Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 13 августа 2014



А потім на прощання ще глянув на ту намальовану світною фарбою пику, що пускала з рота дим. На серці в мене було гарно.



- Ну, держися, - сказав я. - Вистава починається!



Я спершу думав був підпалити шнур та й рушити додому, бо серед темряви, та світіння гнилого дерева, та тіней від ліхтаря почував себе якось надто самотньо. Але я знав, де висить одна з арф, і шкода було б, якби вона не попала до купи. Та водночас я не міг збутись почуття, що весь цей замір смертельно втомив мене, тож найкраще було б вернутись додому й зачинити за собою двері. Я вийшов із льоху й задумався про все. Далеко внизу коло берега шуміло море, а тут, нагорі, не ворушився й листочок, наче я був єдина жива істота по цей бік мису Горн. Та поки я стояв там і думав, ліс неначе прокинувся й сповнився тихими шерехами. Справді тихими й зовсім не страшними: щось затріщить, щось зашарудить; але мені ті шерехи перехоплювали дух, а в горлі враз зовсім пересохло. Я не Кейса боявся, хоч то була б річ зрозуміла, я й не подумав про Кейса; ні, мене враз мов у серце шпигнула згадка про оті бабські балачки за чортиць та людей-вепрів. Ще крапелька, і я б кинувся тікати; але я зціпив зуби, ступнув уперед, підняв угору ліхтаря (от дурень) і став розглядатись навколо.



В напрямі селища й стежки не було видно нічого, та коли я повернувся в другий бік, то сам не знаю, як не зомлів. Бо виразно побачив, що просто з пущі, з заклятого лісу виходить чортиця, достеменно така, як я собі про неї думав. У світлі ліхтаря лисніли голі руки, зірочками блищали очі, і я раптом скрикнув так голосно, що й сам подумав: це моя смерть.



- Ой! Не треба співай! - гучним шепотом промовила чортиця. - Нащо говориш великий голос? Погаси світло! Есі вона йди!



- Господи праведний, Амо, це ти? - вигукнув я. [112]



- Айое, так, - відказала Ама. - Я йди швидко. Есі вона скоро тут.



- Ти прийшла сама? - спитав я. - І не “боюсь”?



- Ох, дуже-дуже боюсь! - прошепотіла вона, припавши до мене всім тілом. - Я гадай помирай.



- Ну що ж, - відказав я, кволо всміхаючись, - не мені з вас сміятися, місіс Вілтшир, бо я сам так боявся, як, мабуть, ніхто на всіх південних морях.



Вона хутенько пояснила, що погнало її сюди. Тільки-но я пішов, як прийшла Фаавао. Дорогою стара спіткала Чорного Джека: той біг прожогом від нашої оселі до Кейсової. Ама не стала розбалакувати й гаятись, а зразу побігла мене остерегти. Вона майже наздогнала мене, і світло мого ліхтаря вело її по всьому берегу, а потім, блимаючи між деревами, на гору. Аж коли я вибрався на самий верх, а може, тоді, коли спустився в льох, вона заблукала бозна-куди й згаяла багато дорогоцінного часу, бо гукнути мене боялась: може, Кейс десь зовсім близько позад неї. Спотикалась, падала, вся була в синцях і дряпинах. Це, певно, було, коли вона звернула далеченько на південь, але врешті вийшла на мене збоку і перелякала мене так, що я не годен і сказати.



Що ж, слава Богу, що прийшла не чортиця, але те, що вона розказала, таки стривожило мене. Що в дідька робив Чорний Джек коло мого дому, як не наглядав за мною? Все скидалося на те, що мої дурні слова про фосфорну фарбу та ще й якась хвальба з уст Маеа загнали нас у велику халепу. Одна річ була ясна: нам з Амою доведеться залишатись тут цілу ніч. Нам не можна потикатись додому, поки не розвидниться, і навіть тоді безпечніше буде обійти кругом і ввійти в селище з другого кінця, а то можна напоротись на засідку. А ще ясно було, що мою міну треба підривати негайно, а то Кейс може нагодитись і знешкодити її.



Я ввійшов у льох, - Ама весь час тулилась до мене, - відкрив ліхтар і підпалив шнур. Перший шматок його спалахнув зразу весь, як смужка паперу, а я стояв отетеріло, дивився, як він горить, і думав, що зараз ми злетимо в повітря разом з тияволом, а мені цього анітрошечки не кортіло. Другий шматок горів повільніше, хоча й швидше, ніж мені хотілось би, а я врешті отямився, потяг Аму за собою геть із льоху, загасив і кинув додолу ліхтар, а тоді ми вдвох кинулися в ліс і помацки пробирались далі, поки я вирішив, що тут уже безпечно, і ми лягли вдвох за деревом.



- Жінусю моя, - сказав я, - цієї ночі я ніколи не забуду. Ти в мене козирна, оце ж бо й лихо моє.



Ама гупнулась на землю тут-таки коло мене. Вона [113] вибігла з дому в чім була - в куценькій спідничці, й уся вимокла в росі та в воді припливу на чорному березі, а тепер уся трусилась від холоду та зі страху перед темрявою й чортяками.



- Дуже-дуже боюся, - тільки й промовила вона.



Другий бік Кейсової гори спускався мало не прямовисним урвищем у дальшу долину. Ми були на самому краю того урвища, і я бачив, як світиться трухле дерево, й чув, як шумить море внизу. Мені було байдуже, що з такого місця нема куди втікати далі, я боявся пересуватись на інше місце. Потім я збагнув, що допустився ще гіршої помилки, погасивши ліхтар: якби я лишив його засвіченим, то міг би пальнути в Кейса, коли він уступить в освіт ліхтаря. А що мені не стало кебети зробити це, то видавалося безглуздям покинути добрий ліхтар, щоб він злетів у повітря разом з ідолами. Кінець кінцем, ліхтар був мій, і вартий грошей, і міг ще придатися. Якби я міг покластись на шнур, то збігав би потихеньку й забрав би його. Та хто це може покладатись на такий шнур? Ви ж знаєте, які товари йдуть у ті краї. Шнур був досить добрий для канаків, глушити рибу, бо вони так чи так мусять там повертатися швидко, та й більшість із них ризикують тільки тим, що їм відірве руку. Але для того, хто надумав улаштувати такий вибух, як ото я, той шнур - мотлох.



Отож я міг тільки лежати тихо, тримаючи рушницю напоготові, й чекати вибуху. Але то було жаске чекання. Чорнота неба здавалась аж твердою, і єдине, що можна було бачити, - це моторошне примарне світіння трухлого дерева, що не освітлювало нічого, крім самого себе, а почути я не міг і зовсім нічого: напружував слух так, що здавалось, ніби я чую, як сичить, згоряючи в льоху, бікфордів шнур, але в лісі було тихо, як у домовині. Час від часу щось тихо потріскувало, та чи близько, а чи далеко - чи то, може, Кейс ступав уже за кілька кроків від мене, а чи десь за три милі ламалося дерево - я знав не краще, ніж немовля.



І ось раптом вибухнув справжній Везувій. Чекати довелося довго; та коли я його дочекався (хоча вже не вірив у те), то кращого було годі й сподіватись. Спочатку гримнуло так, що куди твій грім, і вогонь бурхнув, і ліс так освітило, що читати можна б. А тоді почалася халепа. Нас із Амою напівзасипало цілою фурою землі, та ми раділи, що обійшлися цим, бо одна з каменюк, що стояли біля війстя до льоху, злетіла в повітря й гупнулась на землю чи й за десяток кроків від нас, перевалилася через край урвища й покотилась, гуркочучи, в дальшу долину. Я побачив, що дуже переоцінив [114] ту відстань, на яку ми відбігли, або ж недооцінив силу динаміту й пороху - вибирайте, що хочете.



І тоді я збагнув ще одну свою помилку. Гуркіт вибуху, струснувши весь острів, почав уже завмирати, сліпуче світло сяйнуло й згасло, проте ніч стала така, як я сподівався. Бо весь ліс засипало червоним жаром та головешками від вибуху; вони валялись круг мене на землі, а інші полетіли в долину, а декотрі застрягли й палахкотіли в гіллі дерев. Я не боявся пожежі: ці ліси такі вологі, що їх не підпалиш. Клопіт був у тому, що все довкола освітилось - не дуже ясно, але доволі для того, щоб підстрелити людину, і жар розлетівся так, що в небезпеці опинились однаково і Кейс, і я. Будьте певні, що я очі видивив, чи не побачу його блідої пики, але його не було й знаку. Ну, а моїй Амі гуркіт і спалах, мабуть, зовсім забили памороки: вона лежала, мов нежива.



У моєму становищі була ще одна вада. Котрийсь із тих проклятих ідолів упав кроків за п’ять від мене, весь охоплений вогнем: і одежа, й волосся, все на ньому горіло. Я пильно озирнувся кругом. Кейса ще не було видно, і я наважився відкинути геть ту охоплену вогнем дровиняку, поки він іще не з’явився, бо так він підстрелить мене, як собаку.



Спершу я хотів був поповзти, але потім вирішив, що головне - швидкість, і підхопився на ноги, щоб рвонутись бігом. І в ту ж мить звідкись із боку моря блиснуло, ляснув постріл, і повз моє вухо просвистіла куля з Гвинтівки. Я крутонувся в той бік, піднімаючи рушницю, але в того падлюки був вінчестер, і не встиг я й побачити його, як друга куля звалила мене, мов кеглю. Я неначе злетів у повітря, потім гепнувся на землю й з півхвилини лежав без тями; а потім відчув, що руки в мене порожні, а рушниця моя перелетіла через голову, коли я падав. Коли опинишся в такій скруті, як ото я, то це тебе ого як розбуркує! Я ще не втямив, куди мене поранено і чи поранено взагалі, а вже перевернувся ницьма, щоб повзти до рушниці. Якщо ви не пробували пересуватись із перебитою ногою, то ви не знаєте, що таке біль; отож я заревів, мов бугай.



Зроду я ще не подавав голосу так недоречно. Бо доти Ама лежала за своїм деревом, як жінка з головою, бо знала, що рятунок тільки в цьому, та коли почула, як я закричав, то кинулась до мене.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций