобі так хотілося тієї дівчини.

- Усе розв’язалось в інший спосіб. Тобі ще не набридло про це?

- Ой ні, Томе, розказуй, будь ласка. Таке не набридає. Як же воно розв’язалося?

- Одного разу ми з тією дівчиною повечеряли, а тоді допізна каталися в човні, і нам було страшенно хороше, але незручно. Вона мала прекрасну шкіру, яку любо було гладити, і всі попередні пестощі дуже збуджували її, і губи в неї були хоча й тонкі, проте налиті коханням. Потім ми пішли до неї додому, а там був той собака, і ми мали стерегтися, щоб нікого не збудити, і врешті я подався сам до свого готелю,

Геть роздратований усім тим, стомившись сперечатися, і хоч знав, що її правда, але думав собі: на біса та клята емансипація, коли не можна разом лягти до ліжка. Якщо вже емансипуватися, думав я, то нехай буде вільно розстеляти постіль. Одне слово, вертався я похмурий і frustrado. (Розчарований - ісп.)

- Ніколи не бачила тебе frustrado. Мабуть, ти тоді дуже кумедний.

- Ні, не кумедний. Просто лихий, і тієї ночі теж був лихий і сам собі осоружний.

- Розказуй далі.

- Ну от, беру я у вестибюлі свій ключ, а сам такий уже frustrado, що все мені остобісіле. Готель великий, розкішний, знаєш, похмуро розкішний, і я піднімаюся ліфтом до свого великого, розкішного, похмурого й безлюдного номера, де, як я знаю, нема тієї стрункої вродливої китаянки. Проходжу коридором, відмикаю масивні двері своєї величезної юї кімнати й раптом бачу там…

- Що?

- Трьох просто-таки чарівних молоденьких китаянок, таких, що проти них та моя красуня, яку я не зміг затягти до ліжка, видалася б шкільною вчителькою. Такі вони були гарнющі, що аж дивитись несила, і жодна не знала ні слова по-англійському.

- Звідки ж вони взялися?

- Їх прислав один з моїх приятелів мільйонерів. Одна дала мені записку від нього на цупкому папері в пергаментному конверті. Там було всього три слова: “З вітанням від С. В”.

- То що ти зробив?

- Я не знав їхніх звичаїв, отож потиснув кожній руку, поцілував їх по черзі, а тоді сказав, що як на мене, то найкраще нам для першого знайомства піти всім разом під душ.

- Як же ти їм це сказав?

- По-англійському.

- І вони зрозуміли?

- Я так розтлумачив, що зрозуміли.

- А далі ти що робив?

- Спочатку я дуже розгубився, бо ніколи ще не спав з трьома дівчатами воднораз. З двома воно непогано, хоч тобі це й не до вподоби. Не те щоб удвічі краще, ніж з однією, а якось інакше і доволі-таки приємно, коли ти під чаркою. Але три - це вже ціла купа дівчат, і я розгубився. Я спитав їх, чи не хочуть вони випити, але вони не захотіли. Отож я випив сам, і ми сіли на ліжко, що було, на щастя, дуже велике, а вони всі були тендітні. Потім я вимкнув світло.

- Ну й приємно було?

- Чудово. Було чудово опинитися в ліжку з китаянкою, що мала таку ж ніжну шкіру, як та моя знайома, навіть ще ніжнішу, і була й боязка, й безсоромна, і не знала ніякої тобі емансипації, та ще й усе те помножене на три, та ще й у темряві. Я ще ніколи перед тим не обіймав одразу трьох дівчат. Але, виявляється, таке цілком можливе. Вони були добре навчені свого діла й знали багато такого, чого й я не знав, і все те діялося в темряві, і спати мені аж ніяк не хотілось. Та зрештою я все-таки заснув, а коли прокинувся вранці, вони всі три спали й були такі самі чарівні, як і тоді, коли я зайшов до кімнати й побачив їх уперше. То були найкращі дівчата, яких я тільки знав у житті.

- Кращі, ніж була я, коли ми познайомилися двадцять п’ять років тому?

- Ні, Ліл. No puede ser. (Таке неможливе - ісп.) Та вони були китаянки, а ти ж сама знаєш, які гарні бувають китаянки. Я завжди їх полюбляв.

- No es pervertdio? (Це не протиприродньо? - ісп.)

- Та ні, нічого протиприродного в цьому немає.

- Але ж три одразу.

- Можливо, що три й забагато. Любитися належить з однією, твоя правда.

- А проте я рада, що ти їх спізнав. Не думай, що я ревную. Ти ж не прагнув цього, та й дістав їх як дарунок. А ота з собакою, що не хотіла лягти з тобою до ліжка, мені таки гидка. Та чи не був ти вранці знесилений, Томе?

- Ти навіть не уявляєш собі, який знесилений. Геть висотаний. Я почував себе розпусником з голови до ніг, спину в мене наче одібрало, а в попереку так боліло, що страх згадати.

- Тоді ти випив…

- Тоді я випив, і мені полегшало, і я відчув себе щасливим.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций