Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина перша - Біміні — C. 38

Розміщено Шкільні твори в 4 августа 2014



- Вони завжди виходять заміж за якогось сучого сина, а в ньому завжди є щось дуже привабливе.

- Гаразд,- мовив Роджер.- Не будемо про це говорити.

- То ти писатимеш книжку?

- Авжеж. Це те, чого вона од мене хоче.

- Через те й писатимеш?

- Годі, Томе,- сказав Роджер.

- Хочеш поїхати в мій будинок на Кубі? Власне, то не будинок, а дача. Але там тобі ніхто не заважатиме.

- Ні. Я хочу податися на Захід.

- Знов на узбережжя?

- Ні, не на узбережжя. Чи не можна пожити в тебе на ранчо?

- Там у мене тільки хатина далеко на березі. Решту я віддав в оренду.

- Цього цілком досить.

Дівчина й Роджер вирушали в довгі прогулянки по узбережжю, ходили купатися - самі й разом з хлопцями. Хлопці їздили рибалити й брали з собою Одрі на звичайну риболовлю та на підводні лови біля рифу. Томас Хадсон напружено працював, і в ті години, коли він малював, а хлопці були десь поза домом, його не залишала приємна думка, що скоро вони повернуться і всі разом сядуть до столу вечеряти. Коли вони були на підводних ловах, його брав неспокій, але він знав, що Роджер і Едді не дозволять хлопцям якоїсь необачності. Одного разу вони всім гуртом поїхали на цілий день ловити на блешню аж до найдальшого маяка на відмілині й чудово провели час, зловивши кілька макрелей, білобока та три великі пеламіди. Він намалював пеламіду, з її чудною сплощеною головою та поперечними смугами на довгому обтічному тілі, і подарував картину Енді, що зловив найбільшу рибину. На задньому плані картини був високий маяк з павучими лапами, білі хмарки в літньому небі та зелені береги.

Та от настав день, коли старомодний гідроплан “Сікорскі” виписав коло над будинком і сів у бухті, і вони повезли хлопців човном до нього. У другому човні Едді віз речі.

- До побачення, тату,- сказав Том-молодший.- Ми здорово провели літо.

- До побачення, тату,- сказав Девід.- Усе було справді чудово. Не турбуйся за нас. Ми будемо обережні.

- До побачення, тату,- сказав Ендрю.- Спасибі тобі за таке гарне-прегарне літо й за подорож до Парижа.

Вони піднялися до дверцят літака і звідти помахали Одрі, що стояла на причалі, й загукали разом:

- До побачення! До побачення, Одрі! Роджер допоміг їм зайти в літак, і вони сказали:

- До побачення, містере Девіс. До побачення, тату.- А тоді на весь голос у бік причалу: - До побачення, Одрі!

Потім дверцята зачинили, замкнули, і вже видно було тільки їхні обличчя за невеликими віконцями, а тоді все заснувало бризками води від старих кавових млинків, що заторохтіли на гідроплані. Томас Хадсон відгріб далі від тієї зливи бризок, і незграбний літак вирулив на зліт, знявся за легким вітерцем, а потім виписав коло й повільно, але рівно пішов своїм курсом через Гольфстрім.

Томас Хадсон знав, що й Роджер з Одрі збираються їхати, а оскільки наступного дня мало прибути рейсове судно, він спитав Роджера, коли вони думають вирушати.

- Завтра, друже,- відказав Роджер.

- З Уїлсоном?

- Так. Я попросив, щоб він прилетів по нас.

- Я тільки тому спитав, аби знати, що мені замовляти на той тиждень.

І ось наступного дня вони так само полетіли з острова. Прощаючись, Томас Хадсон поцілував дівчину, а вона поцілувала його. Вона плакала напередодні, коли від’їжджали хлопці, заплакала й тепер і міцно обняла його.

- Бережіть його, й себе бережіть.

- Постараюся. Ви були такий добрий до нас, Томе.

- Ет, дурниці.

- Я писатиму,-мовив Роджер. - Може, там треба щось зробити? То скажи.

- Тішся життям. Напишеш мені, як там у вас буде.

- Напишу. І вона теж.

Отже, поїхали й вони, і, повертаючись додому, Томас Хадсон зайшов до Боббі.

- Страшенно самотньо вам тепер буде,- сказав Боббі.

- Еге ж,-сказав Томас Хадсон.-Мені буде страшенно самотньо.



XIV

Одразу ж після від’їзду хлопців Томаса Xадсона пойняла туга. Але він вважав це природним наслідком розлуки з синами й наполегливо працював далі. Кінець власного світу людини настає зовсім не так, як на тій грандіозній картині, що її свого часу змалював словами містер Боббі. Він настає, коли з місцевої пошти приходить хлопчина-посильний, приносить радіограму й каже;

- Розпишіться, будь ласка, отут на корінці. Нам дуже жаль, містере Томе.

Він дав хлопчині шилінг. Але той подивився на монету й поклав її на стіл.

- Не треба чайових, містере Томе,- сказав він і пішов.

Він прочитав радіограму. Тоді поклав її в кишеню, вийшов і сів на веранді, зверненій до моря. Дістав з кишені радіограму і прочитав ще раз. “Ваші сини Девід і Ендрю загинули разом з матір’ю в автомобільній катастрофі поблизу Біарріца. До вашого приїзду все необхідне беремо на себе. Глибоко співчуваємо”. Підписано паризьким відділенням нью-йоркського банку.

На веранду прийшов Едді. Він дізнався про все від Джозефа, а той - від одного хлопця з радіообслуги.

Едді сів поруч і сказав:

- Розтуди його, Томе, як же це могло статися?

- Не знаю,- відказав Томас Хадсон.- Мабуть, налетіли на щось чи хтось на них налетів.

- Я певен, що не Девід був за кермом,- сказав Едді.

- І я певен. Але тепер це не має значення.

Томас Хадсон дивився на синій простір моря і на густішу синь Гольфстріму. Сонце було при заході й от-от мало сховатися за хмари.

- Ви думаєте, за кермом була їхня мати?

- Можливо. А може, їх віз шофер. Яка різниця…

- А Енді не міг бути?

- Міг. Можливо, мати йому дозволила.

- Він досить самовпевнений хлопчина,- сказав Едді.

- Був,- сказав Томас Хадсон.- Тепер уже, мабуть, не самовпевнений.

Сонце сідало, і його дедалі заступали хмари.

- Коли вони там знову вийдуть в ефір, треба дати радіограму Уїлсонові, щоб завтра зранку прилетів по мене, і нехай замовить телефоном місце на нью-йоркський літак.

- Що мені робити, поки вас не буде?

- Доглядай тут за всім, ото й тільки. Я залишу тобі чеки на кожний місяць. Якщо задмуть буревії, найми собі в поміч скільки треба людей, щоб уберегти катер і будинок.

- Усе зроблю,- сказав Едді.- Але тепер усе воно мені й г…. не варте.

- Мені теж,- сказав Томас Хадсон.

- У нас ще є менший Том.

- Поки що,- сказав Томас Хадсон і вперше заглянув у безодню порожнечі, що чекала його попереду.

- Ви не зігнетеся,- сказав Едді.

- Нізащо. Хіба було колись таке?

- Поживете якийсь час у Парижі, а потім поїдете на Кубу, і нехай би й менший Том з вами поїхав. Там вам добре малюватиметься, і все-таки переміна буде.

- Авжеж,- мовив Томас Хадсон.

- Чи, може, помандруєте по світу, це теж добре діло. Поїздіть на тих величезних пароплавах, на яких мені завжди хотілось їздити. Нехай возять вас по всьому світу.

- Розтуди його,- сказав Едді.- Та якої ж такої матері вони вбили того малого Деві?

- Годі вже про це, Едді,- спинив його Томас Хадсон.- То такі речі, що ми про них нічого не знаємо.

- К такій матері все,- мовив Едді і зсунув капелюха на потилицю.

- Ми зіграємо так, як зможемо,- сказав йому Томас Хадсон. Але тепер він знав, що ця гра для нього мало важить.



XV

Пливучи через океан на “Іль-де-Франс”, Томас Хадсон переконався, що пекло не конче буває таке, яким змалював його Данте чи будь-хто інший з великих дослідників пекла,-воно може бути й комфортабельним, приємним, улюбленим пароплавом, що везе тебе до країни, куди ти завжди їхав з радісним передчуттям. У цьому пеклі було більше кіл, і вони не мали таких визначених меж, як у великого флорентійського егоцентриста. Він зійшов на борт пароплава рано-вранці, сподіваючись - тепер він знав це достеменно - сховатися там від міста, де весь час боявся зустріти людей, котрі заговорять з ним про те, що сталось. Він гадав, що на пароплаві йому вдасться дійти якоїсь згоди зі своїм горем, ще не знаючи, що з горем неможливо дійти згоди. Його виліковує сама смерть, а всілякі інші засоби тільки притуплюють чи знеболюють. Вважається, що його може вилікувати й час. Та коли виліковує щось інше, ніж смерть, то навряд чи то справжнє горе.

Одним із засобів, що на час притуплює горе, заразом притуплюючи в людині й усі інші почуття, є пияцтво, а другим, що відвертає думки на інше,- робота. Томас Хадсон знав ці засоби. Але знав і те, що пияцтво вбиває в людині здатність повноцінно працювати, а його життя вже стільки років грунтувалося на роботі, що він ніяк не міг дозволити собі позбутись цієї здатності. Та розуміючи, що якийсь час працювати все одно не зможе, він постановив собі пити, читати, вправлятися фізично, аж поки його здолає сон. У літаку він спав. Але в Нью-Йорку заснути не міг.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций