Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 9 августа 2014







І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.



Потім Гандальф порозв’язував мішки - випустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки задовольнилися.



- Що за дурість - практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! - сказав Бомбур.



- А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою,- заперечив Гандальф.- Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!



Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам’яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам’яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.



- Може, ось це знадобиться?-спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали сердитися.- Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.



І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на камінь.



- Чого ж ти досі мовчав? - загукали гноми.



Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку. А ще на стінах висіли купи одежі, замалої на тролів,- чи не знятої з нещасних жертв - і поміж усього того було й, кілька мечів різного виробу, розміру й форми.



Особливо вбирали очі два з них - своїми чудовими піхвами, руків’ями в самоцвітах.



Гандальф і Торін узяли собі по одному з цих двох мечів, а Більбо вибрав ножа в шкіряному футлярику. Як на троля, то був маленький кишеньковий ножик, та для гобіта - короткий меч.



- З вигляду це добрі леза,- мовив чарівник, витягаючи до половини одного, а потім другого меча з піхов і зацікавлено їх розглядаючи.- Кували їх ані тролі, ані тутешні й теперішні людські ковалі, та коли б ми зуміли прочитати руни на них, ми б про них більше дізналися.



- Ходімо звідси - з цього жахливого смороду! - запропонував Філі.



Тож вони винесли надвір горщики з червінцями, їжу, яка здавалася неторканою і годящою, та барило елю, ще не надпите. Вже була пора й снідати, тож, добряче зголоднівши на ту хвилю, шукачі пригод не відвертали носа від добутого з тролівської комори. Своїх припасів у них було вже зовсім обмаль. А тепер вони мали хліб і сир, чималенько елю, та ще свинину, яку можна було підсмажити на жару тролівського вогнища.



Підснідавши, полягали спати, бо вся їхня ніч пропала, і спали мало не до вечора.

Тоді привели своїх поні на пагорб і, звізши горщики з золотом у долину, закопали їх - заховали вельми дбайливо, над річкою, недалеко від дороги. Зробивши так, проказали над скарбом силу-силенну заклинань - на той випадок, якщо взагалі поталанить вернутися назад і відкопати те золото. По тому знов посідали на коненят і потрюхикали далі вузькою дорогою на схід.



- Чи смію вас запитати, куди ж ви їздили? - звернувся Торін до Гандальфа, порівнявшися з ним.



- Глянути, що там попереду,- відказав чарівник.



- Що ж привело вас назад в останню мить?



- Оглянувся назад.



- Авжеж! - вигукнув Торін.- Та чи не могли б ви ясніше висловитися?



- Я поїхав наперед, щоб розвідати нашу дорогу. Незабаром вона стане трудною і небезпечною. Також я думав, як би поповнити наші скромні припаси. Одначе я недалеко й заїхав, як зустрів двох моїх приятелів з долини Рівенделл.



- А де це? - втрутився Більбо.



- Не перебивай! - сказав Гандальф.- За кілька днів, якщо нам поталанить, ти опинишся там і довідаєшся все про ту долину. Як я вже казав, здибались мені двоє з Елрондового племені. Вони поспішали додому, остерігаючись тролів. Ці ельфи й розповіли мені, що трійко тролів прийшли з гір і загніздилися в лісі побіля дороги, сіючи страх і розганяючи тутешню людність, а також нападаючи на подорожніх. Я враз відчув, що мені треба вернутися. Озирнувшись назад, я розгледів вогнище вдалині й попрямував до нього. Отже, тепер ви все знаєте.

Прошу, будьте обачніші надалі, а то ми ніколи й нікуди не дістанемось!



- Спасибі вам! - подякував Торін.













Розділ третій

КОРОТКИЙ ПЕРЕПОЧИНОК

Того дня вони не співали пісень і не розповідали історій, дарма що вигодинилося; так було й назавтра і післязавтра. Наші мандрівники почали відчувати, що небезпека поруч і її можна сподіватися звідки завгодно. Ночували під зорями.

Тепер їхнім коненятам було більше їжі, ніж досі,- вони могли пастися в буйній траві; та в мішках було небагато харчів, навіть із тим, що добули в тролів.

Якось надвечір вони вбрід перейшли шумку, пінливу, всіяну камінням річку - в тому місці, де вона широко розливалася й робилася мілка. Дальній берег був

Крутий і слизький. Ведучи коненят за повід, вибралися нагору й побачили, що ті високі гори підступили до них зовсім близько. Здавалося, що до підніжжя найближчої гори лишився всього-на-всього легкий денний перехід. На вигляд вона була понура й страшна, хоч подекуди на брунатних її схилах грало сонце і з-за її пліч визирали сліпучо-білі сніжні вершини.



- Це Самітна гора? - спитав Більбо урочистим тоном, дивлячись на неї круглими від зачудування очима. Чогось такого великого він ще зроду не бачив.



- Звісно, ні! - відказав Балін.- Тут лише починаються Імлисті гори, і нам треба якось - через них, чи понад ними, чи попід ними,- добутися на той бік, бо тільки так ми можемо потрапити до Дикого краю, що лежить за горами. А від гір ще залишиться добрячий шмат шляху до Самітної гори на сході, де на нашому скарбі лежить Смауг.



- О! - тільки й мовив Більбо і саме в цю мить відчув таку втому, якої ще ніколи не відчував. Знову згадалося йому вигідне крісло перед каміном в його улюбленій вітальні в гобітівській норі, згадалось, як співає чайник… Не останній раз згадалося!



Попереду нині їхав Гандальф.



- Нам не можна збитися з дороги, бо тоді ми пропали,- сказав він.- По-перше, треба запастися харчами; по-друге, нам потрібен перепочинок у більш-менш безпечному місці, ну, а ще конче потрібно боротьбу з Імлистими горами починати з вибору належної стежки, бо заблукаєш у них - і муситимеш вертатися назад, щоб розпочати все спочатку (це якщо взагалі виберешся назад).



Гноми спитали його, до якого ж безпечного місця він їх веде, і чарівник відповів:



- Ви підійшли до самої межі Дикого краю - дехто з вас, може, це знає. Десь попереду лежить чудова долина Рівенделл, а в ній живе Елронд в Останньому затишному домі. Я послав звістку через моїх друзів, і нас там чекають.



Ці слова звучали приємно й заспокійливо, і вам, мабуть, думається, що легко й просто було мандрівникам прийти до Останнього затишного дому на заході Імлистих гір. Попереду чогось не видно було ніяких дерев, долин чи пагорбів, що порушували б одноманітну площину - один величезний схил, який помалу крутішав аж до підніжжя найближчої гори. Скрізь надовкіл розлягалася кам’яниста, вся в розколинах, вересового кольору рівнина, на якій то тут, то там зеленіли клапті й стяжки трави або моху, вказуючи, що там є вода.



Надвечірнє сонце хилилося до обрію, та в усій тій мовчазній пустці не видно було ані признаки житла. Проїхали трохи й переконалися, що той дім може ховатися де завгодно на просторі, що відділяв їх від гір. Несподівано під ногами в них відкривалися глибокі долини - вузькі, з крутими схилами,- і мандрівники зачудовано дивилися вниз на дерева, що росли на дні понад річечкою. Траплялись урвища, через які - от би трохи вужчі! - можна було б і перескочити, але ж глибоченні, з водоспадами. Траплялись і темні яри, що їх ані перескочиш, ані спустишся в них. Зеленіли подекуди й болітця, на вигляд такі гарні, всіяні яскравими, великими квітами, та якби туди зайшов поні з поклажею на спині, він би ніколи не вибрався звідти.



Насправді відстань від того броду до гір була куди більша, ніж ви б могли подумати. Більбо дивом дивувався. Єдину стежку позначали білі камінці, великі й малі; декотрі з них губилися під мохом чи вересом. Навіть під проводом Гандальфа, який, здавалося, знав усе про цей шлях, вони посувалися вперед дуже повільно.



Видивляючися стежку, чарівник хить бородою сюди, хить туди, а вони обережно тюпали за ним і наче й зовсім небагато пройшли, а вже й день почав пригасати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций