Давидов Анатолій Іванович Цілющий камінь — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 12 июля 2014



(Викрадення Оле. Селище жовтоголових.

У печері Матері роду. Танок переможців)

Селище з радістю зустріло повернення Воя, Жига, Тота і Кера. Мати роду наказала всім відпочивати. Кер забіг у житло до Оле, але дівчини не застав.

— Вона десь виглядає тебе, — сказала Ая. — Ще вчора пішла.

По тому, як Ая відвела погляд, Кер зрозумів: вона його обдурює. Пішов до Матері.

— Знаю, що її немає, — холодно мовила Мати. — Мене й саму це непокоїть. Що ж, бери Жига, Тота, й шукайте її.

І Жигові й Тотові не дуже хотілося йти з Кером. Але не послухатися Матері вони не могли.

Уже за селищем Кер зупинився: де ж шукати дівчину? Якби Оле зустрічала їх, вони б не розминулися. А може, вона загинула під копитами турів? А може, вовки розірвали? А може, ще якась пригода трапилася? Хто ж знає!

Пішли навмання. Незабаром почули жіночий крик.

— Ая! — впізнав Тот.

Жінка наздогнала їх, перевела подих.

— Я сказала тобі неправду, Кер! Оле вчора викрали двоє чоловіків з селища жовтоголових… Ми були з нею он там, біля тих кущів, — показала рукою Ая. — Раптом з гущавини вискочили двоє і схопили Оле. Мене спочатку хотіли вбити, але потім пожаліли й відпустили, попередивши, щоб мовчала. Відшукай її, Кер! Відшукай!

Тот і Жиг переглянулися. Вони добре знали вдачу жовтоголових. Невеличкий, але сильний рід жив над самісінькою рікою в печерах, живився переважно рибою та молюсками. Полюбляли жовтоголові також лісові ягоди, гриби, різне коріння. На сусідів не нападали, намагалися триматися осторонь, та в разі небезпеки боронилися відважно. Кер також бачив їх. Невисокі, дужі, відлюдкуваті, голови навіть малятам фарбували охрою. Вважали себе за дітей сонця. Навіщо ж їм Оле?!

Межа володінь жовтоголових проходила по річці, і люди селища, де жили зараз Кер та Оле, визнавали її. Жовтоголові так само не переходили чужих меж. Звичайно, вони могли опинитися на території сусідів, але звіра там не полювали й на нічліг не зупинялися. Викрадення людини з чужого роду каралося смертю або загрожувало війною. Ось чому Тот і Жиг стривожилися, вислухавши Аю. Якщо жовтоголові викрали Оле та ще й лишили свідка живим, вони, певно, виконували волю свого роду.

Ая пішла додому, а хлопці задумалися, як їм врятувати Оле. Насамперед, звичайно, треба довідатися, що робиться в селищі жовтоголових.

Печери, в яких мешкали сусіди, виходили до річки. Підійти до них можна було і з боку лісу. Власне, печери утворилися нагромадженням величезних кам’яних брил, просвіти між якими замастили глиною, перемішаною з травою. Перед входом до жител вдень і вночі горів вогонь, біля якого завжди чатував хтось із дорослих.

Тієї пори людей у селищі було мало. І старі й малі ловили рибу. Для цього вони зробили з лози загороди, куди заганяли рибу, збовтуючи воду ногами та палицями. В загородах, де вона була чиста, стояли рибалки з гострими острогами. Час від часу вони наколювали на остроги величезного осетра або щуку й подавали дівчатам. Ті знімали рибу з острог і несли на берег, де порядкувало старше жіноцтво. Тут її чистили, обмазували рідкою глиною і підвішували над вогнищем.

Хлопці залягли на пагорбі й стежили за жовтоголовими.

Ні в селищі, ні на річці Оле не було. Тот і Жиг, яким набридло лежати в їдучому полині, запропонували Керові взяти когось у полон, щоб дізнатися, де дівчина. Кер погодився. Перейшли в інше місце, влаштували засідку неподалік сушняку, сподіваючись, що хтось із селища піде по хмиз для вогнища.

Чекали недовго. На стежці, що вела до сушняку, з’явився юнак. Щойно він порівнявся з кущем, де сиділи хлопці, Кер кинувся на нього, збив з ніг і затиснув рота рукою.

Жиг і Тот швидко зв’язали жовтоголового, застерегли: якщо він кричатиме, крем’яна сокира впаде йому на голову, а якщо зізнається, де дівчина, котру вчора привели в селище, — його відпустять живим.

Хлопець зблід. Він зрозумів, у яку скруту попав. Не скаже, де та дівчина — загине від руки незнайомців, а скаже — вб’ють свої. Він глянув на сокиру, яку тримав напоготові Жиг, і, певно, на щось зважившись, почав розповідати.

Минулого тижня померла Материна помічниця. Вона довго жила в селищі, й ніхто з молодих уже не знав, що народилася та жінка в іншому місці. Юнак, наприклад, почув про це лише тоді, коли її спалювали на Священному вогні. Потрібна була заміна. Нову помічницю теж краще було взяти з іншого роду, оскільки її позбавляли права виходити заміж. Хтось розповів Матері про Оле. Вирішили викрасти дівчину в сусідів. Чому саме ЇЇ? Бо вона — чужинка, полонянка, ніхто не страждатиме й не воюватиме через неї.

— Ваша дівчина зараз у житлі Матері, — закінчив юнак. — їй заборонено виходити на люди…

Хлопці лишили біля полоненого Жига, а самі знову поповзли в полинові зарості. Тепер вони не зводили очей з Материної печери, вхід до якої було завішено ведмежою шкурою.

Чекали до сутінків. Але з печери так ніхто й не вийшов.

Повернувшись до полоненого, що зв’язаний лежав під кущем, Кер запитав його:

— Як стемніє, ти проведеш нас до Материної печери?

— А потім що?

— Викличеш ту дівчину!

Юнак погодився. Йому не хотілося вмирати через якесь там дівчисько. Проте він сказав, що до печери піде тільки Кер — не так помітно.

Ніч видалася темною, та Керові здавалося, що червоні язики полум’я здіймаються все вище й вище, освітлюючи геть усе довкола.

Хлопці нечутно обійшли сторожу. Двоє вартових, присівши на камінь, стиха про щось гомоніли. Вони навіть не обернулися, коли під ногою в Кера тріснула суха гілка.

— Не турбуйся, — прошепотів провідник. — Цим байдуже, що робиться в селищі. Там є своя сторожа. Але якщо нас помітять, ти мовчи, я говоритиму сам…

Селище спало, коли хлопці підповзли до печери Матері. При вході до печери шкури вже не було, і в глибині її Кер побачив двох сплячих: Матір роду й скоцюрблену біля неї Оле.

Кер намацав рукою камінчик, кинув у печеру. Він хотів попасти в Оле. Проте камінчик не долетів, ударився об кам’янистий виступ, упав на Матір. Та підвела голову, глянула на Оле. Дівчина спала.

Кер хотів було перебігти в печеру, проте його супутник насторожено підніс руку. Біля них з’явився високий чоловік. Він тихо наблизився до печери, підклав у вогонь сухих гілок. Вогонь весело застрибав, освітивши хлопців. Та їм пощастило: сторож не оглядаючись пішов геть.

— Пора!

Кер вскочив у печеру, хотів розбудити Оле. Та в цей час знадвору долинув невиразний гомін. Потім пролунав свист і з усіх печер почали вискакувати чоловіки: хто із списом, хто з крем’яною сокирою — усі готові до бою.

Мати не прокидалася. Боячись, що в печеру ось-ось хтось зайде, Кер сховався за кам’яний виступ. Звідси йому було видно Матір, Оле, вхід до печери.

Та надворі чулися голоси, тупотіння ніг, а в печеру ніхто не заходив. Раптом пролунали вигуки, що вимагали чиєїсь смерті. Кого спіймали охоронці?

Цієї миті до печери вбіг юнак і прошепотів:

— Чого ж не забираєш дівчини? Мати спить…

— А якщо сюди прийдуть?

— Сюди ніхто не прийде. Коли Мати спить, її не турбують.

— А що там скоїлося? Кого упіймали?

— Мабуть, хтось із ваших попався…

Кер обережно розбудив Оле, і всі троє непомітно залишили печеру Матері. Ті, що були біля вогнища, вже розмахували сокирами, готуючись до танку перемоги над полоненим. Великий мисливець, що стояв на горбку, стримував їх. Але юрмисько розпалювалося ще дужче. Аж коли полум’я спалахнуло яскравіше й освітило весь натовп, Великий мисливець опустив свою сокиру. Голоси стихли, натовп розступився, і до вогнища притягли Жига.

Кер міг тільки здогадуватися, як той попав у полон. Йому було жаль Жига. Сміливий хлопець. Але гаятись не можна!

Під войовничі вигуки на голову Жига опустилось з десяток сокир… Тіло його кинули у вогонь.

…Кер та Оле, а разом з ними й Тот довго никали навколо жител “свого” роду. Що їм робити? Йти в селище? Хто ж добровільно повернеться в полон?! Та й що вони скажуть, коли Мати запитає про Жига? Податися до своїх? А що вони скажуть рідній Матері про Цілющий камінь, по який пішли?

Кер подивився на зморену Оле, на її подряпані ноги.

Чи витримає вона далеку дорогу? Адже й рана ще не зовсім загоїлася.

Оле ніби вгадала його думки. Притулившись до хлопця, запально мовила:

— Додому, тільки додому!

— А як же бути з Цілющим каменем? — запитав Кер чи то себе, чи то Оле. — Без нього нас не приймуть… Тот, — покликав перегодя. — Зараз я проникну в селище і заберу свої речі, а після того ми з Оле покинемо вас. Щоб ти не зчиняв тривоги, я зв’яжу тебе. Коли ж повернуся — відпущу. Обіцяю!

Залишивши Оле з Тотом у ліщинових заростях, Кер нагинці попрошкував до селища. Йому треба було до Материнського житла. Там лежав їхній Цілющий камінь.

Чоловіки якраз готувалися до полювання. Вони зібралися біля Жертовного каменя, обступили купу оленячих рогів і застрибали в танку. Тільки-но мисливці рушили, Кер наблизився до селища. Він не зводив очей з Материнського житла. Ось звідти вийшла Мати з Аєю й попрямували до річки.

Кер тінню майнув до житла, швидко знайшов під шкурою, на якій спала Оле, невелику грудку. Прихопивши на ходу спис, хлопець чимдуж подався з селища.

Оле, не дочекавшись Кера, заснула. Дрімав і бранець. Дівчина спала так міцно, що навіть не відчула, як Кер погладив її припухле від тривалих ридань обличчя. Прокинулася, аж коли хлопець поторсав її за плече.

Тот, глянувши на зброю в руках Кера, злякався. Але Кер швидко розв’язав його і відпустив.

— Час і нам додому! — Кер показав Оле Цілющий камінь, і вони рушили в дорогу.

Йшли довго: день і ніч, день і ніч, а тоді ще день і ніч. Нарешті густі чагарі розступилися й почався старий ялиновий ліс. По пухкій глиці ступалося легше, але дуже допікав голод.

Ночувати зібралися під ялиною. Проте заснути не вдалося. Неподалік почулося хрюкання.

— Свині! — здогадався Кер. — Мерщій на дерево!


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций