Роберт-Льюіс Стівенсон Клуб самогубців — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 23 июля 2014



Містер Морріс зустрів Брекенбері ласкавим словом та усмішкою й зразу підвівся.



- Пора вже, панове, пояснити вам, нащо я звабив вас сюди, відірвавши від ваших розваг, - сказав він. - Сподіваюся, що ви не дуже знудились тут за цей вечір, але, признаюсь, моя мета полягала не в тому, щоб розважити вас, а в тому, щоб собі дати раду з однією прикрою справою. Всі ви - джентльмени, - провадив він, - самий ваш вигляд свідчить про це, і кращих запорук мені не треба. Отже, говорячи навпростець, я прошу вас зробити мені одну небезпечну й делікатну послугу. Небезпечну тому, що, можливо, доведеться важити життям, а делікатну - тому, що я мушу просити від вас абсолютної мовчанки щодо всього, що ви побачите й почуєте. Така вимога з уст зовсім чужої людини звучить претензійно аж до комічності, і я добре цього свідомий. Тому додам зразу: якщо хтось із вас не хоче слухати мене далі, якщо тут є хтось такий, кого відштовхує ця небезпечна втаємниченість усуміш із донкіхотською вірністю невідомо кому - ось моя рука, і я якнайщиріше побажаю йому доброї ночі та всіляких успіхів у житті.



Один з гостей, дуже високий чорнявий чоловік з важко згорбленими плечима, зразу відгукнувся на ці слова.



- Дякую вам за таку відвертість, сер, - сказав він, - і волію покинути ваше товариство. Не буду вдаватись у пояснення, але не можу заперечити, що ви навіяли мені різні підозри. Отож я йду, подаючи приклад іншим, але ви, може, гадаєте, що я не маю права підкріпити цей приклад словами?



- Навпаки, - відказав містер Морріс. - Я буду вдячний вам за все, що ви скажете. Бо поважність моєї пропозиції неможливо перебільшити.



- Ну що ж вам сказати, панове? - звернувся високий до інших. - Ми приємно провели вечір, то, може, мирно рушимо додому разом? Вранці, знов побачивши сонце, в безпеці й невинності, ви самі похвалите мене.



Останні слова він промовив з інтонацією, яка ще підсилювала їхній зміст, а його обличчя мало дивний вираз, напрочуд поважний і значущий. Ще один з товариства квапливо підвівся і ніби аж у паніці почав збиратися. На місці лишилося тільки двоє - Брекенбері та літній кавалерійський майор з [222] червоним носом, але ці обидва поводились легко й невимушено і ніби й не слухали розмови, яка щойно скінчилась, - тільки швидко, порозуміло перезирнулися.



Містер Морріс провів утікачів до дверей і зачинив їх, тільки-но вони вийшли. Потім вернувся і з виразом полегкості й збуджено заговорив до двох офіцерів такими словами:



- Я вибрав собі помічників так, як Ісус Навин у Біблії, і тепер гадаю, що маю найкращих у всьому Лондоні. Ваші обличчя сподобались моїм візникам, потім зачарували мене… Я стежив за вашою поведінкою в незнайомому товаристві й за вкрай незвичайних обставин, я придивлявся до того, як ви грали і як сприймали програші, а врешті перевірив вас іще й своєю приголомшливою заявою, а ви її вислухали, наче запрошення на обід. Ні, таки недарма, - вигукнув він, - я стільки років був товаришем і учнем найхоробрішого і наймудрішого державця Європи.



- Під Бундерчангом я викликав дванадцятьох охотників, - зауважив майор, - то вперед ступила вся шерега. Але вечірка з картами - це не те, що полк під вогнем. Гадаю, ви будете задоволені, що знайшли двох, зате таких, що не підведуть вас ніде. Ну, а ті двоє, котрі щойно вшились, то, по-моєму, послідущі нікчеми. Лейтенанте Річ, - додав він, звертаючись до Брекенбері, - я останнім часом багато чув про вас і певен, що й ви чували про мене. Я - майор О’Рук.



І ветеран простяг молодому лейтенантові свою долоню, червону й тремтячу.



- А хто ж не чував? - відказав Брекенбері.



- Ну, тепер, порозумівшися, ви подумаєте, що я достатньо винагородив вас, - озвався містер Морріс, - бо я не міг би зробити більшої послуги вам обом, ніж познайомити вас між собою.



- А тепер до діла. Йдеться про двобій? - спитав майор О’Рук.



- На свій лад - так, - відповів містер Морріс. - Двобій з незнаними й небезпечними ворогами, і, як я справді боюся, двобій смертельний. Я мушу попросити вас, - провадив він, - не називати мене більше Моррісом. Коли ваша ласка, називайте мене Гамерсмітом, а щодо мого справжнього ім’я, як і щодо ім’я іншої людини, якій я сподіваюсь відрекомендувати вас невдовзі, я буду дуже вдячний, якщо ви мене не питатимете й не намагатиметесь вивідати його самі. Три дні тому той чоловік, про якого я говорю, несподівано зник із дому, і аж до сьогоднішнього ранку я нічого не знав про те, де він і що з ним. Ви легко уявите собі мою тривогу, коли я скажу вам, що той чоловік узяв на себе завдання самостійно виконати акт [223] правосуддя. Зв’язаний нещасливою присягою, надто легковажно даною, він вважає за необхідне без допомоги служителів закону звільнити світ від одного підступного кривавого злочинця. В цій боротьбі вже загинуло двоє наших людей, і один з них був мій рідний брат. І тепер, гадаю, мій друг попав у ті самі страшні лабети. Але він принаймні ще живий і надіється врятуватись, як свідчить досить виразно оця записка.



І господар - не хто інший, як полковник Ґеральдін, - дав їм прочитати такого листа:



“Майоре Гамерсміт, у середу о 3 годині ночі чоловік, що стоїть цілком на моєму боці, впустить вас задньою хвірткою до саду при Віллі Рочестер, у Риджент-парку. Будьте ласкаві, не запізніться й на хвилину. Принесіть футляр з моїми шпагами й приведіть із собою, якщо зможете, двох достойних і надійних чоловіків, що не знають мене. Не треба, щоб моє ім’я було пов’язане з цією справою.



Т. Ґодол”.



- Навіть якби мій приятель не мав ніякого іншого титулу, - повів далі полковник Ґеральдін, коли гості його задовольнили свою цікавість, - то з огляду на його мудрість ми мали б виконувати його вказівки беззастережно. Тому зайве буде казати вам, що я навіть не показувався поблизу Вілли Рочестер і що я й досі знаю не більше за вас, у чому полягає дилема для мого приятеля. Тільки-но одержавши цього листа, я подався до фірми, що винаймає обставу, і за кілька годин оцей будинок набув святкового вигляду. Мій план був принаймні незвичайний, і я нітрохи не шкодую за тим, що зробив, бо воно забезпечило мені послуги майора О’Рука і лейтенанта Брекенбері Річа. Але всіх служників на цій вулиці чекає дивний сюрприз. Віллу, яка сьогодні сяяла вогнями й була повна гостей, вони побачать уранці порожньою, безлюдною, з оголошенням про її продаж. Таким чином навіть найсерйозніші справи, - додав полковник, - мають свій веселий бік.



- Додаймо ж до цієї ще й веселий кінець, - сказав Брекенбері.



Полковник глянув на годинника.



- Вже скоро друга година. Ми маємо ще годину часу, і коло брами стоїть швидкий повіз. Скажіть мені, чи можу я розраховувати на вашу допомогу?



- Я прожив довге життя, - відповів майор О’Рук, - але ніколи ще не відсмикнув назад простягненої руки, навіть коли йшлося про звичайне парі. [224]



Брекенбері заявив про свою готовність якнайлюб’язнішими словами. Потім вони випили по келиху-два вина, полковник дав обом набиті револьвери, всі троє сіли в екіпаж і поїхали на вказану в записці адресу.



Вілла Рочестер була розкішна оселя над каналом. Великий парк краще, ніж це буває звичайно, відгороджував її від довколишнього гамору. Здавалося, що то “рате аих сегі”"” -”оленячий парк” - якогось значного вельможі чи мільйонера. Наскільки можна було розгледіти з вулиці, в жодному з численних вікон будинку не світилося, і вся садиба здавалась занедбаною, ніби господаря дуже довго не було вдома.



Візника відпустили, і троє компаньйонів досить швидко розшукали невелику хвіртку, чи то двері, в кінці вузького проходу між двома мурами садової огорожі. До призначеного часу лишалося ще десять чи п’ятнадцять хвилин; ішов рясний дощ, тому троє пригодників сховалися під навислим плющем і тихо обговорювали майбутню випробу.



Раптом Ґеральдін підняв палець, наказуючи цим знаком замовкнути, і всі троє до краю напружили слух. З-за муру крізь безнастанний шелест дощу почулася хода двох пар ніг. Вона наближалась, і ось Брекенбері, що мав надзвичайно гострий слух, розрізнив навіть уривки розмови.



- Могилу викопано? - спитав один.



- Так, - відповів другий. - За лавровим живоплотом. Коли все впораємо, можна накласти поверх неї стос тичок.



Перший засміявся, і від того сміху його слухачі за хвірткою аж здригнулися.



- Лишилась година, - додав він.



З ходи стало зрозуміло, що двоє за огорожею розійшлись і тепер прямують у різні боки.



Майже зразу по тому хвіртку хтось обережно відчинив, і з неї вистромилося бліде обличчя, а рука поманила трьох товаришів. В мертвій тиші всі вони ввійшли до саду, і зразу двері за ними зачинено; вони рушили за своїм провідником по кількох алеях до тильного входу в будинок. У великій викладеній плитами кухні, де не було ніяких кухонних меблів, горіла одна свічка, а коли прибулі рушили крученими сходами нагору, гучне шарудіння пацюків засвідчило ще виразніше занедбаність будинку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций