Кобилянська Oльга Юліанівна Через кладку — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 26 июля 2014



— Когось, очевидно, дожидає. Чи не так?

Моя мати поглянула на мене майже з переляком — і я вичитав запитання з затривожених її очей. «Чи не вижидаєш ти тут її? Ти неспокійний і не находиш собі місця. Я відчуваю. Але тут її не вижидай». Я вклонився перед панями й пустився йти глибше в ліс, коли на моє превелике зчудовання станув нараз передо мною наш молодий хлопак з дому, що сповняв в одній особі чин лакея, іноді й фірмана і т. ін. Він передав мені мовчки листець від батька, в котрім той просив вислати йому якнайскоріше коня з бричкою, котрою я з Дорою приїхав сюди. По нього вислано післанця, і він мусив зараз виїжджати до тяжко хорого.

— Ти піхотою? — спитав я хлопця в поспіху.

— Так, — відповів той, — але я йшов направці через гору, тому йшов лиш коротко. Але маю вертати конем. Я надумався хвилину й рішився.

— Вертай назад пішки направці, — наказав я хлопцеві. — Вертай і скажи панотцеві, що я сам виїжджаю зараз за тобою конем. Вони нехай будуть готові, я не пізніше як через півгодини буду вдома, і вони зможуть їхати, куди їм треба. — І відправивши хлопака додому, я віднайшов Дору, що, ущасливлена безнастанним товариством пана К., була розкішне розположена. Я об’яснив їй кількома словами причину свого від’їзду, попросив об’яснити все й матері, відтак поручаючи матір і Дору опіці д. К., я, мов визволяючись з неволі, відітхнув широко й поспішив до свого коня.

Віддалений уже добрий шмат від товариства, я почув нараз за собою голос Дори. Немило вражений, мов на лихім учинку спійманий, я став і оглянувся. Чого їй було від мене треба? Вона відійшла від товариства за мною й стала.

— Ти не міг би ще до нас за годину назад вернути? — кликнула допитливо, а заразом мов наказуючи. — Що будеш робити вдома сам, поки ми вернемо?

Я здвигнув плечима.

— Побачу, — відповів.

— Старайся. Саме тепер найкращий осінній час. Хто знає, що буде вже за кілька день пізніше?

— Власне тому! — відповів я й усміхнувся. Відтак, махнувши востаннє на прощання рукою, я віддалився, мов вогнем гонений.

Я їхав.

Мій пишний гуцул-кінь летів шаленим трапом, потрясаючи від часу до часу своєю густою гривою, а враз з ним летіли й мої думки. Там у саду сусідів перебувала ще, може, та, що не покидала мене в лісі ані на хвилину й манила предивною силою до себе. Вона, може, ще там.

Я віддихав широко, і від довшого часу неначе вперше віджив знов і почув у жилах кров. Ось, нарешті, я таки успів вирватись з неволі й побачу її, — співало, тріумфуючи, чи не все нутро моє. — Чи буде вона сама в саду? Чи, може, з матір’ю або з Нестором? Так, з нею буде, певно, Нестор, він, мов той хрущ, придержується заодно її. Вона ж лише з ним була тепер вдома, решта братів роз’їхалася, — тому обоє і держались. Я підогнав свого гуцула, котрий і без того додому гнав, майже землю копитами розривав. І, врешті, нам уже недалеко осталося додому. Ось уже й дім Обринських виринув перед нами. Білий, спокійний, з низькими старосвітськими вікнами, чистими, сніжнобілими занавісами, і зараз коло нього, прилягаючи до дороги, великий сад. Я стягнув коня, щоб звільнив кроку, і глянув жадібно в глибінь саду. В ньому лежав спокій, тишина, мов усе відтепер ладилось до сну, дарма що сонце клонилось лиш до заходу. На веранді на сходах не було нікого. Здавалося, лиш вони схилялися до трави. Так я переїхав попри нього, не побачивши нікого. Якось чудно стиснуло мені жалем серце, і за кілька хвиль пізніше я опинився на подвір’ї нашої хати.

Півгодини пізніше від’їхав батько до хорого, а я залишився сам один. Не надумуючись довго, я увійшов у наш сад перед домом, звідки можна було найліпше переглянути сад Обринських.

Всюди осінь.

У нашім зільнику перед вікнами цвіло лиш небагато цвітів. І хоча я й як шукав за якою цвіткою, котра б була оказалась мені відповідна для Мані, я не найшов нічого. Проходжуючися сюди й назад садом, перешукуючи при тім очима між деревами в Обринських за нею, я був розчарований, що не находив її. Стільки туги намулилося вже в моїй душі, стільки слів спочивало чуттям на дні нутра, а її не можна ні побачити, ні діждатись. Але сьогодні я мусив поглянути в її обличчя, мусив розвідатися, що з нею діялося. І так, переступаючи рішуче до одного місця коло білих штахет, де не раз з нею перемовлявся, я впосліднє глянув у глибінь саду й задержався. Мене мов полум’ям обгорнуло, і я витріщив очі. Чи я був справді такий короткозорий, що не бачив відразу того, за чим так тужливо визирав і дожидав? Вона ж була там на городі, — а я чи не цілий час дивився на неї і не бачив. Під стіною павільйону, зверненою до нас, що була тепер облита світлом сонця, сиділа, а радше лежала Маня в великім огородовім кріслі, лицем звернена в ту сторону лісу, з котрого я щойно перед півгодиною вернувся. Закинувши руки за голову, лежала неповорушно. Недалеко неї стояв Нестор коло якогось дерева й займався чимось, чого я здалека не міг розрізнити. Всюди вокруги тишияа, а на землі повно опалого почервонілого й пожовклого листя. Я був, мов та с гріла, напружений і тепер уже довго не надумувався. Я перескочив невисокі білі штахети, як колись малий Нестор, щоб показати мені свій перший нотес, і пустився просто до павільйону, до неї. Я не йшов головною алеєю — це було для мене задалеко, а між дерева, «направці», і, йдучи, відкидав нетерпеливо тут і там грубі верстви листя, справляючи тим мимоволі шолопання, що переривало потрохи навкруги дрімаючу недільну тишину.

Вже бачив я її потрохи перед собою. Напівлежачи в кріслі, вона була звернена трохи до мене плечима, з закиненими над головою руками, що, зціпившись, дрібні, мов дві агрифи, в темнорусявім волоссі біліли якраз проти мене. В першій хвилі мене покортіло приступити до неї, притиснути уста до тих малих рук, котрі я так любив і які так зручно вміли поводити конем, одначе щось здержало мене. Але в тій же хвилі її руки розв’язалися над головою, і вона, мабуть приневолена до того шолопанням листя, зсунула голову над поруччям крісла й трохи позад себе і доглянула мене. Я спинивсь мовчки перед нею, а вона, випростовуючись у кріслі і мов умощуючись до нової позиції, старалася затаїти своє раптове збентеження, що, помимо всього її намагання, не вдавалося їй, бо гаряче полум’я, що розіллялось при моїм виді по її лілієвобілім лиці, не хотіло ніяк уступати.

— Маню, Маню люба, що з вами? Поздоровіли вже? — спитав я зворушений, одначе на внутрішній якийсь приказ прибрав байдужний тон, яким орудували ми найчастіше між собою, і подав їй руку.

— Здорова, — відповіла, усміхаючись своїм, мені так добре знайомим, гарним усміхом. — Вже від трьох день, лиш оце тут. — і вказала на хустину коло шиї, — мушу ще зо днину-дві носити.

В тій хвилі побачив я доперва малого Нестора, що стояв спокійно біля мене і мов ждав, щоб я йому за його дрібний поклін подякував його очі блистіли з радісного якогось внутрішнього вдоволення, і він підсунув мовчки до сестри довгу солом’яну плетінку, з котрої, догадувавсь я, мало ше іно щось дальше витворятися.

— Що це ти таке скомпонував? — спитав я, звертаючись до нього, що майже не зважав на мене, а дивився виключно на сестру. — Це якась дуже довга композиція.

Сестра всміхнулася.

— Це його найновіша мрія, — відповіла вона, звертаючись напів до мене. — Він майже все по укінченню обов’язкової своєї праці, себто шкільних задач, котрі, мимоходом скачавши, виробляє дуже добре й точно, вдоволяє вимоги свого малого містичного розуму й фантазії, і витворює дещо на їх. приказ Не так, Несторе?

Він, не зрозумівши зовсім її слів, зарум’янився й не відповів. Відтак, прив’язавши мовчки кінець плетінки шнурком до Маниного крісла, побіг з другим кінцем до штахет у сторону нашого саду і там щось робив.

— Він щось мірить, — закинув я.

І справді, малий хотів плетінку притягнути аж до штахет нашого саду, та вона була закоротка, виховзлася йому з рук і впала на землю.

— Завтра докінчу! — кликнув здалека, перескакуючи по-хлоп’ячому грядки до нас. — А відтак буду знати!

— Що? хлопче. як задалеко від мене до тебе і твоєї сестри? — спитав я, притягаючи прибігшого до себе й відгортаючи йому волосся з білого чола. — Воно не так далеко, Несторе.

— Ой, далеко ще. — відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук. і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.

— Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується? — спитав я, — що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.

— Ні! — відповіла. — Він заложився з одним товаришем, що сплете солом’яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге. щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає.

— Пишний хлопець! — закинув я. — Повинен іноді до мене заходити.

— О, щодо того, то.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций