Винниченко Володимир Кирилович Заручини — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 9 августа 2014



— От тобі й кохання, і друг, і. У-у, йолопи, дикарі прокляті! Ще за культурних людей себе мають, — злісно проводжав він кожну пару, балансуючи серед них. — Фу, гидота яка!»

Він добився до бажаних дверей і заскочив у їдальню.

— А! Загнали вас? — крикнув йому Єремєй Афа-насьєвич, підвівши голову від карт і задоволене сміючись.

Партньори озирнулись до Семенюка.

— Наш репетитор. Имею честь. — повів Сухобрієв в повітрі лівою рукою — в правій були карти — й подав її Семенюкові. — Не пьет, не курит й в рассужде-нии женского пола непорочен.

Партньори привіталися і знов захопились картами. Микола озирнувся. Тут було тихо й затишно. Біля вінтьорів сиділи якісь сіренькі, ледве примітні постаті, що звичайно по два, по три сидять біля картярських столів, мало що розуміючи, іноді позіхаючи й витираючи квітчастими хусточками сльози. За обіднім столом, що для свята був застелений новою скатертю з синіми китицями й мало не тріщав під вагою самовара, величезних ваз із варенням, сахаром тощо, чинно, мовчки сиділи якісь три чи чотири салопниці з купчих, склавши руки з хусточками на колінах. Біля самовара позіхала Варвара Карповна, невеличка чорненька жінка з молодими ще очима й добрими губами. Шелестів дощик за вікном, свистів і пищав самовар, та зітхали салопниці.

З сумежної кімнати, що була спальнею старих Сухобрієвих, чувся сміх, сварка, дзвякання грошей та ляпання картами.

«Мабуть, стукалка!» — подумав Микола, підходячи до Варвари Карповни і здоровкаючись з нею. Салопни-ці провели його очима. Варвара Карповна привітно поздоровкалась, розпиталась про здоров’ячко, посадила і зараз же підсунула неодмінну шклянку чаю.

— Ромцу, Николай Степанович!. Свеженький! — крикнув з-за карт Сухобрієв. — Варвара Карповна, подлей!

— Да Николай Степанович не пьет же!. Может, вьіпьете, Николай Степанович? — узялась була за пляшку Варвара Карповна, але Микола одмовився.

— А сухариков? — підсунула вона кошичок, але він і від цього одмовився, хоча почував голод немалий.

Помовчали. Микола, сьорбаючи чай, почував, як якийсь моральний холод все більше й більше пронизував його всього. Кидаючи іноді оком крізь розчинені двері у вітальню, прислухаючись то до гучних вибухів мелодій, то до ляпання карт партньорів, то знов до вітальні, він почував себе чужим серед цього люду, самітним, може, ще більше, ніж у темному номерку. Тільки від думки про Галю серце тепло починало битись, але зараз же неприємно згадувалась недавня зустріч і робилось ще холодніше й нудніше. Варвара Карповна подивилась на вікно й позіхнула.

— Дождик. — зітхнула одна з салопниць, перекладаючи хусточку з правої руки в ліву.

— Да. Й когда оно, господи, уже зима будет. — промовила байдужно Варвара Карповна. — Январь месяц, а как будто сентябрь или октябрь.

— Сказьівают, — почала тоненьким голосочком друга салопниця з чорненьким очіпком на голові й кашлянула, — перемещение климата должно произойти. Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам. Телеграфист, племянник кумн, сказьівал. Как будто ученьїе доискались.

— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.

— Что вьі такой грустннй, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно. — Зажурились, що рано оженились?

Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.

— Ні. нет, напротив. — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой праздник.

— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может, грустно, что праздник, да не ваш?

— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.

Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.

— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла. Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.

Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:

— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!

— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна. — Комплиментьі!

— Чего «комплиментьі»? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєте, не найду?. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая. свой дом й двадцать тьісяч хоч сейчас. Да! Зто не «комплимент»!

— Образованная?

— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же. За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! «Мне, — говорит, — офицера, чиновника или, по край-ности, — говорит, — студента подавай». Вот как! Да. Зто не «комплиментьі»!

— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мьі вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вьі, студенти, теперь все ищете, как бьі побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо.

— Собой приятная такая мамзель, — додала Глафіра Кондратьєвна, — на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров. Такая приятная.

Микола скінчив чай, встав і подякував.

— Может, еще стаканчик?

— Нет, спасибо. Пойду найду Лидию Еремеевну. не видел еще.

І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни й, посовуючись іноді, став дивитись на їх. І вмить йому стало чудно і навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних «коллег», сердитий, сумний?. Галя? Чи вона ж любить його?.

І знов холод пройшов по тілу, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зітхнув повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись, до людей, як вмить над вухом у його продзвеніло:

— Я зараз.

І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.

За хвилину вона вже була коло його.

— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.- Шукала, шукала. Ходім звідсіль. Ходім до Лідиної кімнати. Мені так багато єсть казати вам. Який хороший: утік і сидить десь. Шукай ще його.

Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й. тільки балансував поміж парами.

— Ну, сідайте. — складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?

— Всього-на-всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варва рою Карповною.

— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?

Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. «Моя хороша!» — подумав він.

— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили Вже найшлась якась і «мамзель». свій будинок і двадцять тисяч. Гидко, розуміється.

— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?

Миколі хотілось крикнути: «От через тиждень побачиш!», але він тільки промовив:

— Хіба я вже такий. що. не можу бути мужем?

— Ні. Но. ви такий молодий. Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.

— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола. — Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами.

— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.

— Вам комплімента хочеться?

— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь. А що я говорю це, так це просто. потому, що.

— Через те. — поправив Микола.

— Через те. Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи.

— Нічого, нічого. Ну, так «через те, що». Що?

— Через те, що для вас не маю нічого інтересного. Ви чоловік другий, я друга. А мені з вами легко, то правда! Ви такий. простий. молодий. Славний!

Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудо&е личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: «Моя вона! Моя, моя!»

— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко. — Любили?

— Нікого й ніколи.

— Правда?

— Правда.

Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:

— А знаєте, ви сьогодня якась. чудна.

— Як іменно?

— Так. Якась не така, як завжди. Щось таке рішуче. Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий. Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому. Щось уперте таке.

Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.

— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций