Джованні Боккаччо Канцони з “Декамерона”

Розміщено Шкільні твори в 27 июля 2014

Джованні Боккаччо

Канцони з “Декамерона”



Перекладач: Микола Лукаш

Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990









І







Я так пишаюсь із своєї вроди,

Що не знайду повік

У іншому коханні насолоди.



У себе гляну - бачу я ті чари,

Що вид їх душу втіхою сповняє,

Ні давні згадки, ні новії мари,-

Ніщо розкошів тих не проганяє.

Краси такої більш ніде немає,

I я не жду повік

Нових забав, нової насолоди.



Ту втіху несказанно чарівничу,

Коли захочу, завше можу мати,

Вона приходить, як її покличу,

Сп’яняти душу, серце звеселяти;

Який то скарб коштовний, пребагатий -

Той не збагне повік,

Хто не зазнав такої насолоди.



Що більше я на скарб отой дивлюся,

То дужче загоряюся жагою,

Я ті розкоші п’ю і не нап’юся,

Коли ж я спрагу серця заспокою?

Знемогою охоплена п’янкою,

Не хочу я повік

Деінде засягати насолоди.









ІІ







Щаслива я над всяке порівняння:

Здійснилися усі мої бажання!



Прийди ж до мене, владарю Амуре,

Всіх благ моїх і радощів причино;

З тобою заспіваю



Не про зітхання, не про дні зажури,

Що ти змінив на втіху доброчинно,

А про жагу безкраю,

Що в ній горю, щаслива, й не згоряю,

Тобі мої несучи обожання.



В той день, як загорілась я жагою,

Явив, Амуре, ти моєму зору

Коханця молодого,

Що силою, завзяттям і красою

Над усіма у світі візьме гору -

Нема ніде такого…

Я мрію і співаю лиш про нього,

Лише йому палке моє кохання.



Але найбільше те мене втішає,

Що милому і я так само мила

З твоєї ласки, Боже!

На сьому світі все тепер я маю,

Усе, чого душа моя хотіла,

А на тім світі, може,

Господь Всевишній люблячим поможе

I нам дарує вічне раювання.









III







Моя жорстока доле!

З кохання я страждаю,

Як не страждав, мабуть, ніхто ніколи.



Предвічний Зодчий всього світострою

Собі на осолоду

Створив мене веселою, живою

I дав мені напрочуд дивну вроду,

Споріднену з красою,

Що в небесах сіяє в рід із роду;

Та, на мою знегоду,

Небагатьом помітна -

Свічу я на земному видноколі.



Як я лише ввійшла в літа дівочі,

То був у мене милий,

Що заглядав мені кохано в очі,

Які його уяву полонили;

Чудові дні і ночі -

Як швидко лине час той легкокрилий!

У пестощах летіли.

Бо й я ж його кохала,

Та він зав’яв од подиху недолі.



А потім другий - пишний, гордовитий

Узяв мене у руки,

I світ мені жалобою повитий,

I мушу я любить його з принуки;

Немов несамовитий,

Мене ревнує він - о люті муки!

Я гину із розпуки…

Чи ж я на те вродилась,

Щоб лиш його коритися сваволі?



Кляну тепер годину ту печальну,

Коли я поміняла

Дівочу скромну сукню на вінчальну,

Коли я в церкві слово “так” сказала.

В ту мить гірку, безжальну

Я світ собі навіки зав’язала…

Ох, краще б я сконала,

Ніж по сумнім весіллі

Такі терпіти несказанні болі!



О перший милий, друже незабутий,

Молю тебе, благаю

На мене знову любо позирнути

З далекого надзоряного краю.

О, дай мені відчути,

Що пломінь наш не згас у дні відчаю;

До осяйного раю

Візьми мене, мій любий,

Звільни мене з плачевної юдолі!









IV







Я плачу і ридаю,

Болить і мліє серце моє хворе,-

Ніяк жалю од зради не поборе.

Як ти, Амуре, звів мені на очі

Ту, що по ній даремно я зітхаю

I в’яну від журботи,



Вона здалась мені взірцем чесноти,

Я зразу полюбив її без краю;

За диво те уроче

Умер би я охоче!

Та то був сон: пробудження суворе

Явило правду, серцеві на горе.



Вона також була немов зичлива

Мені, своєму вірному рабові;

Голубив я надію,

Що відтепер навік заволодію

Безцінними клейнодами любові.

Але моя вродлива

Натхненниця зрадлива

На іншого звернула раптом зори -

Кінець моєму щастю надто скорий!



Знебувся я в жорстокому вигнанні,

Вразливе серце плаче знову й знову,

Від розпачу я гину

I проклинаю день той і годину,

Коли я взрів красу її чудову.

Кляну своє кохання,

I вірне женихання,

I мрії про блаженство яснозоре…

В моїй душі кипить огненне море.



Я визволу не бачу із зажури,

Ніщо мене розважити не може…

З безмежного відчаю

Одного лиш - навік заснуть - бажаю.

Молю тебе, любові милий боже:

Скінчи скоріш, Амуре,

Життя моє похмуре;

В надземнії полинувши простори,

Звільнюся я від навісної змори.



Немає інших ліків на ті болі,

Як смерть, що всі страждання присипляє;

Зішли ж її до мене,

Нехай урве се нидіння злиденне,

Бо жити в мене сили вже немає…

Зроби кінець недолі,

В твоїй се, боже, волі,-

Хай не тривожать більш мої докори

Жорстокої зрадливої синьйори.



Співаю я жалі свої не всує:

Ніхто тебе не зможе перейняти,

Моя тужлива пісне,

Бо серця так нікому біль не тисне;

Та хай тебе почує бог крилатий,

Амур нехай почує

Й пошле, чого молю я,-

Як упадуть життя сього затвори,

Тоді мої скінчаться з світом спори.



Я плачу і ридаю,

Болить і мріє серце моє хворе,-

Ніяк жалю од зради не поборе.









V







Амуре, через сяйво

Ясних очей коханої моєї

Рабом я став у тебе, як і в неї.



Як з тих очей упав на мене промінь,

Враз серце загорілося жагою:

Твоя, Амуре, сила

Влила у нього невгасимий пломінь.

Я зваблений чудовною красою,

Навіки полонила

Мене красуня мила,-

Ніщо проти вродливиці тієї

Усі на світі рожі і лілеї.



Я став її невільником покірним,

Але не знаю я, чи їй відомо,

Про що я сню і мрію,

Чого я прагну серцем щирим, вірним,

Амуре-боже, лиш тобі одному

Я звірив досі тії

Бажання і надії;

Ти знаєш - ласка владарки моєї

Мені за всі дорожча привілеї.



Молю ж, тебе, володарю мій любий,

Подай їй вістку про моє кохання

Палке і невтоленне,

Що може привести мене до згуби;

Скажи їй про тяжке моє страждання,

Що серце рве шалено;

Схили її до мене,

Яви ознаку милості твоєї,-

Знеси мене в любовні емпіреї.









VI







Любов, коли я вирвуся з неволі

Жорстокої твоєї,

Довіку я не знатиму недолі.



Я дівчинкою вийшла молодою

Навстріч тобі не для війни, для миру;

Довірливо усю я склала зброю,

Впевняючись на нашу дружбу щиру,

А ти напала, зрадивши довіру,

I, стомлена борнею

I зранена, уже лежу я долі.



I ти мене в кайдани закувала,

Не зглянулась на сльози і докори.

I віддала, як бранку, на поталу

Тому, хто народивсь мені на горе;

А в нього серце горде і суворе,

Обковане бронею, -

Ніщо йому мої жалі і болі.



Мене не хоче слухати упертий -

Даремна мова, марні всі благання…

Несила жити і незмога вмерти,

Щодень, щомить ростуть мої страждання,

Вволи ж, любов, одно моє бажання:

Нас сіттю однією

Із ним оплутай - у твоїй се волі.



А як сього не хочеш ти вчинити,

То розв’яжи хоч вузлики надії;

Утихне, може, біль несамовитий,

I знов я світу білому зрадію,

I знов на вроду я похорошію, -

Троянди і лілеї

У мене знов пишатимуть на чолі.









VII







О Боже, я нещасна!

Невже того не зможу повернути,

Що доля одняла мені напасна?



Не знаю я, що діється зо мною,

Та серце б’ється знову

В передчутті блаженства неземного…

О раю мій, єдиний мій покою,

Скажи мені хоч слово -

Не жду я втіхи більше ні од кого,

Од тебе лиш одного…

Лише з тобою можу я забути

Журбу мою, скорботу повсякчасну.



Якась нова, незнана ще одрада

Мені бентежить душу,

Ллючи бальзам на давню в серці рану.

Жаги нової непоборна влада,

Се визнати я мушу,

Мене вже охопила полум’яно

Й тривожить ненастанно -

Незмога і вночі мені заснути

Од страсті, що палає непогасно.



Скажи ж, коли моя здійсниться мрія,

Скажи мені, мій милий,

Коли з’єднає нас палке кохання?

Я вірю - не зведе мене надія,

Та ждать не маю сили:

Нехай коротким буде час чекання

I вічним - раювання!

З тобою в парі хочу я відчути,

Яке життя чудове і прекрасне!



Прийди ж, коханий, у мої обійми -

В любовній тій розкоші

Я без вагань і без жалю потону.

Палким цілунком душу з мене вийми,

О любий мій, хороший!

А я тебе, клянуся, вже до скону

Не випущу з полону!

Як я люблю. повинен ти збагнути -

Про те моя канцона каже ясно.









VIII







Таке велике благо

Ти дав мені, Амуре милостивий,

Що я горю в твоїм огні, щасливий.



По вінця серце радістю налите

Розкошами п’янкими

I захватом любовним…

Мій вид ясний не може не явити

Усьому світу зримо,

Що в сяєві чудовнім,

В блаженстві невимовнім

В високу вись летять мої пориви

До гордої божественної діви.



Та не скажу ніякими словами

I пензлем не змалюю,

Яке моє кохання,

Не назову ім’я тієї дами,

Що палко так люблю я.

Бо наше раювання

Змінилось би в страждання.

Хай таємниці благосні покриви


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций