Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина перша - Біміні — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 21 июня 2014





Томас Хадсон пішов до холодильника, приготував напій, тоді повернувся на запнуту веранду й сів у темряві поруч Роджера, що лежав на ліжку.

- Ти знаєш, Томе, до біса всілякої погані розгулює по світу,- сказав Роджер.- Той тип - справжній мерзотник.

- Ти його дечого навчив.

- Ні. Не думаю. Я принизив його і трохи покалічив. Але він візьме своє на комусь іншому.

- Він сам зачепив тебе.

- Авжеж. Та я не докінчив справи.

- Тобі лишалося хіба що вбити його.

- От про це я й кажу. Тепер він буде ще підліший.

- А може, твоя наука все-таки піде йому на користь.

- Ні. Не думаю. Те саме було й там, на Заході.

- А що там справді сталося? Ти так нічого мені й не казав, відколи приїхав.

- Була бійка, ніби оце сьогодні.

- З ким?

Роджер назвав ім’я чоловіка, що займав дуже високе становище у світі, відомому як кінопромисловість.

- Я зовсім не хотів нічого такого,- сказав він.- Сталося це в домі, де в мене вийшла неприємна історія з одною жінкою і де мені, по суті, з’являтись було не варто. А той тип цілий вечір допікав мені то тим, то іншим. Ще дужче, ніж оце сьогодні. Нарешті я не витримав і врізав йому, добряче врізав, уже не думаючи, що роблю, і він невдало вдарився головою об мармурові східці басейну. Все це відбувалося біля басейну. Отямився він у “Ліванських кедрах” десь третього дня, і, отже, звинувачення в убивстві мене минуло. Але вони там усе вже підготували. Мали таких свідків, що мені ще пощастило б, якби вліпили тільки за вбивство з необережності.

- А далі як було?

- А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.

- Що саме?

- Все що завгодно. Одне за одним.

- Не хочеш мені казати?

- Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?

- Та начебто.

- Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзоти на цьому світі! Справжньої мерзоти. І тим, що ти його поб’єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і е одна з причин, чому вони нас провокують.- Він перевернувся на ліжку і ліг обличчям догори.- Знаєш, Томмі, зло - препаскудна річ. Та й достобіса підступне. А колись же люди тямили, що добре, а що зле.

- Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром,- сказав Томас Хадсон.

- Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, хотів би, щоб так було. Та стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.

- Будь-яка бійка - мерзота.

- Я знаю. Але що ж тоді лишається робити? - Коли вже почав битися - треба перемагати.

- Авжеж. Але я тішився цією бійкою від самої першої хвилини.

- Ти ще дужче тішився б, якби він умів битись по-справжньому.

- Мабуть, що так,- погодився Роджер.- А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли починаєш тішитися бійкою, то й сам стаєш таким, як той, з ким б’єшся.

- Він препаскудний тип,- сказав Томас Хадсон.

- Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.

- Ти можеш пригадати кращі?

- Колись нам завжди було добре.

- Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.

- Я про це не думав,- сказав Роджер.- Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали вилітати в трубу. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.

- Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.

- Серед моїх знайомих є й порядні люди.

- Не дуже багато.

- А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.

- Завжди коло тебе якась потолоч.

- Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?

- І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.

- Еге ж,- сказав Роджер.- Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Одначе не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.

- Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.

- А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло - це добре знайома мені річ. Що-що, а зло я враз розпізнаю.

- Шкода, що так паскудно скінчився вечір.

- Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.

- Будеш уже спати? Залишайся, мабуть, тут.

- Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?

- Генрі Лоусона?

- Так.

- Я знайду тобі…

Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще-світилося.



V

Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка обертались на вітрі, і ясний ранок дихав свіжістю.

Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.

- Коли приїдуть хлопці? - запитав Джозеф.

- Десь після полудня.

- То до обіду встигнуть?

- Еге ж.

- Коли я прийшов, містера Роджера вже не було,- сказав Джозеф.- Він і не снідав.

- Може, скоро надійде.

- Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.

Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.

Роджер подивився через його плече і сказав:

- Гарна буде картина.

- Можливо.

- Де ти бачив такі смерчі?

- Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?

- Опух ще є.

Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.

- Коли б не рука, все було б наче поганий сон.

- Ще й який поганий.

Як гадаєш, той тип насправді виходив з рушницею?

- Не знаю,- відказав Томас Хадсон.- Та й знати не хочу.

- Пробач,- мовив Роджер.- Може, мені піти?

- Ні. Побудь тут. Я майже скінчив. Ти мені не заважатимеш.

- Вони знялися на світанку,- сказав Роджер.- Я бачив, як відпливали.

- А ти там що робив так рано?

- Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. “Понсе” так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.

- Він казав, що ти вийшов у море човном.

- Веслуючи лише правою. Хотів її розім’яти. Тепер мені гаразд.

- Ну, оце й усе на сьогодні,- сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя.- Хлопці вже от-от вирушають.- Він поглянув на годинник.- Чи не хильнути нам по одній нашвидку?

- Добре діло. Я не від того.

- Але дванадцятої ще нема.

- Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати дванадцятої, коли вже таке твоє правило.

- Гаразд.

- Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.

- То порушмо його,- сказав Томас Хадсон.- Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.

- Я знаю, Джо! - гукнув Роджер.- Неси шейкер і все, що треба для мартіні.

- Слухаюсь, сер. Я уже все приготував.

- А чого це так рано? Ми тобі що - п’яниці?

- Та ні, містере Роджер, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.

- За нас і за хлопців,- сказав Роджер.

- Треба, щоб цього року вони весело провели час. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш сховатися в ту свою хатину.

- Гаразд, побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.

- Ти ніколи мені не заважаєш.

- З ними тут буде чудово.



Так воно все й сталося. Вони були хороші хлопці й ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.

Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.

Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі купальні штанці й перевдягалися в сухі. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций