Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина третя - У морі — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 5 августа 2014



Скажи, що морфію в нас багато.

Пітере переклав, і німець поглянув на Томаса Хадсона й усміхнувся скупою північною усмішкою. Тоді ледь чутно промовив щось до Пітерса.

- Він дякує, але морфій йому вже не потрібен, і краще приберегти його.

Німець тихо сказав Пітерсові ще щось, і той переклав:

- Він каже, що тиждень тому морфій йому не завадив би.

- Скажи йому, що я віддаю належне його мужності. Тим часом Антоніо вже підвів до борту шлюпку, в якій був Генрі та всі, хто їздив на Мегано.

- Піднімайтеся тихо,- сказав їм Томас Хадсон,- І на корму не суньте. Там у нас німець помирає, то нехай помре спокійно. Ви щось знайшли?

- Нічого,- відказав Генрі.- Анічогісінько.

- Пітерсе,- мовив Томас Хадсон.- Кажи йому все, що хочеш. Може, щось вивідаєш. А я піду вип’ю з Арою та Віллі.

Внизу він спитав:

- Де ж суп, Віллі?

- Перше, на що я тут натрапив, була юшка з молюсків,- сказав Віллі.- Вона вже нагрілася.

- А чому не з бичачих хвостів чи не з пекучого перцю? - мовив Томас Хадсон.- Від них би він ще швидше сконав. Де в біса курячий бульйон?

- Я не хотів давати йому бульйону. То для Генрі.

- І правильно,- обізвався Генрі.- Чого б то нам з ним панькатися?

- Ніхто з ним не панькається. Коли я звелів принести йому супу, то гадав, що їжа і ковток коньяку додадуть йому сили говорити. Але говорити він не хоче. Плесни-но мені джину, Аро.

- Ти знаєш, Томе, вони там зробили для нього укриття і настелили справжню постіль з пальмового листя. Залишили йому вдосталь води і їжу в череп’яному горщику. Намагалися влаштувати все якнайзручніше, навіть стічні рівчачки в піску прокопали. Від берега туди вело багато чітких слідів, і я сказав би, що там ходило чоловік вісім-десять. Не більше. Ми з Віллі несли його дуже обережно. Обидві рани гангренозні, і на правому стегні запалення вже не спинити. Можливо, не треба було тягти його сюди, а приїхати по тебе й Пітерса, щоб допитати там-таки в укритті. Коли так, то це я винен.

- Зброя при ньому була?

- Ні. І особистого знака не було.

- Давай моє питво,- сказав Томас Хадсон. - А як тобі здалося, коли зрізано віти для укриття?

- По-моєму, не далі як учора вранці. Але я не певен.

- Він хоч слово сказав?

- Ні. Коли він побачив нас з автоматами, то враз наче задерев’янів. Тільки раз перелякано глипнув на Віллі. Мабуть, коли побачив його око. А коли ми його піднімали, посміхнувся.

- Щоб показати, що може ще посміхатися,- докинув Віллі.

- А потім знепритомнів,- сказав Ара.- Як гадаєш, Томе, довго він помиратиме?

- Не знаю.

- Ну, беріть своє питво й ходім нагору,- мовив Генрі.- Я не довіряю Пітерсові.

- Спершу з’їмо цю юшку,- сказав Віллі.- Я голодний. А тому німцеві, якщо Генрі не заперечує, я підігрію бульйону.

- Коли це допоможе йому заговорити, то звісно, що не заперечую,- мовив Генрі.

- Мабуть, не допоможе,- відказав Віллі.- Та коли він і справді кінці віддає, то якось негоже тягти цю юшку. Віднеси-но йому коньяку, Генрі. Може, він так само його любить, як ми з тобою.

- Не чіпайте його,- сказав Томас Хадсон.- Він хороший німчура.

- Де ж пак,- мовив Віллі.- Усі вони хороші, коли згортають руки.

- Він не згортав рук,- заперечив Томас Хадсон.- Він просто помирає.

- І дуже гідно,- докинув Ара.

- То й ти вже став німцелюбом? - запитав його Віллі.- Тепер вас із Пітерсом двоє,

- Замовч, Віллі,- сказав Томас Хадсон.

- А ти чого? - обернувся до нього Віллі.- Хто ти такий? Слабосилий ватажок купки завзятих німцелюбів.

- Ходім зі мною, Віллі,- звелів Томас Хадсон.- Аро, коли бульйон нагріється, віднесеш на корму. Всі інші, коли хочете, можете йти дивитися, як помирає німець. Тільки не обступайте його.

Антоніо рушив був за Томасом Хадсоном і Віллі, але Томас Хадсон похитав головою, і він повернувся до камбуза.

Вони зайшли в носовий кубрик. Надворі вже посутеніло, і Томас Хадсон ледве розрізняв обличчя Віллі. У такому світлі воно здалось йому кращим, ніж звичайно, та й дивився він з боку видющого ока. Він поглянув на Віллі, потім на два якірних ланцюги за бортом і на дерево, яке ще видніло на березі. Ненадійне це піщане дно, подумав Томас Хадсон, тоді мовив:

- Ну що ж, Віллі. Кажи, чим ти ще невдоволений.

- Тобою,- відказав Віллі.- Ти занапащаєш себе на смерть, бо в тебе, бач, загинув син. А що не в тебе одного діти гинуть, ти знаєш?

- Знаю. Що ще?

- А що отой розтакий Пітерс і розтакий німчура засмерділи тут усю корму, та й узагалі, що це за судно, де за помічника кок?

- Як він куховарить?

- Куховарить він чудово, та й на малих суднах знається краще, ніж ми всі разом узяті, включаючи й тебе.

- Куди краще.

- Розтуди його все, Томе. Ні, я не з’їхав з глузду. Не маю з чого з’їжджати. Просто звик жити в інший спосіб. А судно мені подобається, і всі хлопці на ньому подобаються, крім того сучого Пітерса. От тільки не занапащай ти себе.

- Та я й не занапащаю,- відказав Томас Хадсон.- Просто не можу думати ні про що інше, крім діла.

- Ти такий праведний, що хоч зараз тебе на хрест,- сказав Віллі.- А ти подумай краще про курв.

- До них же ми й кермуємо.

- Оце інша розмови.

- Ти вже одійшов, Віллі?

- Еге ж. А що мені в біса станеться? Це, мабуть, той німчура мене допік. Вони йому там так усе гарно влаштували, як ми нікому із своїх не зуміли б. Та якби й зуміли, то просто не мали б на це часу. А вони знайшли час. Нехай вони й не знали, що ми так близько. Але того, що за ними женуться, не могли не знати. Тепер за ними всі женуться. І все ж вони подбали про нього так, як тільки можна подбати про людину в його становищі.

- Атож,- сказав Томас Хадсон.- І про тих людей на острові теж добре подбали.

- Еге,- мовив Віллі.- Оце ж бо й страшно, правда?

До кубрика зайшов Пітерс. Він завжди поводився як військовий моряк, навіть коли бував не в найкращій формі, і дуже пишався тією дисципліною без зайвих формальностей, що була правилом на судні. З усієї команди він як ніхто умів з цього користатися. Але тепер зайшов, став струнко, віддав честь, виказавши тим, що він уже п’яний, і промовив:

- Томе… тобто, сер. Він помер.

- Хто помер?

- Полонений, сер.

- Гаразд,- сказав Томас Хадсон.- Запусти свій генератор і спробуй зловити Гуантанамо. У них щось має для нас бути, подумав він.- Полонений нічого не сказав? - спитав він Пітерса.

- Ні, сер.

- Віллі,- мовив Томас Хадсон.- Як ти себе почуваєш?

- Чудово.

- Візьми кілька магнієвок і сфотографуй його в профіль з обох боків, потім стягни з нього ковдру та шорти й зроби знімок на повний зріст так, як він лежить там на кормі. А тоді ще один анфас голови й так само на повний зріст.

- Слухаюсь, сер,- сказав Віллі.

Томас Хадсон піднявся на місток. Невдовзі він почув, як загудів генератор, і побачив короткі спалахи магнієвих ламп. Вони там нагорі, де все міряють на числа, не повірять і тому, що ми захопили хоч такого німця, подумав він. Ніяких доказів немає. Скажуть, що це був просто труп, якого викинули з підводного човна, а ми підібрали. Треба було сфотографувати його ще живого. Е, та ну їх к бісу. Може, завтра ми злапаємо й інших.

До нього підійшов Ара.

- Томе, кого ти призначиш одвезти його на берег і поховати?

- Хто в нас сьогодні найменше працював?

- Усі працювали багато. Я візьму з собою Хіля, і ми все зробимо. Закопаємо його в пісок над самою межею припливу.

- Можна трохи вище.

- Я пришлю до тебе Віллі, скажеш йому, що написати на дошці, Там у коморі є придатна дошка від ящика.

- Гаразд, пришли.

- Зашити його в брезент?

- Не треба. Просто загорніть у ковдру, яка при ньому була. Пришли до мене Віллі.

- Що я маю зробити? - спитав Віллі.

- Напиши на дошці: “Невідомий німецький моряк”,- і постав унизу дату.

- Гаразд, Томе. Мені теж їхати на берег його ховати?

- Ні. Поїдуть Ара й Хіль. Зроби напис і відпочивай. Можеш чогось випити.

- Як тільки Пітерс почує щось із Гуантанамо, я пришлю когось тобі сказати. А ти сам не спустишся вниз?

- Ні. Я відпочиваю й тут.

- Ну і як воно тобі на містку такого великого корабля, обтяженому відповідальністю і всяким іншим г….. собачим?

- Майже так само, як ото писати на тій дошці.

Згодом принесли розшифровану радіограму з Гуантанамо. В ній говорилося: “Провадьте ретельний пошук далі на захід”.

Це нам, сказав собі Томас Хадсон. Він ліг і одразу ж заснув, і Генрі укрив його легкою ковдрою.



IX

За годину до світанку Томас Хадсон спустився вниз і поглянув на барометр. Стрілка була на чотири десятих нижче, ніж напередодні, і він збудив помічника й показав йому.

Помічник подивився на нього й кивнув головою.

- Ти ж бачив учора шквали над Романо,- пошепки промовив він.- А тепер повертає на південний вітер.

- Будь ласка, запар мені чаю,- сказав Томас Хадсон.

- Є холодний у пляшці на льоду.

Томас Хадсон узяв швабру та відро, пішов на корму й вишарував там палубу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций