Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 20 июня 2014







- Так. Я хотів би час від часу з вами зустрічатись і згадувати про Сільвію…



- Гадаєте, це потрібно?



Як би ми розмовляли про Сільвію? Не знаю, чи тепер, через сім років, він не плутає її з котроюсь іншою… Звичайно, він, мабуть, дещо пригадує (скажімо, те, що я був фотограф), як ото декотрі старі люди, майже втративши пам’ять, пригадують окремі уривки з минулого: свій день народження й святковий стіл, слова колискової, яку їм співали в дитинстві.



- Ви не хочете розмовляти про Сільвію? Затямте собі, що…



Він гупнув кулаком по столу, і я вже приготувався до погроз і навіть шантажу, як тоді, сім років тому…



- Затямте собі як слід: цього б не сталося, коли б ми одружились… Не сталося б ніколи. Вона кохала мене… І хотіла тільки, щоб я довів, що її кохаю. А я був на це нездатний…



Переді мною сидів покаянний грішник; я слухав його й думав про те, що був до нього несправедливий. Він говорив плутано, не завжди зрозуміло, але загалом змінився з часом на краще. Тоді, сім років тому, на такі слова він був нездатний.



- Мені здається, ви помиляєтесь,- озвався я. - Але байдуже. У всякому разі, намір у вас був гарний.



- Я зовсім не помиляюсь!



І він знову гупав, мов п’яний, кулаком по столу. Я вже побоювався, що в ньому раптом прокинеться ота його брутальність і злість. На щастя, в цю хвилину до нас підійшов водій автофургона й поклав йому на плече руку. Він обернувсь і завмер, так наче не впізнав водія.



- А… Зараз… зараз поїдемо…



Ми підвелись, і я провів їх до фургона, що стояв перед кінотеатром “Форум”. Він відчинив дверцята, за якими рядами висіли шкіряні пальта.



- Вибирайте.



Я стояв і не рухався. Тоді він заходився перебирати пальта сам. Він знімав їх із, плічок, оглядав, знову вішав на місце.



- Оце має вам підійти.



Він простяг мені пальто разом із плічками.



- Мені пальто не потрібне,-сказав я.



-Потрібне. Візьміть… Зробіть мені приємність.



Водій чекав, спершись на автофургон.



- Приміряйте.



Я взяв пальто й надяг його. Він оглядав мене уважно, мов кравець на примірці.



- Не тисне в плечах?



- Ні. Але, кажу ж вам, мені воно ні до чого.



- Візьміть, зробіть мені приємність. Прошу вас…



Він сам застібав на мені ґудзики. А я стояв нерухомо, мов манекен.







- Вам дуже личить. Моя перевага в тому, що в мене широкий вибір великих розмірів… [5]



Я не опирався, аби тільки швидше його позбутись. Я не сперечався. Я тільки хотів, щоб він нарешті поїхав.



- Коли щось виявиться не так, ви зможете його обміняти. Я буду на тому самому місці, на бульварі Гамбетта, завтра після обіду… А втім, я залишу вам свою адресу.



Він дістав із внутрішньої кишені піджака візитну картку і простяг мені.



- Ось. Тут моя адреса й телефон в Антібі. Жду вас…



Він відчинив дверцята й сів до кабіни. Водій сів за кермо. А він опустив шибку, нахилився до мене й промовив:



- Я знаю, ви мені не дуже симпатизуєте… Але я ладен визнати свої помилки й покаятись Я вже не такий… Я зрозумів, у чому саме я не мав рації. Особливо щодо Сільвії… А вона кохала справді тільки мене… Ми ще про неї поговоримо, еге ж? - Він оглянув мене з голови до ніг. - А пальто вам дуже личить.



Не зводячи з мене погляду, він підняв шибку. І раптом, у ту мить, коли фургон уже рушив, на його обличчі застиг ошелешений вираз: я не стерпів і, хоч це було вкрай несподівано з боку такої стриманої людини, як я, чомусь показав йому дулю.







До “Форуму” на дев’ятигодинний сеанс заходили нечисленні глядачі. Мені теж закортіло посидіти в старій залі, у кріслі з червоного велюру. Але я будь-що хотів позбутися цього шкіряного пальта, яке стискало мені груди й не давало дихати. Поквапно розстібаючись, я відірвав одного ґудзика. Я згорнув пальто, поклав його на лаву й пішов геть із таким відчуттям, наче лишив позаду якусь небезпеку.



Може, вона була в занедбаному фасаді “Форуму”? Чи в появі Вількура? І несподівано я пригадав розповідь його матері про загадкову смерть актора Емоса на барикадах неподалік від Північного вокзалу під час визволення Парижа. Емос надто багато знав, він чув надто багато розмов у ресторанах і барах Шенв’єра, Шампіньї та Варенни. А прізвища, які називала пані Вількур, нагадували мені каламутні води Марни…



Я подивився на візитну картку:



Фредерік Вількур,

Агент-посередник



Колись я міг уявити собі це прізвище тільки написаним великими чорними літерами. Але тепер вони були оранжеві, немов у рекламному проспекті. А скромна посада агента-посередника, особливо, як згадати іншого Фредеріка Вількура, отого з берегів Марни, свідчила про те, що досить і кількох років, аби розпрощатися з багатьма честолюбними прагненнями. Він сам дописав синім чорнилом адресу: “Антіб, проспект Боске, 5. Телефон 50-22-83″.



Я вирішив піти додому пішки й рушив по бульвару Віктора Гюго. Ні, не слід було заводити з ним розмову…



Коли я побачив його вперше, він важко ступав Англійською набережною, через плече в нього теліпалася невеличка шкіряна сумка, і в мене не було Жодного бажання з ним розмовляти. М’яко світило осіннє сонце, була неділя, і я сидів на терасі кафе “Квіні”. А він - там, на набережній - раптом зупинився й припалив сигарету. Потім на мить завмер, і нас розділяв тільки потік автомобілів. Якби він перейшов на зелене світло через вулицю, то опинився б якраз навпроти мене. А може, він і далі стояв би нерухомо, вже звечоріло б, і в сутінках його постать чітко вимальовувалася б, як у китайському театрі тіней, на тлі ще ясного неба й назавжди закарбувалася б такою в моїй пам’яті.



Він пішов далі в бік казино “Рюль” та парку Альберта І, з сумкою через плече. Навколо мене жінки й чоловіки пили чай - мовчазні, з поглядами, прикутими до набережної,- і їхні рухи здавалися механічними, мов у роботів. Може, й вони шукали в натовпі постаті зі свого минулого…







Я завжди проходив до своєї кімнати через залу, що була колись рестораном готелю “Мажестік”. Це якраз на розі бульвару Сім’є, і тепер там часом влаштовують збори та виставки. У глибині зали, в напівтемряві, хор співав англійські релігійні гімни. На сходах оголошення: “Today: The Holy Nest” ["Сьогодні - Святе пристановище" (англ.)]. Високі голоси [6] долинали й до третього поверху, і я чув їх навіть у себе в кімнаті. Той спів нагадував різдвяні пісні. А втім, Різдво тільки наближалося. В моїй кімнаті стояв холод. Це була звичайна готельна кімната з ванною, колись вона мала й номер, і він ще зберігся на мідній табличці в шафі: 252.



Я ввімкнув невеликий електрокамін, але він грів так погано, що зрештою я його вимкнув і, не роздягаючись, ліг.



У цьому будинку, де був готель “Мажестік”, є три - й чотирикімнатні квартири - колишні номери “люкс” чи просто сполучені між собою під час ремонту кімнати. Але я віддаю перевагу однокімнатним квартирам. У них не так сумно. Вони створюють ілюзію, ніби живеш у готелі. Ліжко тут те саме, що було в номері 252. І нічний столик той самий. Не знаю, чи письмовий стіл із чорного дерева у псевдостилі Людовіка XVI також належав до готельних меблів, а от килима, сіро-брунатного й місцями потертого, у номері 252 не було. Ванна та умивальник тепер теж інші.



Вечеряти мені не хотілося. Я вимкнув лампу, заплющив очі, й мене почали заколисувати далекі голоси, що співали хорал. Я лежав у темряві, коли раптом : задзвонив телефон.



- Алло!.. Це Вількур.



Він говорив тихо, майже пошепки.



- Я вас потурбував? Ваш телефон я знайшов у довіднику.



Я мовчав. Тоді він запитав знов:



- Я вас потурбував?



- Ні.



- Я тільки хотів, щоб між нами все було ясно. Коли ми прощалися, мені здалось, що ви гніваєтесь на мене…



- Я не гніваюсь.



- Однак той ваш жест…



- То був жарт.



- Жарт? У вас дуже своєрідний гумор.



- Нічого не вдієш,- відказав я. - Мене слід приймати таким, який я є.



- Ваш жест здався мені недружнім… Ви мене в чомусь звинувачуєте?



- Ні.



- Я вас ніколи ні про що не просив… Ви, Анрі, прийшли до мене самі. Самі І знайшли мене - там, на бульварі Гамбетта.



- Мене звуть не Анрі.



- Вибачте… Я вас із кимось переплутав… Із брюнетом… тим, який давав і поради щодо ставок на іподромі… Не знаю, що Сільвія в ньому знайшла…



- Я не хочу говорити з вами про Сільвію.



Розмовляти в темряві було нелегко. З першого поверху долинали звуки англійських хоралів, заспокоюючи мене: я відчував себе того вечора не зовсім самотнім.



- Чому ви не хочете говорити зі мною про Сільвію?



- Бо ми з вами говоримо не про ту саму Сільвію.



Я поклав трубку. А через кілька секунд телефон задзвонив знову.



- Нелюб’язно так кидати трубку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций