Оскар Уайльд Портрет Доріана Грея — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 28 июня 2014



Зрештою, я навіть радий цьому, хоч мені б і не хотілося, щоб ви сварилися через портрет. Ти зробив би набагато краще, Безіле, якби віддав портрета мені. Справді, цей дурненький хлопчина не потребує його так, як я.



- Безіле, якщо ви оддасте портрета комусь іншому, я вам ніколи цього не подарую! - вихопився Доріан Ґрей. - І я не дозволю нікому обзивати мене “дурненьким хлопчиною”!



- Ви ж знаєте, що портрет належить вам, Доріане. Я віддав його вам ще до того, як він постав на світі.



- І ви знаєте, що повелися трохи по-дурному, містере Ґрей. Так само ви не можете серйозно заперечувати, коли вам нагадують, що ви дуже молоді.



- Сьогодні вранці я навідліг заперечив би це, лорде Генрі.



- О, сьогодні вранці! Лиш від цього ранку ви почали жити!



Постукавши в двері, увійшов служник і поставив на японський столик тацю з чаєм. Задзеленькотіли чашки й блюдечка, зашипів великий жолобкуватий чайник. Потому підліток-служка вніс два кулястих порцелянових полумиски з накривками. Доріан Ґрей взявся наливати чай. Двоє інших неквапливо підійшли до столика і подивились, що було на полумисках.



- Ходім сьогодні ввечері до театру, - запропонував лорд Генрі. - Десь щось певно має йти путнє. Щоправда, я обіцяв одному чоловікові повечеряти з ним у клубі Вайта, але оскільки він мій давній приятель, я можу сповістити його телеграмою, що заслаб або що мені стала на заваді пізніша домовленість. Я думаю, це було б навіть дотепне вибачення: воно вразило б щирістю.



- Ой, як я не люблю переодягатись у вихідне вбрання, - буркнув Голворд. - І так неприємно почуваєшся в ньому!



- Маєш рацію, Безіле, - мляво погодився лорд Генрі. - Сучасні костюми відразливі - вони такі похмурі, такі гнітючі. Гріх - це єдина барвиста річ, що залишилась нам нині.



- Гаррі, тобі направду-бо не слід так говорити перед Доріаном.



- Перед котрим Доріаном? Перед тим, що наливає чай, чи тим, що на портреті?



- Перед обома.



- Я радо пішов би з вами до театру, лорде Генрі, - обізвався нараз Доріан Ґрей.



- То й підете. І ти також, Безіле?



- Їй-бо, я не можу. У мене сила роботи. Та й щось не хочеться.



- Гаразд, тоді ми вдвох виберемося, містере Грей.



- Я буду страшенно радий!



Художник прикусив губу і з чашкою в руці ступив до портрета.



- Я лишуся із справжнім Доріаном, - сумно мовив він.



- То це він - справжній Доріан? - скрикнув прообраз портрета, підходячи до художника. - Невже я й справді такий, як він?



- Авжеж, ви точнісінько такий самий.



- Це ж чудово, Безіле!



- Принаймні ви такий самий на вигляд. Але він ніколи не зміниться, - зітхнув Голворд, - а це вже неабищо.



- І як тільки людям кортить отієї постійності! - вигукнув лорд Генрі. - Таж навіть у коханні це справа чисто фізіологічна. Наша воля тут безсила. Молоді хочуть бути вірні, та не бувають; старі хочуть бути невірні, та вже не можуть. Ото й тільки.



- Не ходіть сьогодні до театру, Доріане, - мовив Голворд. - Залишіться у мене, пообідаємо разом.



- Не можу, Безіле.



- Чому?



- Я ж пообіцяв лорду Генрі Воттонові піти з ним.



- Не бійтеся, Доріане, ви не розподобаєтесь йому, коли не дотримаєте обіцянки. Він же сам вічно свої порушує! Прошу вас, не ходіть.



Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.



- Я благаю вас.



Юнак завагався і зирнув на лорда Генрі, що з усміхом приглядався до них, сидячи за столиком.



- Ні, я мушу йти, Безіле, - відповів Доріан.



- Ну що ж, гаразд, - сказав Голворд. Він підійшов до столика і поставив чашку на тацю. - Уже пізнувато, а вам ще перевдягатись, тож краще не гаяти часу. До побачення, Гаррі. До побачення, Доріане. Заходьте до мене чимскорше. Ну хоча б завтра?



- Неодмінно.



- Ви не забудете?



- Ні, звичайно, ні, - запевнив Доріан.



- І… Гаррі!



- Що, Безіле?



- Пригадай, про що я просив тебе в садку сьогодні вранці.



- А я вже й забув,



- Я покладаюся на тебе, Гаррі.



- Хоча б я сам міг покладатись на себе! - засміявся лорд Генрі. - Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!



Коли двері зачинились за гістьми, художник важко сів на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.













Розділ III











Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон простував із Керзон-стріт до будинку Олбені, маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого трохи старого парубка ширший загал називав себелюбним, не мавши з нього жодної вигоди, а своє, світське, товариство вважало щедрим, бо він радо пригощав тих, що приносили йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли, коли про Пріма ще й чутки не було. Під одну химерну хвилю він покинув дипломатичну службу, образившись, коли йому не запропонували посольства в Парижі - посади, що на неї він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і безділля, на добірний стиль своїх донесень і безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом із шефом - вчинок дещо нерозважний, як гадали в той час, - і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам’яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було менш клопітно, а щодо їжі - переважно задовольнявся послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями в середній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає, мовляв, спромогу джентльменові у своєму каміні з пристойністю палити дрова. У політиці він був торі, за винятком періодів, коли торі стояли при владі, - тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько, дарма що безуспішно, гороїжився перед своїм камердинером, - безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, - а своєю численною ріднею коверзував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він і казав усе, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато що можна зауважити в обороні його упереджень.



В кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркотячи, він переглядав “Таймс”.



- А, Гаррі! - промовив старий добродій. - Що тебе принесло так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п’ятої не виходите з дому.



- Чисто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.



- Певно, грошей, - скривився лорд Фермор. - Ну гаразд, сідай та кажи, що тобі сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші - це все.



- Авжеж, - пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, - а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не потрібно, дядечку, - їх потребують лише ті, хто сплачує свої рахунки, а я до такого не привчився. Капітал молодшого сина - кредит. І він пречудово живе собі на цей капітал. До того ж я завжди маю справу з поставниками Дартмура, тим вони ніколи й не турбують мене. Що мені потрібно - так це деяких даних, не якихось корисливих - ні, ні, зовсім не корисних.



- Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг, хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, все йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли людина - джентльмен, вона знає цілком достатньо; а коли не джентльмен, то хоч скільки б вона знала, це погано для неї.



- Містер Доріан Ґрей не причетний до Синіх книг, дядечку, - мляво зауважив лорд Генрі.



- Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? - спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.



- Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він - я знаю. Він - онук останнього лорда Кельса. Прізвище його матері Деверe, леді Марґерит Девере… Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Що вона була за одна? З ким була одружена? Ви ж знали мало не всіх у свій час, так ото, мабуть, її також. Тепер мене дуже цікавить містер Ґрей: я щойно лише познайомився з ним.



- Онук Кельса! - повторив старий лорд. - Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була несказанна красуня, ця Марґерит Девере… Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з молодиком, котрий не мав і шеляга за душею, - та, власне, він був ніщо, сер, усього лишень якийсь піхотний офіцерик чи щось таке.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций