Федькович Осип Юрій Адальбертович Серце не навчити — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 13 августа 2014

Гостей повнісінька хата, — а хата в Гинцарихи була нова, просторна; музики грають, а наші молодята сидять собі за столом, сказано — у тещі. Олена біла-біла, мов та стіна, а Іван такий веселий, що зроду його ніхто, може, такого й не бачив. Стара теща лиш повертається у хаті та в долошки плеще, така рада.

— Зятеньку, дитино моя люба, голубе мій сизий! А оце чого тобі сорочечка покривавлена? — .А сама хоче мов-то обтирати приязними своїми рученьками.

— Лишіть, нене, — каже Іван, — не обтирайте! Се кров з ясного молоденького сокола.

— Убив сокола, та пір’я нам не приніс, щоби ми собі кресаки пообтикали, — стали другі парубки казати, що там у храму були.

— Питайте жінки! — промовив Іван грімко, а сам аж підскочив. — Питайте її, чому вам пір’я не намикала: не я убив сокола, а вона.

Олена встала та хоче виходити з-за стола.

— Сиди, ані руш! — крикнув Іван.

Стара в плач.

— А оце, — каже, — я тобі мою донечку на тото дала, щоби ти так з нею обходився? Ох, головко моя нещаслива! Ох, дитино моя безталанна!

Іван обернувся до парубків:

— Позвольте, браття, най вам одну казку скажу.

— Просимо, просимо! — обізвалися усіма.

Іван став розказувати за якихось двох парубків товаришів, як вони одну дівку оба полюбили, як вони з-за неї стрілялися, як один пішов у опришки, — геть-геть розповів усю свою долю, нібито він якої казки каже, а нарешті обернувся до своєї тещі:

— А що ви, нене, казали б з такою жінкою учинити?

(Що ніби на свого чоловіка стріляє.)

— Я би такій жінці казала відразу голову врубати, як тій гадині, без суду, без права.

Топорець лиш блиснув, а Оленина голова покотилася по столові. Іван штрик через стіл. Пропав.

Ніч ясна була та тиха, місяць сіяв серед неба, зорі плакали, а Йван копав у чагорі гріб; стояв над ним та й думав. Далі нарубав самим тим топірцем, що своїй жінці голову стяв, зеленого віття смерекового, вистелив яму, розкрив Василя, зложив легесенько до гробу, поплакав над ним, а відтак поклав те пістоля, що його застрілило, а друге, що з його раз в лісі на міру стріляв, товаришеві на груди та й промовив:

— Маєш, — каже, — братчику, пам’ятку навіки! Я не забарюся!

Накрив його знов зеленим віттям, засипав яму та й пішов.

Третьої днини витягли його рибарі аж коло Тюдева з Черемшу та й дали старій знати, щоби йшла ховати свого єдинчука.

Не прийшла стара мати: як учула — таки впала на порозі, без душі. Лиш сестричка Одокійка побивалася над братчиком, а старий дєдик давав порядок дома.

Господи, що плакали парубки, як Івана до гробу спускали!. Але я сього не запам’ятав, бо то ще тоді діялося, як Буковина волоська була. От що чув від других, те й вам розповів.

  1862.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций