Рей Бредбері Кульбабове вино

Розміщено Шкільні твори в 13 августа 2014



Рей Бредбері

Кульбабове вино





Переклад Володимира Митрофанова



(c) R. Bradbury



(c) В. Митрофанов (переклад з англійської), 1987



Джерело: Р. Бредбері. Марсіанські хроніки. К.: Дніпро, 1988. 592 с. - С.: 325-535..



Сканування та коректура: Daymos, SK, Aerius (ae-lib. narod. ru), 2004



Вперше цей твір було опубліковано на http://www. ukrcenter. com







Уолтерові А. Бредбері - не дядькові, і

не двоюрідному братові,

але, поза всяким сумнівом,

видавцеві й другові



Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите темрявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося літо, і вітрець віяв по-літньому, і все навколо повільно й розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліжка й визирнути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок справжнього вільного життя, перший ранок літа.



Дванадцятирічний Дуглас Сполдінг, щойно прокинувшись, залюбки віддався неквапному плинові літнього ранку. Він лежав у склепінчастій кімнатці на третьому поверсі, відчуваючи, як ця найвища в містечку вежа, линучи у високості за червневим вітерцем, наснажує його незмірною силою. Увечері, коли в’язи, дуби й клени зливалися в суцільну масу, він, мов променем маяка, обводив поглядом те колихливе темне море. А тепер…



- Ох ти ж!..- прошепотів Дуглас.



Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні як ніч сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабусиній кухні разом з численними курчатами…



А тепер на нього чекало звичне діло.



Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, разом з батьком, матір’ю та меншим братом Томом, а вибиратися темними крученими сходами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія серед громовиць і примар, щоб прокинутись удосвіта, поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і взятися до свого заповітного чаклування.



Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув.



Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки на шоколадному [326] торті до дня народження. Він дмухнув ще й ще раз, і в небі почали зникати зірки.



Дуглас усміхнувся. Тоді показав пальцем.



Отам і отам. А тепер отут і отут…



На оповитій вранішнім серпанком вулиці прорізалися жовті прямокутники - люди вмикали світло в будинках. І ось уже на цілі милі довкруг засвітилися незліченні вікна.



- Усі позіхніть! Усі вставайте!



Внизу прокинувся до життя великий будинок.



- Дідусю, виймай із склянки свої зуби! - Дуглас почекав, даючи дідові час.- Бабусю й прабабусю, смажте млинці!



Легенький протяг поніс по коридорах теплий дух смаженого тіста, і в кімнатах будинку заворушились усі його тимчасові пожильці - тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри, що з’їхалися на літо.



- Вулиця Старих Людей, прокидайся! Міс Гелен Луміс, полковнику Фрійлі, місіс Бентлі! Прокашляйтесь, уставайте, приймайте свої таблетки, не баріться! Містере Джонас, запрягайте конячину, вивозьте свій фургон і гайда по мотлох!



По той бік яру, що врізався в містечко, розплющили свої драконячі очі похмурі особняки. Невдовзі на ранкові вулиці виїдуть своєю електричною Зеленою машиною дві бабусі, махаючи руками до кожного зустрічного собаки.



- Містере Трідден, ану, бігом до трамвайного депо! І незабаром річищами брукованих вулиць попливе



Трамвай, розкидаючи над собою гарячі блакитні іскри.



- Джоне Хафф і Чарлі Вудмен, ви готові? - пошепки спитав Дуглас, звертаючись до вулиці Дітей.- Готові?- Це вже до бейсбольних м’ячів, намоклих у густій траві на зарошених лужках, до мотузяних гойдалок, що нерухомо звисали з дерев.



- Мамо, тату, Томе, прокидайтеся!



Тихенько задзвонили будильники. Лунко забамкав годинник на міській управі. Немов від помаху Дугласової руки, з дерев із щебетанням пурхнуло птаство. А він, диригуючи своїм оркестром, показав на східний небокрай.



І з-за обрію показалося сонце.



Дуглас склав руки на грудях і всміхнувся, мов справжній чудодій. “Отож-бо,- подумав він.- Досить було [327] мені звеліти - і всі підхопилися, всі забігали. Літо буде чудове”.



І він наостанок клацнув пальцями до містечка.



Рвучко розчинилися двері будинків - люди виходили надвір.



Літо 1928 року почалося.





?



Ідучи того ранку лужком, Дуглас Сиолдінг наразився на павутинку. Невидима в повітрі нитка торкнулась його чола й безгучно урвалася.



І хоч яка незначуща була та пригода, він збагнув: цей день різнитиметься від інших. Різнитиметься ще й тому, що є дні, які складаються із самих запахів, коли ти відчуваєш цілий світ нюхом, удихаючи й видихаючи його крізь ніс,- так пояснював батько, везучи Дугласа та його десятирічного братика Том а машиною за місто. А в інші дні, сказав він, можна тільки вухом почути, як гримить і бринить усесвіт. Є такі дні, що їх треба куштувати на смак, і такі, що краще відчутні на дотик. Випадають і такі, які належить сприймати всіма чуттями разом. А оце сьогодні, кивнув головою батько, пахне так, неначе десь там за пагорбами звечора не знати як виріс великий сад і сповнив усю околицю свіжими теплими пахощами. У повітрі вчувається дощ - але на небі не видно й хмаринки. Здається, ген серед лісу ось-ось розляжеться сміх якогось таємничого зайди - але там стоїть тиша…



Дуглас пильно видивлявся на краєвид, що пропливав обабіч дороги. Він не вчував ні пахощів саду, ні близького дощу, бо знав, що без яблунь чи хмар не може бути ні того, ні того. А що там за таємничий зайда міг сміятися в лісі?..



Та все одно,- і Дугласа аж дрож пройняв,- цей день, не знати чому, був якийсь особливий.



Машина зупинилася в самому осередку тихого лісу.



- Ану, хлопці, вгамуйтеся.



Вони штурхали один одного ліктями.



- Гаразд, тату.



Усі троє вилізли з машини і, прихопивши голубі бляшані відра, зійшли з глухого розгрузлого путівця у вологий дух, що лишився після недавнього дощу.



- Шукайте бджіл,- сказав батько.- Бджоли завжди [328] в’ються коло ягід, як хлопчиська коло кухні. Правда ж, Дуг?



Дуглас здригнувся и підвів голову.



- Знову ти хтозна-де,- мовив батько.- Прочнися.



Ходімо з нами.



- Гаразд, тату.



І вони рушили лісом - попереду батько, дуже високий і ставний, за ним слід у слід ступав Дуглас, а слідком за братом дріботів зовсім малий на зріст Том. Вони піднялися на невеликий пагорок і подивились уперед. Онде, бачите, показав рукою батько, ген там оселя великих і лагідних літніх вітрів. Вони гуляють по тих зелених глибинах, невидимі, мов примарні кити.



Дуглас швидко позирнув туди, нічого не побачив і відчув себе ошуканим - батько, так само, як і дідусь, завжди говорив загадками. А проте… А проте… Дуглас завмер і прислухався.



“Атож, щось таки має статися,- подумав він.- Я це знаю!”



- А осьде папороть, що зветься венерині коси.- Батько простував далі, і бляшане відро в його руці раз у раз побрязкувало.- А оце відчуваєте? - Він посовав ногою по землі.- Ця листяна подушка накопичувалася з мільйон років. Подумайте-но, скільки треба було листя, щоб вона стала така м’яка.



- Ох ти ж, я ступаю, наче індіанець,- озвався Том.- Ані шелесне.



Дуглас і собі помацав ногою землю, але не відчув її пругкості, бо весь час сторожко дослухався. “Нас оточили!- думав він.- Щось таки станеться. Але що?..- Він спинився.- Ану, виходьте, хто й де б ви не були!” - подумки гукнув він.



Том та батько простували далі по безгучній м’якій землі.



- А ось найкраще в світі мереживо,- тихо мовив батько. І показав рукою нагору, де крони дерев перепліталися з небом чи, може, то небо впліталося в них, хтозна. Та так чи так, а це зелено-блакитне мереживо існувало, і батько всміхався, і досить було придивитися, Щоб добачити, як ліс і далі невпинно плете його, мов великий гомінкий верстат. Батько стояв невимушено, говорив про се й про те, і мова його линула вільно й жваво. Раз у раз він сам сміявся зі своїх слів, і це ще Дужче пожвавлювало його розповідь. Він любить дослухатися [329] до тиші, казав батько, якщо можна до неї дослухатися; адже серед тиші випадає почути, як у повітрі, що аж кишить бджолами - слово честі, просто-таки кишить! - легко сіється донизу пилок диких квітів. А онде, прислухайтесь, за отими деревами - там гучить і справжній водоспад пташиного щебетання!



“Ось воно,- подумав Дуглас,- наближається! Суне просто на мене! А я його не бачу! Ось уже зовсім близько, десь тут!”



- А ось і брусниці! - сказав батько.- Дивіться, нам j пощастило.



“Не треба!”- аж зайшовся мовчазним криком Дуглас. Але Том та батько нахилились і встромили руки в шурхітливі кущики.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций