Жан-Поль Сартр Шляхи свободи: Том 1 - Зрілий вік — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 10 августа 2014



Він міг любити Марсель тільки з усією тверезістю: вона була його тверезістю, його товаришем, його свідком, його порадницею, його суддею.

- Якби я збрехав собі, - сказав він, - то мені здавалося б, що водночас я брешу й тобі. Для мене це було б нестерпно.

- Еге ж, - сказала Марсель.

Переконаности в ній не відчувалося.

- Ти не переконана в цьому?

- Та ні, - м’яко відказала вона.

- Думаєш, я брешу?

- Ні… врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала… О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.

Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку… Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.

- Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, - просто сказав він.

- Я знаю, - відказала Марсель, - та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе - це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.

- Бути нічим, - повільно повторив Матьє. - Ні. Це не те. Я… я хотів би залежати тільки від себе.

- Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.

- Це не ґандж, - відказав Матьє. - Це… Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?

Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.

- Якби… якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.

Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.

- Авжеж, авжеж… це твій ґандж.

Матьє подумав:”Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду”. Та його брали докори сумління, й він м’яко сказав:

- Це не ґандж, я просто такий, який я є.

- Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?

- Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.

Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.

- В мене немає такої потреби бути вільною, - мовила вона.

Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель:”Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка”. Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.

- Марсель, тебе щось розсердило?

Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.

- Ні.

Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося:”Господи, та вона ж старіє”! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.

- Марсель, - погукав він.

Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.

- А тепер, - твердо мовив він, - ти розповіси мені, що ж сталося.

- Нічого, - мляво відказала вона.

- Та ні, - мовив він із ніжністю, - щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?

- Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.

Він лагідно погладив її коси.

- А все-таки розкажи.

- Ну що ж, це сталося.

- Що, що сталося?

- Оце!

Матьє скривився.

- Ти певна?

- Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.

- Хай йому дідько! - вигукнув Матьє.

Він подумав:”Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому”. Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.

- От так! Тепер ти знаєш, що сталося… - сказала Марсель. - Що будемо робити?

- Ну, гаразд… ми його позбудемося, правда ж?

- Добре. В мене є адреса, - сказала Марсель.

- Хто це тобі дав?

- Андре. Вона там була.

- Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.

- Справді? Ти хочеш стати батьком?

Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, - здавалося, вона щосили стримує кашель.

- Зачекай, - сказав Матьє, - це надто несподівано для мене: треба подумати.

Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:

- Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.

Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.

- Ти нічим не зарадиш, - повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: - Тепер це жіноче діло.

Вимовивши останні слова, її вуста стислися - лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. “Вона почувається упослідженою, - подумав Матьє, - вона ненавидить мене”. Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: “І причиною цьому я”! Лампа, дзеркало з олив’яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити - буря без грому.

Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:

- Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.

- Ти маєш право на це, - сказав Матьє. - Мені нема чим пишатися. Це вперше… Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?

- Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.

- Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?

- Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, - на диво розсудливо промовила Марсель.

- Так, я бачу, - гірко сказав Матьє, - одне слово, тобі пощастило.

Він почувався незручно, немов наречений. Здоровецький незграбний хлоп’яга, та ще й голий, завдав лиха і тепер люб’язно усміхається, щоб змусити забуть про себе. Та вона не могла забути про нього: вона бачила його білі стегна, м’язисті, трохи куці, його самовдоволену й рішучу голизну. Це було якесь ґротескне марення. “На її місці мені захотілося б кулаками гамселити це м’ясисте одоробало”. Він сказав:

- Оце мене й непокоїть: вона замало бере.

- Красненько дякую, - відказала Марсель. - Слава богу, що вона так мало просить: у мене якраз є чотири сотні, для кравчині, та вона зачекає.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций