Грінченко Борис Дмитрович Серед темної ночі — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 27 июля 2014


— О сервус малоголовий! Ти хіба ж не бачиш, що всі так роблять, як твої брати, то всі й крадуни. А в крадуна не гріх і забрать. Нема правди в світі, а єсть сама хапанина: хто швидше, хто більше вхопить! І хто вхопить — той багач, хто не вхопить — той харпак! У старовину лучче було: прийшов грек, розбив Трою та й каже: я герой, бо Трою спалив, троянців побив, а добро їх пограбував. А тепер кожен слебезує: я по правді і по закону! А один з одного по три шкури деруть!. Ї ти людей?

— Ні…

— Брешеш! У старовину всі люди людей їли, а тепер усі брешуть, шо ні. Неправда: тріскають так один одного, шо аж за ушима лящить! Бо homo homіnі lupus est!

І Патрокл грюкнув з усієї сили по столу, аж дитина жахнулася й заплакала в колисці і все на столі задзвеніло, а очі в нього спалахнули злим огнем.

Помовчав трохи, похилившися, заспокоївся, а тоді знов озвався до Романа:

— Ну, та нехай! Ми вже тебе на чужих не займатимем, а от давай поділимо тебе з братами та з батьком.

— Каким образом?

— Та так! Адже сам казав, що в твого батька троє добрих коней. Дак ми поділимо тії коні так, що твою частку з їх тобі віддамо. Якщо добрі коні, то можна й добрі гроші взяти.

Роман мовчав. У нього в голові куйовдилися всякі думки, але він ще й сам собі боявся їх виявляти. Він нічого не відказав Патроклові і пішов з хати. Йому не сиділося: треба було кудись іти, самому подумати.

Зоставишся Патрокл з Ярошем самі в хаті, спершу дожидали Романа, що він знов увійде, але згодом побачили, що він кудись подався з двору.

— Ой,— сказав Ярош,— чи не подложить нам свині отой кавалер?

— Ні черта! — відказав Патрокл.

— А єслі в поліцію?.

— Ну, то й шо він там скаже? Шо ми підмовляли його коні красти? А свідки де?

— Та так…

— Хіба поліція не знає, що ти вмієш верхи їздить? Добре вже це розшелепала, хоч тебе тоді за Стеценкові коні й не осуджено.

— Та, положим… Да тольки не будеть, должно, з його людей.

— От побачиш, шо буде! Погуляє, погуляє та й вернеться, бо йому іншого ходу нема.

— Конешно, він би нам так стежку показав, що ой-ой! Нема лучче з таким робить, що добре село знає,— промовив Ярош.

— Ще б пак! Ти, отамане, звели хлопцям — нехай хлопці напоготові будуть: днів зо три помине, то він явиться.

А Роман тим часом ішов куди очі, і голова в нього розпадалася від думок. Все минуле, все, що він прожив, одбув уже, так мов насунуло на нього, знов ожило.

До солдатів він жив дома так, як і всі парубки, і робив щиро. Там у хазяйстві й його праці багато лежить. Чи він же винен, що тепер не може по-такому жити?

Кожен чоловік шукає кращого, а, живши в городі, він добре побачив, де те краще. Мужича робота важка, нечиста, часом голодна й холодна. Та кожен чорт з тебе знущається, та нема такого начальника, щоб тобі до пики з кулаком не ліз! А городянське життя не таке: і робота легша, і менше з тебе воду варять, і заробіток більший. От і він шукав цього заробітку, шукав того кращого життя. Коли ж не щастить! Ані батько, ні брати не хочуть його розуміти, не хочуть допомогти йому. Якби вони йому віддали його частку, то, може б, він уже давно чоловіком був. А то призвели до того. Що хоч з голоду пропадай. Та ще як зганьбили! Якби не втік — різками вибили б! Його — різками!

Роман зовсім не думав про те, що й він погано зробив, а згадував тільки кривду від брата. Гарний брат! Ну, сказав би батькові — нехай би батько, як там схотів, покарав, а то зараз у волость зв’язаного, як рештанта.

Роман згадував, як його ведено селом з скрученими назад руками, як люди показували на його пальцями!. І велика злість, лютість знову його обнімала так, як і тоді, як він покидав своє село. Там то, мабуть, було про його балачок, усі, мабуть, казали: еч, думав панувати, а став злодіювати! Знає він цих мужиків! Раді в ложці води один одного втопити! Правду казав Хвигуровський, що самі вони гірші за всяких злодіїв. Так і братви: не віддали його частки,— однаково, що вкрали її. А як злодій украде, дак хіба хазяїн не може, справді, у його свого добра взяти? Отак і він у братів може…

Роман, не помічаючи того, сам собі переказував те, що йому казав Патрокл.

Так… Але через що ж йому чогось ніяково те зробити, до чого його прихиляють?

Гріх воно, звісно, хоч і своє, але таким робом брати.

Гріх… це так… А то ще й так: вони собі там ласо їдять, тепло вдягаються, на печі зиму лежатимуть, а він, Роман, мерзне, голодує, поневіряється тут. Якби не оці… злодії, то, може б, і з голоду пропав. Хіба ж це по правді? І хіба нема в його права, щоб силоміць своє взяти? Тільки своє, тільки в батька та братів,— ні в кого іншого він не хоче, а в їх самих…

От іще тільки одно страшно. Добре ж, як усе гаразд обійдеться, а як піймають? Острог, рештантські роти!

Романові сипнуло поза шкурою снігом.

І хто його ще знає, що воно за люди оцей Патрокл та Ярош. Може, вони ще в таку справу його вплутають… Певне, за їми й поліція доглядається, бо вже, мабуть, знає їх… Що, якби піти та виказати на їх? Звісно, він заприсягся Патроклові нічого нікому не казати, та хіба ж він тоді знав, що то коноводи? Одначе… хоч би й пішов у поліцію, але свідків у його нема, то нічого з того й не було б.

А як він пристане до їх, то тоді й йому суда не минути… А втім… не всі ж і попадаються… Мужики в таких випадках страшніші за суд. Бо як піймають коновода, то вже так його катують, що, буває, тут йому й каюк.

Ні, нехай йому всячина! Краще він перетерпить якось цей час, хоч на поденну походить, а там, може, яка служба знайдеться, то буде він чоловіком жити. А то…

Роман пішов на базар і став знову на точку. Тільки не багато вистояв: узяли попереносити шафи з однієї квартири в другу, та й годі,— більше й не було роботи. Одібрав злотого, та ото й усього заробітку. Він його проїв, а спати пішов у сад, у театр. Уночі більше мерз, ніж спав.

Другого дня було ще гірше: ніхто за весь день і не попитав його. На селі вже обробилися, насунуло в город парубків; робітників було більше, ніж роботи,— не дотовпишся. Роман був не ївши до вечора. Не ївши пішов і ночувати туди, куди й учора. Але як він підійшов до театрової шопи і побачив темну сцену — мов велику роззявлену пащу,— його обняло холодом. Згадав, як він мерз минулої ночі. Тоді ж хоч не голодний був, а тепер… Обняла його безнадія.

Отак поневіряться, мучитися! І через що? Тільки через те, що брати не схотіли йому віддати його ж добра!

Ну, дак він сам його візьме! Годі вже!.

Він уже й не думав більше ні про гріх, ні про страх. Він був голодний.

Повернувся і пішов швидко-швидко на другий кінець города — туди, в Рівчаки. III

Другого дня вранці Роман іще спав у Ярошевій хаті, як рипнули двері і в хату всунувся Патрокл Хвигуровський. Поважний тезко грецького героя мав сьогодні обличчя квітчастіше, ніж звичайно, бо під лівим оком процвітав у нього величезний синяк.

— А де це? — кивнув на синяк Ярош.

— Ат! — нехотя відказав і махнув рукою.

— Чи не в Левона?

Левон — то був таємний шинкар і помічник усяким злодіям, що в його збиралися пити.

— А то ж де хіба є такі скажені? — одповів питанням Патрокл.

— Должно, уп’ять з Левдиком?

— Не з яким же дияволом! — одказав Хвигуровський, ходячи по хаті туди й сюди.— Сточортове опудало сміє сікатися! Ну, я ж йому й дав.

Проходячи проз Романа сплячого, моргнув на нього:

— А що, не казав я? Тут уже! Ходім лиш у сіни! Вийшли.

— Сам прибіг?

— Сам… учорашнього дня…

— Шо ж він каже?

— Шо братам одомстить… Тольки їм, а чого другого не хоче.

— Та це вже звісно. Кожен азінус думає, що тільки оцей раз, а більше вже й не буде. Ти йому вчора підніс?

— Авжеж! Сьогодні дам опохмелиться.

— Тільки добре дай!

— Знаю плепорцію. Не гаразд переборщать, а то й на вечір негодящий буде. При йому хлопців не хочу збирать… Хай не знає всіх…

— Авжеж.

— Перекажи Лукашем, щоб надвечір зібралися в шопу. Хай прийдуть провулком та попід кручею, щоб йому з вікна не видать було. Я загадаю — кому що.

— Гаразд, отамане.

Поки вони розмовляли, Роман усе спав, дарма що Ярошева жінка ходила проз його по хаті, пораючись. Знеможений утомою, голодуванням та горілкою, він спав ще довго, аж поки встав, щоб знову залити горілкою останні іскорки сумління.

Надвечір того ж дня у Яроша в старій шопі, що була колись возівнею, зійшлося п’ятеро людей. Дожидаючись Яроша, посіли на старих недоломаних санях, діжках, дровах та на іншому мотлосі, що їм захаращено було возівню. Тут були Патрокл, Лукаш і ще троє обідраних добродіїв. Прийшов Ярош.

— А де ж Левдик?

— Хто його зна… кудись завіявся… Мабуть, п’є,— сказав високий похмурий чоловік.

— Сволоч! — вилаявся Ярош.— Тепер його саме нужно. Ну, слухать, хлопці, приказу! Усі змовкли.

— Кучма, Лукаш, Семен та Кулач — на сю ноч у Панасовку. Ти, Кучмо,— вдався він до того, похмурого,— знаєш Панасовку, дак ти будеш їм за отамана… Слухать його замість мене! У Охріма Бичка — багатий, чорт,— четверо добрих коней.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций