Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 17 августа 2014



Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усіх трьох братів покликано на суд. І старшина, й судді дуже нахилялися, щоб у Грицька землю відібрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю — жалітимусь далі». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, ідіть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тільки не хочуть. Бо вони, з братів Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицькові землю присудити; а знов же, бояться й того, що він жалітиметься далі, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотів поки встрявати ще й у це діло, — через те хоч і взяв доброго хабаря від Момотів, а їм землі не віддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися і на його, і на Грицька.

— Таке тепер на мене зло, що й годі! — розказував Грицько.

— Лютий рід і немилосердний, — промовив Карпо.

— Це такі, що зубами на світі живуть, — доточив Васюта.

— Що люті, то так, — промовив Зінько, — а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годі! І нащо ті й люди плодяться? Уже б, здається, й годі! — вигадував Васюта. — А то, мабуть, скоро лани будуть такі куценькі, як заячий хвіст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

— Та ні, вже пізно, — відмовив Карпо.

— Справді-таки пізненько, — згодивсь і Зінько. — Нехай уже в четвер — свято… Тільки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самі ми сходилися читати, а й жінки наші. А то як у мене читають, то моя жінка слуха, а, скажемо, Карпової Катрі вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

— Ну, моя така, що не піде!. — махнув рукою Грицько.

Зінько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогодні, і подумав собі, що й добре, коли не піде.

— Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадські справи проміж себе говоримо, — не є то їх діло! Жіноча річ коло припічка, — казав Карпо.

Він хоч мав жінку дуже гарну людину, та якось ізгорда на жіноту дивився і казав, що в письмі святому написано, що з жінок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, — благій пред лицем божим ізиметься от нея, а согрішая ят будет от нея».

— Нехай і те слухають! — відказав йому Зінько. — Треба й їм щось тямити про громадські справи.

— Та… нехай!. Будеш ходити? — спитав Карпо свою жінку.

— А чому ж? Буду, — відказала та, почервонівши.

— Про мене!.

Вернувшися Зінько того вечора додому, довго розказував Гаїнці, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину, — не про бабу Мотрину, ні, — про це вона ані згадала. Казала тільки, що була в матері і там при їй сталася спірка в діда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дід навідався додому з пасіки і саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому гроші помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покійний Марко в строк заплатити всі гроші, .а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остапові, бути, — так у розписці написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

— А вони, бідні, плачуть — сльози, як горох, — та аж у ноги батькові падають, та просять, — розказувала Гаїнка. — А батько тільки відвертаються. А дідусь слухали-слухали, та як побіжать у свою хату, та зараз і назад. «Не просіть його! — крикнули. — Нате вам гроші, віддайте йому, а він нехай вам верне розписку!» Та й кинули Марчисі в руки гроші. Батько почервоніли та: «Не мішайтесь, тату, — це не ваше діло!» Тоді дідусь бліді-бліді зробилися, як стіна, та як закричать: «Оддай, я тобі кажу, оддай! Бо я тобі!.» Та й не доказали, тільки так і затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а гроші забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дідусеві, хотіли руку їм поцілувати, а дідусь тільки махнули: «Ідіть, люди добрі, подякуйте богові та обминайте цей двір десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.» Та й вибігли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тоді батько як заходилися лаяти дідуся!. Господи! І як то тяжко слухати!. Я мерщій утекла… III ВОРОЖІ ЗАХОДИ

Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в неділю з Чорновуса, ішов собі помалу лукою. Дивився на сільські садки й городи, що збігали від хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. І враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрі очі: придивившися, пізнав іздалека, що то Зінько. Не здивувався, бо там була стежка і всі люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, ніж вулицею. Ішов далі, про своє мізкуючи, і знов, згодом уже, уздрів, що з тих же верб, тільки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченків город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб і відразу пізнав, що то Ївга.

«А що ж то? —подумав. —Удвох там сиділи, чи як? Уже ж ніяк, як удвох, бо я не бачив, щоб вона йшла туди після його. Ге-ге! Дак он воно що! А я й не тудй-то, чого це наш праведник до Грицька вчащає, ще й грошей йому позичає! Аж воно Грициха!.»

Зрадів Рябченко. Та як же не зрадіти, коли виходило, що Зінько зовсім не такий праведний, як здавалося, що він хоча і кричить про правду, а сам робить так, як і всі грішні. Бач, де збігаються! Ну, хіба ж не направлю Микитку Тонконоженка з парубками!. Той уже йому дасть! Бо він сам до Ївги підлабузнювався, а тепер вона його зрадила. Стривай же ти, братику!.

А куди ж цей братик пішов? Пейне, не додому, бо свій провулок проминув. Мабуть, таки до Грицька. Бач, як мудро: з жінкою в одному місці, а з чоловіком у другому. Мабуть, там зібралися всі та знов які каверзи вигадують. От якби послухати їх так, щоб вони не знали! Що вони там вимудровують? Ну й клятий народ! І чого в’язнути? Що цей паршивий Зінько дак на шовкових подушках спав би, коли б до їх пристав! Дак ні! Йому не того, йому чогось іншого заманулося! Кун панію з харпаками завів, товариство все більшає. Скільки клопоту з пересельською землею наробили, горлопани ідольські! Ну, тут іще так-сяк зарадили лихові… дак що ж? Пожаліється куди далі (і як це він і досі не догадався?), то й знов начувайся клопоту. Та хіба це саме? Скрізь уїдається! Намагається, щоб двічі на рік волость щитати! Якби він іще сам був, то не так би шкодив, а то горе, що в їх гурт, і гляди, що. Цей гурт дедалі більшатиме, набиратиметься сили. І, може, колись так ізробиться, що й їм, Рябченкові з товариством, увірветься бас у громаді. Не можна цього попустити, ніяк не можна — треба щось робити.

Та що саме? Уже й багато він про це розумував… та таки щодня думає!. Думає, та нічого не вигадає. Він ото прирозумів дати донос на Зінька, що він і такий, і сякий. І ловко було б, дак коли ж начальник, замісто щоб просто поняти тому віри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Після того був старшина в начальника, дак що ж? «Я, — каже, — знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормі. Коли б ніхто не жалівся, то я б і не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пішло, а як пожалілися, то не можу ж я тієї жалоби затаїти, бо вони ще й далі жалітимуться». Старшина почав йому і те й се, що це жалоба — «пустяк униманія, бо то писав такий ябедний і нестоющий чоловік розуратний», — так що ж ти з ним зробиш, коли він каже, що громада про його, про Зінька, не так озвалася і нікоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. «Пождіть, — каже, — ваше високоблагородіє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такі, що первий сорт». — «А не брешеш?» — «Буду стараться з усієї сили, ваше високоблагородіє». — «Ну, гляди ж: іще трохи підожду, а там уже як знаєш!»

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справді тії доказательства вишукати. Що б же його вимізкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свідків же треба буде… а вони бач які: всі галасували, а як треба, то й поховалися в громаді!.

Ех, якби їх проміж себе посварити,, то б найкраще було! Тоді б їх гурт розбився і розлізлися б вони, як руді миші. Тоді пропала їх сила, бо вони поти страшні, поки в гурті, а кожного поодинці з’їсти легко — ого-го! Порізнити їх, каторжних!. Та чим? Якого способу добрати?

Ішов Рябченко вже вулицею і проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як він її проминав, із хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до воріт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка, — бо це вона була, — пішла вулицею.

«Чого це вона до баби Мокрини ходить? — думав Рябченко. — Певне, якесь ворожіння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!. Так уміє видурити грошики! Та за що вона в цієї видурює? Що вона їй бреше?»

Рябченко думав про це так собі — от-бо думалося.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций