Гончар Олесь Терентійович Прапороносці — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 2 августа 2014



Можете йти.

— Ой жила, — сказав Сагайда, коли єфрейтор, відкозирявши за всіма правилами, відійшов.

— Жйла-то жила, — згодився Брянський, — але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплінований і стріляє краще за інших.

Брянський не встиг кінчити. Небо раптом загуло десь зовсім близько за горою, і хтось страшно закричав:

— Повітря! Повітря!!!

Вони зірвались на ноги і кинулись до найближчої щілини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку.

По садках залопотіли зенітки, про які досі й не знала піхота, що вони тут є. Бійці заметались, і їх стало одразу дуже багато. Одні шукали схованок у землі, інші кинулися за село в гори, що обступили його стрімкими кам’яними мурами. В нестямі дерлися кудись між стрімке каміння і знову скочувались вниз.

Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальніше. Черниш плигнув у щілину на чиїсь пругкі тіла.

Земля розкололась і вдарила вгору пружним полум’ям. Стало гірко й темно.

— Пронеси, пронеси! — палко шептав хтось під Чернишем.

Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепуджені коні в запряжці і без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щілиною. «Невже тут, невже тут? — гарячкове працювала думка Черниша. — Не може бути, не може бути!»

— О, пронеси, пронеси, — шепотіло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, і стало душно. Наступний вибух уже — він чув — розлігся далі, потім — ще далі.

— Прогуло! — озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Він допоміг і Чернишеві видобути ноги, привалені землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щілини підвівся Хаєцький, вибираючи сіно з вусів.

— Хаєцький! — здивувався Черниш. — Це ви були піді мною?

— Як бачите, товаришу гвардії молодший лейтенант. Справді я.

— То ви й шепотіли: «Пронеси»?

— Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакі праники летіли повз нас, га?

Садком біг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледівши своїх, він крикнув:

— Старшого лейтенанта не бачили?

— Ні, — відповів Сагайда. — Ми й самих себе не бачили.

— От горечко! — вдарив Шовкун об поли руками і кинувся бігти далі.

— Ось вони тут! — пожалів земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зітхнув і підійшов до щілини, ніяковіючи перед усіма за своє збентеження.

— Там усі живі? — звернувся до нього Брянський, вилізаючи з окопу.

— Наші всі. А в четвертій роті. Лихо! їх було двоє чи троє під черешнею. То ні єден не встав.

— Горить! — раптом вигукнув Хома. — «Містер» горить!

Всі глянули, куди він вказував. Справді, на одній з найвищих гір, розіп’явшись на деревах, як чорний крук, догорав підбитий нашими зенітками ворожий літак. Султан чорного диму вставав над ним.

— Гарно горить, — сказав Брянський.

Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом.

Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней.

— Запряжені? — спитав Хома Хаєцький.

— Запряжені.

— Гніді?

— Гніді.

— Не бачили.

Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою.

— А які тут соняшники ростуть — па-атку мій! — заспівав Хаєцький. — Буде, як з нашу хату!

— А вистигає все пізніше, хоч і південь, — зауважив Шовкун. — Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива.

Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п’ятеро коней і потрощено його каруцу.

— А вашого поранило, — звернувся він до Черниша.

— Дуже? — рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло.

— Як вам сказати. Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти. Там і лежить, на соші.

— Покажіть мені.

Вони пішли з Блаженком.

— Не журіться, ми вам коня добудемо, — на ходу заспокоював Блаженко свого командира. — Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп’ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?. Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!.» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!.» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку.

Кінь дивився. Пролунав постріл. XV

Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний.

— Наш, вітчизняний, — визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. — Густий, карапуз, хай його мамі!

Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога — бельгійських, французьких, угорських, — переконалися, що все-таки найвитриваліші коні — це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві.

Хома Хаєцький з цього приводу мудрував:

— Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!. Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!.

Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків.

Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати.

Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив.

— Тільки ж не до темноти, — попередив він.

— Єсть. Доженем колону ще завидна, — пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: — Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина.

Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір’ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву.

Ліворуч по долині, вкритій лісом, на значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища. Там мала бути кузня. На стежці, яка звертала туди від шосе, виднілися свіжі сліди підків.

Коли Брянський і Черниш уже звертали на стежку, їх обігнав Козаков. Він щодуху мчав униз по шосе в червоній пожежній машині з мідними дзвонами по боках. В машині стояли ще кілька полкових розвідників з автоматами, в пілотках набакир. За кермом сидів маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначені захищати європейського панка від передчасних зморщок, тепер захищали бійця від сонця і пилюги.

— На захід! — пролітаючи, гукнув Козаков Брянському і Чернишеві. — На завдання!

Коні шарпнулися в кювет від скаженої червоної машини, що з дзвоном і гуркотом промчала повз них. А в долині вже командир полку, зупинивши свій мотоцикл, вихопився з нього і підняв назустріч своїм любимим «вовкам» нагайку, як регулювальник червоний прапорець.

— Битиме, — весело сказав Брянський. — Академік-то академік, а відлупцює — будь здоров.

Їхні коні тюпали по кам’яній стежці, все далі заглиблюючись в ліс. Тиша огортала їх. Поруч дзюркотів ясний струмок, стрибаючи по зеленім, оброслім мохом камінню. Черниш зупинив коня і пішов до струмка напитись.

— Юрій! — гукнув він, лежачи над струмком. — Справжній тобі нарзан!. П’єш і ще хочеться!

Брянський теж встав, підійшов до струмка. Справді, це була не звичайна — мінеральна вода. Свіжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю міцною приємною різкістю, і сльози виступали офіцерам на очах, коли вони пили.

— Запам’ятай це місце, Євгене, — сказав Брянський.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций