Бережний Василь Павлович Людина-маятник — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 30 июня 2014


Альбіна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, і це було неприємно Лаврові. Чому, ну чому такі нещирі люди?

— Ці гени даються взнаки тоді, коли організм вибуває з еволюційної гри, — сказала Альбіна, — тобто коли зародкові клітини перестають ділитися, припиняють своє розмноження і поступово гинуть. А це починається, — Альбіна повернула голову до Флоріки, — в трохи старшому віці.

Флоріка полегшено зітхнула, і це викликало ледь помітну посмішку в Альбіни.

— Та-а-к… — Лавро поправив окуляри. — Просто і ясно Значить, Природа створює для того, щоб знищити?

— Авжеж, відкинути все непотрібно, використане в еволюційному процесі, а що?

Лавро сів за свій стіл, обіперся ліктями, сплівши докупи пальці обох рук.

— «Еволюційна гра»… Ефектно, — сказав після деякої паузи. — Але це — генна міфологія, ми ж займаємось інженерією, генною інженерією. Ось так. А вашу гіпотезу запрограмованої смерті легко спростовує статистика довгожителів. Та якщо з царини міфів перейти до конкретної проблеми…

— Якої ж саме? — прохопилась Альбіна, пожадливо бажаючи, щоб він знову почав про експеримент.

— Здоров’я Флоріки. Рутинні методи не дають ефекту в лікуванні білокрів’я — спробуємо пересадку генів. Просто і ясно. Мені також потрібно посилити імунну систему, але назвімо цю операцію: «Здоров’я для Флоріки». Нехай вона так і ввійде в історію науки.

— Та чи справа в назві? — не втерпіла Альбіна. Оте «флорікання» сиділо їй у печінках. — Ближче до діла.

В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но подумала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов’язково…

— Ви добре володієте цитологічною технікою, фрагменти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?

Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: «Ні!» Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теплій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких «але»! Carpe diem![2]

І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…

— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?

Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.

— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?

Лаборантка якось в’яло, ніби знехотя, кивнула головою.

— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було вагання, — то напишете розписки, обоє.

— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?

— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.

— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряємо, Альбіно!.

«Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…»

— Отже, домовились — здоров’я для Флоріки! — Лавро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище голови, дівчата, історія нас не забуде! II.

Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг прокинутись, — так знесилений плавець відчуває поверхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світла, крізь повіки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Лежачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.

Так, голова хоч і важка, але пам’ять не втрачена, це вже добре. А як там…

— Флоріко-о!.

— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.

Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки підійшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.

— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.

— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?

— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів’я, де світилася індикаторна панель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тільки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз познімаю…

Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкопластирем.

Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обережно ступаючи, пройшовся по палаті.

— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все пам’ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нормально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і побоювався, експеримент «Здоров’я для Флоріки» почався нібито вдало. А як там вона сама?

— Чого це ви, докторе, все «майже» та «нібито»? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу переконаєтесь…

— Гра відбулася, але…

— Ніяких «але»! — посварилась пальчиком Альбіна.

Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.

— Але… Finis coronat opus[3].

Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб перекопатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму[4] пульсувала з побільшеною амплітудою, піби виводила якусь плавну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Уповільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволожена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає легенький рум’янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.

— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.

Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не кліпала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пізнаючи.

— Як почуваєшся, Флоріко? — збентежився він.

— Нічого… Добре… А ви? — В її голосі почулася тривога. — Ви наче постаріли років на десять!

Лавро пішов до своєї палати, сів біля столика, підсунув до себе невелике овальне дзеркало на пластмасовій підставці. Так, обличчя посіріло й осунулось, на лобі пролягли дві зморшки. Справді, ніби постарів. І втома… Руки й ноги обважніли… Треба було таки обійтися без наркозу, але ж Альбіна…

— Трохи є, — сказав, повернувшись у палату до Флоріки. Дівчина вже сиділа на ліжку в білому накрохмаленому халаті, Альбіна заповнювала «історію хвороби». — Але це, я гадаю, післяопераційне… Просто і ясно.

Флоріка зітхнула:

— Якби ж то…

Альбіна тільки поглянула скоса і продовжувала писати.

— В кожному разі, я ще не почуваюсь дідом, — спробував посміхнутись Лавро, але замість посмішки на обличчі з’явилась болісна гримаса.

Так, він ще не став дідом, але в глибині єства відчув: реле старіння ввімкнулося, процес наростатиме. І якщо тисячі процесів у нашому тілі проходять незалежно від нашої свідомості, то цей, без сумніву, викликаний ним самим. Вирішив, бач, погратися з Природою. Ну, що ж… Страху нема, тільки цікавість: що буде далі?

— От що, Флоріко, — сказав спокійним голосом, ще й лагідно подивився на неї, — крім наукового щоденника, який веде Альбіна, ми мусимо завести і свої — треба записувати суб’єктивні спостереження: відчуття, думки, настрій.

— А навіщо?

— Потім, опрацьовуючи увесь зібраний матеріал, ми зможемо краще, всебічно проаналізувати експеримент. Просто і ясно.

«Оце витримка, — заздрісне почуття кольнуло Альбіну, — говорить, як про сторонніх. Але реакція несподівана: він марніє, а вона повниться силою. Наскільки він старший? Та ні, це не має значення». Уголос промовила:

— Особисті щоденники — це прекрасно, доктор Лавро. І треба якомога детальніше фіксувати найменші порухи, все знадобиться.

«Фіксувати» в основному випало на долю Лавра. Самопочуття Флоріки поліпшувалось з кожним днем, і вона коротко нотувала: «Настрій хороший, апетит є, аналізи кращають». Натомість доктор Лавро списував цілі сторінки, помічаючи, як підупадає, розладнується його здоров’я. Симптоми швидкого старіння не забарилися. Почали тремтіти руки, він впустив термометра; іншого разу не зміг налити реактив у мензурку; стало важко читати, літери попливли перед очима — довелось міняти окуляри; з’явилися сонливість, задишка, загальна втома. Десь через два місяці він почувався як восьмидесятилітній. Геть посивів і почав горбитись. Лягав охоче, вставав з великим трудом. Аж тепер зрозумів, чого постогнує його старенька мати: все тіло нило, наче побите.

«Генна аномалія, — кволо посміхався Лавро на прийомі у терапевта.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций