Оскар Уайльд Вірний Друг — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 31 июля 2014



Тож спочатку я заставив срібні ґудзики від своєї недільної куртки, потім срібний ланцюжок, потім свою велику люльку і, нарешті, тачку. Але тепер я все це викуплю назад.



- Гансе,- сказав Мірошник,- я тобі дам свою тачку. Вона, правда, не зовсім нова, в ній немає одного борта, і зі спицями щось негаразд, але все-таки я дам її тобі. Я розумію, який я щедрий, і знаю, багато хто скаже, що я роблю дурницю, даруючи тачку, проте я не такий, як усі. Я вважаю, що дружби нема без щедрості, та й як на те, я купив собі нову тачку. Отже, тепер ти можеш не турбуватися про тачку. Я подарую тобі свою.



- I справді, ви такі щедрі,- сказав Малий Ганс, і його потішне кругле обличчя аж засяяло радістю.- У мене якраз є дошка, і я легко полагоджу тачку.



- У тебе є дошка! - вигукнув Мірошник.- А мені ж саме треба залатати дах на коморі. Там така дірка, що, чого доброго, ще замокне й зерно, коли я не залатаю дах. Як добре, що ти згадав про цю дошку! Просто дивно, як це один добрий вчинок тягне за собою другий: щойно я тобі подарував свою тачку, а вже ти даєш мені дошку. Звичайно, тачка коштує набагато більше, ніж дошка, та справжні друзі на це не зважають. Швидше неси її, і я сьогодні ж залатаю дах на коморі.



- Біжу! - вигукнув Малий Ганс, метнувся до повітки й притяг дошку.



- Гм, не дуже-то й довга,- зауважив Мірошник, оглядаючи дошку.- Боюсь, що, коли я залатаю дірку на коморі, на тачку нічого не залишиться. Але то вже не моя вина. Ну а зараз, коли я віддав тобі свою тачку, ти, мабуть, захочеш дати мені за це квітів. Ось кошик, наклади гарно з верхом.



- З верхом? - сумно перепитав Ганс. Кошик і справді був надто великий, і Ганс побоювався, що як набере його повний, то не буде чого продавати. А він же так хотів викупити свої срібні ґудзики!



- А чого б і ні! - сказав Мірошник.- Я віддав тобі свою тачку і думав, що можу попросити в тебе трохи квіточок. Може, я помиляюся, але я завжди вважав, що дружба, вірна дружба, вільна від усякого себелюбства.



- Мій дорогий, мій найкращий друже! - вигукнув Малий Ганс.- Та заберіть хоч і всі квіти з мого садка! Для мене ваша добра думка була й є дорожча за мої срібні ґудзики.



I він побіг і позривав увесь свій чудовий первоцвіт і. приніс Мірошникові повнісінький кошик.



- Бувай здоровий, Малий Гансе! - сказав Мірошник і потяг на свій горб із дошкою на плечі та великим кошиком у руці.



- До побачення! - відповів Малий Ганс і вдоволено заходився копати заступом, щиро радіючи подарованій тачці.



Наступного дня Ганс прибивав довгі батоги жимолості над ґанком, коли це чує: Мірошник гукає зі шляху. Він зіскочив з драбини, перебіг садком і виглянув через тин.



Там стояв Мірошник, тримаючи великий мішок борошна на плечах.



- Любий Гансе,- сказав Мірошник,- чи не заніс би ти цей мішок борощна на базар?



- Ой, мені так шкода,- забідкався Ганс,- але в мене багато роботи сьогодні. Треба поприбивати всі батоги жимолості, полити квіти, а потім скосити траву.



- Ну, це не по-дружньому,- відказав Мірошник.- Я дарую тобі тачку, а ти не хочеш допомогти мені.



- О, не кажіть так! - вигукнув Малий Ганс.- Я нізащо в світі не хотів би вчинити не по-дружньому.



I він збігав до хати по кашкет і поплентався на базар із великим мішком на плечах.



Була велика спека, на шляху стояла страшенна курява, і Ганс, не пройшовши й шести миль, так стомився, що мусив сісти перепочити. Та якось він усе-таки доплентав до базару. Постоявши, там трохи, він продав борошно за добру ціну і негайно вирушив додому, бо дуже боявся, щоб його не перестріли на дорозі грабіжники.



- Це був і справді дуже важкий день,- казав сам до себе Малий Ганс, лягаючи спати.- Проте я радий, що не відмовив Мірошникові. Адже він мій найкращий друг, і до того, ще й віддає мені свою тачку.



Рано-вранці наступного дня Мірошник прибіг по гроші, але Ганс, дуже натомившись напередодні, ще лежав у ліжку.



- Ну й ледацюга ти,- мовив Мірошник.- Я от збираюсь віддати тобі свою тачку, і ти міг би працювати краще. Лінощі - то великий гріх, і мені аж ніяк не хотілося б, щоб хтось із моїх друзів був вайлом і ледарем. Ти не ображайся, що я балакаю з тобою так відверто. Звичайно, я б ніколи й не подумав так розмовляти з тобою, коли б не був твоїм другом. Але яка користь від такої дружби, коли не можна відверто сказати все, що думаєш? Кожен може лестити й піддобрятися, а от справжній друг завжди у вічі каже все найприкріше, і чим прикріше, тим краще. Справжній друг завжди радий дозолити тобі, адже він знає, що тільки так робиться добро.



- Дуже прошу, вибачте мені,- сказав Малий Ганс, продираючи очі й стягуючи з голови нічний чепчик,- але я так натомився вчора, що мені захотілося трошки поніжитися в ліжку й послухати пташині співи. Мені, знаєте, завжди краще працюється, коли я наслухаюсь щебетання пташок.



- Ну, коли так, то я радий,- відповів Мірошник, поплескуючи Малого Ганса по спині,- бо я хочу, щоб ти негайно, як тільки одягнешся, ішов до вітряка лагодити дах на моїй коморі.



Бідному Гансові так треба було попрацювати в садку, бо вже два дні не поливалися квіти, проте й Мірошникові не хотів відмовляти: адже той був йому таким добрим другом.



- А це буде дуже не по-дружньому, якщо я скажу, що мені нема коли? - боязко запитав Ганс.



- Авжеж,- відповів Мірошник.- Здається, я не так багато прошу, коли врахувати, що я вирішив віддати тобі свою тачку. Але якщо ти відмовляєшся, то я піду залатаю дірку сам.



- О ні, ні в якому разі! - вигукнув Малий Ганс і, вискочивши з ліжка, миттю одягся і пішов лагодити комору.



Ганс працював до самого вечора, а ввечері прийшов Мірошник подивитися, як іде робота.



- Ну що, Гансе, вже залатав дірку? - гукнув він весело.



- Залатав! - відповів Малий Ганс, злазячи драбиною.



- Ах, нема приємнішої роботи, ніж та, яку ти робиш для інших,- мовив Мірошник.



- Я так люблю слухати вас,- відповів Малий Ганс, сідаючи та витираючи спітніле чоло.- Дуже люблю! От тільки боюсь, ніколи не буде в мене таких високих думок, як у вас.



- О, вони будуть і в тебе! - сказав Мірошник.- Тільки старайся краще. Зараз ти знайомишся тільки з практикою дружби, але колись опануєш і її теорію.



- Ви й справді так гадаєте? - запитав Ганс.



- Навіть не сумніваюся,- відповів Мірошник.- Але дах полагоджений, і тобі пора додому. Відпочинь, бо завтра поженеш мої вівці в гори.



Бідний Малий Ганс боявся вже слово сказати навпроти і рано-вранці, коли Мірошник пригнав до його хатини свої вівці, подався з ними в гори. Доки туди та назад, так і день минув, і Малий Ганс так зморився, що не дійшов навіть до ліжка, а заснув на стільці і прокинувся, коли вже був день.



- З якою радістю я попрацюю, нарешті, в своєму садку сьогодні,- промовив він і негайно взявся до роботи.



Але весь час якось так випадало, що руки не доходили до квіток, бо його друг Мірошник раз по раз прибігав і посилав його кудись то в одній, то в іншій справі або ж загадував допомагати у вітряці. Часом Малий Ганс впадав у розпач і починав побоюватися, чи не подумали його квітки, ніби він зовсім забув про них, але він тішив себе думкою, що Мірошник - його найкращий друг. “До того ж,- не раз заспокоював він себе,- Мірошник вирішив подарувати мені свою тачку, а це - вияв його безкорисливої щедрості”.



Так Малий Ганс і далі працював на Мірошника, а Мірошник тішив його гарними словами про дружбу, які Ганс записував у зошит і перечитував ночами, тому що був дуже старанним учнем.



Та якось пізно ввечері, коли Малий Ганс сидів у хаті й грівся біля каміна, раптом щось постукало в сінешні двері. Надворі лютувала буря, і вітер ревів і завивав так страшно, що Ганс спочатку не звернув на той стукіт уваги, подумав, що то буря. Але за якусь мить постукало вдруге, а потім і втретє, вже гучніше.



- Це, мабуть, якийсь бідний подорожній,- сказав сам собі Малий Ганс і кинувся до дверей.



Перед ним стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці і товстим ціпком у другій.



- Дорогий Гансе! - вигукнув він.- У мене велике лихо: мій найменший син упав з драбини й побився, і я оце йду по лікаря. Але лікар так далеко живе, а ніч така страшна, тож мені спало на думку, що було б краще, якби ти пішов по нього замість мене. Адже я дарую тобі тачку, справедливо було б, щоб і ти якось віддячив мені.



- Авжеж, авжеж! - вигукнув Малий Ганс.- Це така честь, що ви прийшли просто до мене. Негайно біжу по лікаря. Тільки дайте мені ваш ліхтар, бо ніч така темна, ще, чого доброго, де-небудь упаду в яму.



- Я б і дав,- сказав Мірошник,- але ліхтар у мене зовсім новенький, ще що-небудь станеться з ним.



- Ну, гаразд, якось обійдуся і без ліхтаря! - вигукнув Малий Ганс. Він оглянув свого кожуха, натяг на голову теплу червону шапку, закутав шию хусткою і вирушив у дорогу.



Як же лютувала буря! Було так темно, що Малий Ганс майже не бачив дороги, а вітер налітав з такою силою, що він ледве тримався на ногах. Проте він сміло йшов уперед і десь за три години дістався до лікаревого будинку й постукав у двері.



- Хто там? - запитав лікар, виглянувши з вікна своєї спальні.



- Це я, Малий Ганс, лікарю.



- А що там у тебе скоїлося, Малий Гансе?



- Та це в Мірошника, його найменший хлопець упав з драбини і побився, і Мірошник просить, щоб ви швидше приїхали.



- Гаразд! - відповів лікар і звелів, щоб йому засідлали коня й приготували чоботи та ліхтар; потім сам зійшов униз, сів на коня і рушив до Мірошника, а Малий Ганс підтюпцем побіг за ним.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций