Райнер Марія Рільке Поезії у перекладі Миколи Бажана

Розміщено Шкільні твори в 9 июля 2014



Райнер Марія Рільке

Поезії



Перекладач: Микола Бажан

Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975









Слова убогі…







Слова убогі і щоденно вжиті,-

Я їх люблю, непишні ці слова.

Я їх здоблю в барви розмаїті,

І радість в них пробудиться жива.



Своє суття, яке в собі сховали,

Нам радо являть, світлі і ясні;

Вони ніколи співом не бували,-

Тож ввійдуть трепетно в мої пісні.



1897











Цей вечір - книга…







Цей вечір - книга. Гарна й пишна

Оправа з пурпуру на ній,

І розмика рука неспішна

Гачок на клямрі золотій.



І, повен щастя, я читаю

Сторінку першу в тишині,

І другу продивлюсь до краю,

А третю вимарю вві сні.



1897











Звете душею…







Звете душею те, що в вас бринить,

Мов бубонці на берлах блазнів ницих,

Що прагне шани, жде на слави мить,

Щоб врешті, бідне, бідну смерть зустріть

У ладаном наповнених каплицях,-

Це є душею?

Вдивляюсь я в травневу синю ніч,

В якій світи ведуть свої дороги,

І вірю я, що вічності хоч трохи

Несу в собі. Вона, зіркам навстріч,

Летить, і рине, й тріпотить з тривоги…

Це зву душею.



1897











Музика







Що граєш, хлопче? Звуків течія,

Як шепіт кроків, тихо йде по саду.

Що граєш, хлопче? Це душа твоя

В сопілці Пана кличе по розраду.



Чим ти її принадиш? В пісні їй

Затісно буде, як в тюремнім схові.

Міцніший за життя є заспів твій,-

Твоя печаль лежить в його основі.



Мовчання дай своїй душі,- вона

Хай верне знов у Плинне і Правічне;

Вона жила там, мудра і ясна,

Та вивабив звідтіль твій голос кличний.



Як зморено вона підносить крила!

Ти, мрійнику, її зневажив літ,-

Крило їй пісня раптом перебила

І через мур до мене їй несила

Злетіть, щоб радість сповнила мій світ.



1899



—————–

Пан - в давньогрецькій міфології бог отар.

Граючи на сопілці, пас стада.

















Пробило годину і вразив мене

Ясний металевий удар.

Стенувшись, відчув я: мій розум збагне

Пластичного дня весь чар.



Ніщо не звершиться, докіль не знайду

Речам всім вислів і чин.

Мій зір вже дозрів,- як свою молоду,

Обійме річ бажану він.



Ніщо не мале тут - змалюю я все

Великим на тлі золотім.

Може, душу чиюсь мій порив піднесе

Вгору над долом земним…



1899











Тиша







Чуєш, кохана,- підношу я руки,

Чуєш ти шелест їх…

Може, всі речі вчувають, як звуки,

Жести самотніх таких?

Чуєш, кохана,- я вії склепляю,-

Слух твій, як шум, це сприйма.

Чуєш, кохана,- їх знов розтуляю…

…але тебе тут нема.



Зримим відбитком найменший мій порух

Лишить на тиші шовковій свій слід.

Далеч не стлумить в тужавих просто? рах,

Як в сповитті, хвилювання моє.

Подих мій тужний хитає, колише

Промені зір.

Пахощі п’ю, мов питво найміцніше,

Що простягли його з далечі в тиші

Ангелів руки.

Думаю тільки про тебе, але

Не бачить тебе мій зір.



1900-1901



















В оцім селі стоїть останній дім,

Самітний, наче на краю землі.



Іде дорога селищем малим

Крізь темну ніч і губиться в імлі.



Мале село - це тільки перехід

Між двох світів у інший лячний світ,

Передчування моторошна путь.

І ті, що йдуть з села за круговид,-

Брестимуть довго чи в дорозі вмруть.



1901



















Все буде знов могутнє і велике,-

Рівнинні землі, повноводі ріки,

Великі дерева?, малі тини

І падоли просторі, де навіки

Осядуть хлібороби й чабани.



Церков не буде - там, як в’язня, бога

Закутого тримають і до нього

Так ставляться розчулено, немов

До впійманого зраненого звіра;

В домах гостинність запанує щира,

Чуття саможертовності, й довіра

В тобі, в мені, в усіх засяє знов.



Не будемо на потойбіччя ждати

І скону не чекатимем свого.

Земному навчимося слугувати

Ми, не нові для рук його.



1901











Хлопець







Я хочу бути отаким, як ті,

Що поночі летять на диких конях,-

Їх смолоскипи, стиснуті в долонях,

Гонитви вітер звихрив, мов чуби.

Хотів би я летіти, як човном,

Велично розгорнувшись, наче прапор

Весь темний, тільки золотий шолом

Мигтів би в млі. За мною чути біг

Іще десятка воїнів моїх,-

Шоломи їхні то блищать, мов скло,

То бовваніють темно, сліпо й зло.

Хтось поруч мене засурмив нараз

І повнить простір криками сурми,

І чорна самота поймає нас,-

Крізь неї ринем, як примари, ми.

Тікають площі перед нами пріч,

Доми стають навколішки лякливо,

Криві провулки в’ються увсебіч,-

Б’ють землю наші огирі, як злива.



1902-1903











Пантера





В ботанічному саду. Париж.



З невпинного ходіння мимо грат

У неї зір спустошився й стомився.

Здається їй, що стало більш в стократ

Тих грат,- за ними, певне, світ кінчився.



М’яка хода, та, сповнена снаги,

Вона кружляє по вузькому колі.

Це - наче танець сили навкруги

Могутньої, оглушеної волі.



Коли вона з зіниць своїх заслін

Одсуне враз,- в них образ світу врине,

Крізь пружну тишу тіла пройде він

І в глибу серця врешті згине.



1902



















О боже мій, міста великі

І згубні, й згублені, і грізні;

Вони, як полум’яні ріки,

Надію спалюють навіки,-

І так минають їхні дні.



Там тяжко й трудно люди животіють,

Настрашені, мов орди дикунів,-

Їм тісно в норах стемнених домів;

А навкруги твій простір заяснів,

Вони ж про це не знають і не мріють.



Попідвіконню там зростають діти

Без просвітку, завжди в тій самій млі,

Хоч звіддалі до них волають квіти,

І день, і щастя, і вітри землі;

Є дітьми діти, й журяться малі.



Марніють там занедбані дівчата,

Що прагнуть щастя ще з дитячих літ,-

Їм не сягти жаданного, їм слід

В собі замкнутись, марити й мовчати.

Там проминають, замкнуті в підвалах,

Несправдженого материнства дні,

І довгі ночі в стогонах тривалих,

І роки без надії та борні.

Там смертні ложа їм у тьмі готові,

І думають вони про них весь час,

І помирають довго, як в закові,

І покидають, як жебрачки, нас.



1903

















Орфей, Еврідіка, Гермес







Була це душ копальня дивовижна,-

У ній, як жили тихих срібних руд,

Тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням

Струміла кров, що до людей пливла;

Тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець.

  Там були

Урвисті скелі, і ліси безлюдні,

І зведені над пусткою мости,

І той сліпий, великий, сірий став,

Що над своїм глибоким дном повиснув,

Як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

Виднілася бліда стяга? дороги,

Простелена, мов довге полотно.



Дорогою цією йшли вони:



Попереду ішов стрункий мужчина

В киреї голубій; він нетерпляче

І мовчазливо в далечінь вдивлявся,

І крок його жадібно жер дорогу

Великими шматками; в нього руки

Звисали з-під киреї тяжко й хмурно,

Немов забули вже про легкість ліри,

Яка отак була вросла в лівицю,

Як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому начебто двоїлись,

Бо мчався зір, неначе пес, вперед,

Вертався, і спинявся, і чекав

На повороті ближчому дороги,-

А нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

Вчуває кроки кожного з двох інших,

Які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лунав

І вітер ззаду торгав за кирею.

Та він собі казав: “Вони ідуть”,

Казав це гучно й до луни вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

Обоє ходять. От якби посмів

Він обернутись (але обертатись

Було йому заказано при ділі,

Яке він майже довершив),- тоді

Побачив би, що йдуть обидва тихі:



Це бог мандрівок і доручень дальніх

Дорожній шлик над світлими очима,

Вперед простерта палиця струнка,

Маленькі крила, що об ступні б’ють,

І звірена його руці - вона.

Така кохана,- то її ця ліра

Оплакала за плакальниць усіх,

Аж світ на плач суцільний обернувся,

Де знову все було: і ліс, і діл,

І шлях, і поле, і ріка, і звір;

Але й в плачливому отому світі

Так само, як над іншою землею,

І сонце йшло, й зоріло тихе небо,

Плачливе небо в скривлених зірках,-

Така Кохана.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций