Роберт Бернс Вірші у перекладі Василя Мисика — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 20 июля 2014



..

Ну, а потім - обійдусь

 I без тебе, Ненсі!



- Скоро, скоро, підожди,

 У землі холодній

Я засну… А як же ти

 Житимеш самотній?



- Небо дасть мені снаги,

 Ненсі, Ненсі,-

Вік дожити без нудьги

 I без тебе, Ненсі.



- Ну, стривай же! Й звідтіля

 До твоєї хати

З цілим пеклом буду я

 Кожну ніч літати!



- Що ж, візьму таку, як ти,

 Ненсі, Ненсі,-

I втечуть усі чорти

 З переляку, Ненсі.









Та, що послалася мені







Січнева віхола гула,

 Мені колов обличчя сніг,

На поле впала ночі мла,

 Не знав я, де знайти нічліг.



На щастя, дівчину я стрів

 Серед нічної темноти.

Вона так приязно мені

 Сказала в горницю зайти.



За те, що прихисток дала

 Мандрівнику у заметіль,

Я низько дівчині вклонивсь

 I попросив послать постіль.



Руками білими вона

 Широку ковдру розпина,

Підносить чарочку до вуст:

 ”Бажаю вам міцного сна!”



Тоді взяла свічу й мерщій

 Хотіла з горниці піти.

Я зупинив і попросив

 Іще подушку принести,



З належним послухом вона

 Зробила так, як я просив.

Щоб попрощатися як слід,

 Її обняти я хотів.



“Юначе, руки далі! - так

 Вона спинила замір мій.-

Коли хоч трошки любиш ти,

 Мою невинність пожалій!”



У неї коси - злотний струм,

 Лице - лілея у вині,

Всміхнеться - перлами сипне

 Та, що послалася мені.



У неї груди - свіжий сніг,

 Дві купки снігу осяйні,

Вся мов із мармуру вона,

 Та, що послалася мені.



Я цілував її весь час,

 Вона ж не знала, що сказать,

Я місце дав їй у стіни -

 Вона хотіла дня діждать.



Уранці я сказав їй так:

 ”Спасибі, дівчино моя!”

Вона зашарілась, як мак,

 Зітхнула: “Ах! Пропала я!”



За стан обняв, поцілував

 I сльози витер їй рясні.

“Не плач, кохана: цілий вік

 Постіль ти слатимеш мені!”



Взяла у неньки полотна,

 Сорочку скроїла мені…

Нехай же горя вік не зна

 Та, що послалася мені!



Моя любов послалась мені,

 В щасливий час послалась мені!

Ніколи я не забуду її,

 Ту, що послалася мені!









До Тіббі







Ох, Тіббі, ти ж була колись

 Привітна й говірка!

Тепер смієшся ти (ну й смійсь!)

 Із мене, бідняка.



Ми стрілися, де рута-м’ята.

Була ти вбрана, як у свята.

Що ти пішла собі - це втрата

 Для мене не яка.



В неділю, ідучи з діброви,

Ми стрілись - ти зімкнула брови

I геть повіялась без мови,

 Як вихор той, швидка.



Ти думаєш, як модно вбрана,

Та ще дочка такого пана,

То вже запевне ти жадана

 Для мене, голяка?



Та цур тому, хто так гадає,

Хто сам ні шеляга не має,

А ласки все ж запобігає

 В товстого капшука!



Тобі дай хлопця хоч якого,

Ти все ж одкинешся від нього,

Якщо не має він нічого,

 Пуста його рука.



Ти шлеш багатому привіти,

Хоч, може (ніде правди діти),

У нього розуму й освіти

 Не більш, як у бика.



Та слухай, дівчино завзята!

Якби була ти небагата,

Навряд чи ти діждала б свята

 Із нашого кутка!



Стократ миліш моя кохана,

Хоч і не так розкішно вбрана,

Хоч і сама ніяк не панна

 Й не панова дочка.



Ох, Тіббі, ти ж була колись

 Привітна й говірка.

Тепер смієшся ти (ну й смійсь!)

 Із мене, бідняка!









Людина є людина







Стидатись чесної суми -

 найгірший рабства знак.

А ми - ми смієм буть людьми

 і вбогі, хоч там як!

Хоч би там як, хай жити вік

 в безвісній праці нам,

Таж титул - то червінця карб,

 а золото - ти сам!



Хоч їжі часом не стає,

 хоч одяг твій - сіряк,

Хай дурень кпить - людина є

 людина, хоч там як!

Хоч би там що, на розкіш їх

 не надимося ми!

Людина чесна - і в нужді

 король понад людьми!



Став лордом вихватько - дивись,

 як дметься, неборак!

Хоч і шанують лорда скрізь,

 він - йолоп, хоч там як!

Хоч би там як, нехай звізда,

 хай стрічка й інший крам,

Лиш посміхається на те,

 хто незалежний сам.



Король дарує сан і чин

 і тисячу відзнак,

Але нікого чесним він

 не зробить, хоч там як!

Хоч би там як, байдужі нам

 I лорди, й королі.

Чеснота й розум - от де ранг

 найвищий на землі.



Так хай же швидше прийде час,

 бо прийде він однак,

Як честь і розум серед нас

 верх візьмуть, хоч там як!

Хоч би там як, нехай там як,

 а мусить він прийти,

Той час, як стануть на землі

 всі люди як брати!









Тем Глен







Ой тітко, що з серцем робити?

 Тремтить, як під бурею клен.

Не хочу я тата гнівити.

 Та що ж, як у серці Тем Глен!



Я з ним не злякаюся горя -

 Хай буде він благословен!

Нащо мені розкіш, як поряд

 Не стане зі мною Тем Глен!



Лицяється пан мій до мене.

 Він гордий, що з давніх-давен

Купається в злоті, та - нене!

 Наскільки ж то кращий Тем Глен!



Матуся про хлопців торочить

 I каже, що кожний ладен

Усіх нас дурить і морочить…

 Хіба ж мене дурить Тем Глен!



Сто марок дає мені тато,

 Щоб вибрала пана Н. Н.

Сто марок - це справді багато!

 Та в сто раз дорожчий Тем Глен!



Ворожачи в день Валентина,

 Із тисячі різних імен

Я жереб тягла - і єдине

 Ім’я там стояло: Тем Глен.



На святвечір знов я гадала -

 I хтось показався ген-ген.

По сірих штанах я вгадала,

 Що то мій коханий Тем Глен.



Я й курочку дать не постою,

 Чорнушку - ну чим не хосен!

Лише підкажи, що зі мною

 Побратися має Тем Глен!









Пеггі Монтгомері







Якби я в полі ночував,

 Закутаний в своєму пледі,

З якою б радістю обняв

 Я там свою кохану Пеггі!



В холодні ночі снігові

 У найбезлюднішім бескетті

Я б теплий захисток знайшов

 Для милої моєї Пеггі.



Якби я Гордий був барон

 I в золотій сидів кареті,

З якою б радістю те все

 Я поділив з моєю Пеггі!









Еппі Макнаб







Скажіть, ви не бачили Еппі Макнаб?

Моєї коханої Еппі Макнаб?

“Пішла до будинку із паном в обнімку,

Забувши, що є в неї милий, Джон Раб”.



Якби ти вернулася, Еппі Макнаб!

Якби ти вернулася, Еппі Макнаб!

Звідкіль би не йшла ти і де б не була ти,

Тебе привітає так радо Джон Раб!



Що каже на це моя Еппі Макнаб?

Що каже на це моя Еппі Макнаб?

“Вона відказала, що вже зав’язала

I більш не згадає про тебе, Джон Раб!”



Навіщо спізнались ми, Еппі Макнаб?

Навіщо спізнались ми, Еппі Макнаб?

Ти гожа, як рожа, та з вітром ти схожа!

Так каже із серцем розбитим Джон Раб!









Моллі







На биту вийшовши дорогу,

Я стрів красуню босоногу.

На груддя глянув - і відчув я

За ніжки дівчини тривогу.



Такій би дівчині ходити

У черевичках по паркету,

Таку б хорошу посадити

У позолочену карету.



Ясне волосся розлилося

По лебедино-білій шиї,

А очі - зорі, що у морі

Рятують човен в чорториї.



Скромна, гарна Моллі,

Наче квітка в полі.

Кращої немає

В цілому околі.









В той день







В той день, коли

З очей текли

У мене сліз потоки,

Не знала я,

Що мала я

Побачитися з Джокі.



Він легко так

Через рівчак

Стрибнув і мовив: “Здрастуй!”

Хто б думать міг,

Щоб він прибіг

До мене в пізній час той!



Бриль заломив

I підхопив

Мене в обійми спершу,

I знову стис,

А я - я сліз

Від радості не вдержу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций