Курт Воннегут Галапагос — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 19 июня 2014



Хоч Канада й не збанкрутувала, в людей повсюди, зокрема й у самій Канаді, складалося враження, що за канадські долари вже нічого путнього не купиш.

Такого самого зниження уявної вартості грошових знаків зазнавали й британський фунт стерлінгів, французький та швейцарський франки, західнонімецька марка. Що ж до еквадорського сукре, названого так на честь національного героя Антоніо Хосе де Сукре (1795-1830), то він став уже дешевший за бананову лушпайку.

Нагорі, в своєму номері, Мері Хепберн розмірковувала про те, чи не через якусь пухлину в мозку вона щоразу одержує від нього такі погані поради. Це припущення було для неї цілком природне: адже саме від пухлини мозку три місяці тому загинув її чоловік Рой. А втім, сама пухлина - це ще не все. Спершу треба було позбавити його пам’яті та здорового глузду.

Довелося їй замислитись і над тим, коли саме його пухлина почала діяти й чи не вона змусила його замовити для них місця на “Круїз віку до витоків природи” одного з днів того багатообіцяльного січня цього, зрештою, жахливого року.

Ось як Мері дізналася, що він записав їх на круїз. Якось пополудні вона повернулась з роботи додому, гадаючи, що Рой ще у себе в фірмі - адже він виходив з дому на годину пізніше. Та Рой був уже вдома: виявилось, що він пішов з роботи ще опівдні. Це була людина, яка обожнювала свої залізяки й за двадцять дев’ять років служби в “Джеффко” жодного разу не відлучалася з роботи більше, ніж на годину,- ані через хворобу, бо він ніколи не хворів, ані з іншої причини.

Вона спитала, чи він не хворий, але Рой відказав, що ніколи в житті не почував себе краще. Він пишався собою, як, здалося Мері, пишається собою підліток, котрому зрештою остогидло, що його зроду вважають цяцею. Загалом Рой був людина вельми небагатослівна, але й ті нечисленні слова, що їх нін промовляв, завжди були виважені й ніколи не були дурні чи незрілі. Однак те, що він сказав на цей раз, та ще й з блазенським виразом на обличчі, ніби вона була його праведна матінка, вже не лізло ні в тин, ні в ворота: “Я сачконув”.

Певно, то за нього говорила пухлина, подумала тепер Мері в Гуаякілі. І гіршого дня для безтурботного прогулу пухлина теж не могла б вибрати: всю ніч бушувала завірюха, а потім цілісінький день ішов мокрий сніг. Проте Рой, виявляється, пройшов усю Клінтон-стріт, головну вулицю Іліума, не минаючи жодної крамнички, і всім розповідав, що він “сачконув”.

Мері спробувала була обернути його слова на жарт - мовляв, давно вже пора йому розслабитися, трохи порозважатись,- хоч вони й так досхочу розважалися на уїкендах, під час відпусток, та й на роботі не нудьгували. Але над цією несподіваною витівкою Роя наче витали якісь смертоносні випари. І сам Рой, коли вони раніше, ніж звичайно, сіли вечеряти, почувався ніяково. Що ж, того, що сталося, не повернути. Він запевнив, що таке більш не повториться, і вони обоє могли б забути про цей випадок і тільки подеколи, згадуючи, посміятися.

Та згодом, коли вони, перед тим, як лягти спати, милувалися останніми червоними вуглинами у власноручно складеному Роєм каміні з нетесаного каменю, він промовив:

- Це ще не все.

- Що не все? - не зрозуміла Мері.

- Я маю на увазі сьогоднішній день. Я ще навідався до туристського бюро. В Іліумі був лише один такий заклад, і він аж ніяк не процвітав.

- І що?

- Я дещо для нас замовив,- відповів Рой задумливо, ніби згадуючи сон. - За все заплачено. Вони про все подбають. Діло зроблене. В листопаді ми з тобою полетимо до Еквадору й вирушимо там у “Круїз віку до витоків природи”.

Рой та Мері Хепберни перші відгукнулися на розрекламований перший рейс судна “Баійя де Дарвін”, яке тоді перебувало ще в Мальме, у Швеції, являючи собою лише кістяк та купу креслень. Агент туристського бюро в Іліумі саме одержав рекламний листок цього круїзу й приклеював його скотчем до стіни. Тієї хвилини туди й забрів Рой Хепберн.

Якщо можна, невеличке особисте зауваження: сам я вже близько року працював зварником у Мальме, але тоді “Баійя де Дарвін” іще не настільки матеріалізувалася, щоб потребувати моїх послуг. Аж із настанням весни мені судилося просто-таки втратити голову через ту сталеву красуню. А хто ж, питається, не втрачав голови з настанням весни?!

Але продовжимо розповідь.

Так от, на рекламному листку в Іліумі був зображений якийсь вельми дивний птах; він стояв на самому краю вулканічного острова і спостерігав білосніжний теплохід, що спінював прибережні води. Птах був чорний, завбільшки з велику качку, проте мав довгу й гнучку, мов змія, шию. Найдивніше було те, що він здавався зовсім безкрилим, і це, втім, майже відповідало дійсності. Цей пташиний вид для Галапагоських островів був ендемічний, тобто існував тільки там і більше ніде на планеті. Крильця в птаха були зовсім крихітні, до того ж складались так, що зливалися з тулубом, не заважаючи птахові пірнати вглиб і плисти так само прудко, як це робить риба. Такий спосіб риболовлі був найефективніший - не те, що в більшості рибоїдних птахів, котрим доводилося вичікувати, доки риба з’явиться на поверхні, а вже тоді кидатись на неї з роззявленим дзьобом. Люди називали цього вельми вдачливого птаха “баклан нелетючий”. Він міг шугнути вслід за рибиною куди завгодно. Йому не треба було вичікувати, доки рибина вчинить фатальну помилку.

На якомусь далекому витку еволюції предки цього птаха, либонь, засумнівалися в цінності своїх крил - точнісінько як ото людські істоти 1986 року серйозно почали замислюватись над корисністю великого мозку.

Якщо Дарвін зі своїм законом про природний добір мав рацію, то баклани з малими крильми, відштовхуючись від берега, мов веслярі на човні, мали більше шансів спіймати рибу, ніж найміцніші з їхніх летючих родичів. І вони парувалися з такими, як самі, й ті їхні нащадки, що мали ще менші крила, виявлялись іще кращими рибалками, і так далі.

Тепер з людьми відбувся такий самий процес, тільки, певна річ, не щодо крил - їх вони ніколи не мали,- а щодо рук та мозку. І нині люди вже не повинні вичікувати, доки рибина клюне на наживку, заб’ється в сіть чи ще кудись. Тепер, якщо комусь забагнеться риби, він просто пірнає в глибоке синє море й доганяє її, мов та акула.

Нині це дуже просто.



8

Та навіть тоді, в січні, було безліч причин, з яких Рой Хепберн не повинен був записуватись на той круїз. Звичайно, тоді ще не було очевидно, що нагряне всесвітня економічна криза і напередодні очікуваного відходу круїзного судна населення Еквадору почне вимирати від голоду. Але Рой мусив же подбати про Мері, про її роботу. Тоді вона ще не знала, що її скоро звільнять, передчасно спровадять на пенсію, і тому не могла собі уявити, як це вона, при здоровому глузді візьме на три тижні відпустку наприкінці листопада - на початку грудня, в самому розпалі навчального року.

Крім того, Галапагоський архіпелаг, хоч Мері ніколи там і не була, давно вже сидів у неї в печінках. Про ці острови була сила-силенна кінофільмів, слайдів, книжок та статей, Мері часто користувалася ними на уроках і навіть уявити собі не могла, що зустріне там щось несподіване. Як же мало вона знала!

За час свого спільного життя вони з Роєм узагалі жодного разу не залишали меж Сполучених Штатів. Якби вже їм спало на думку відірвати п’яти від рідного грунту й здійснити по-справжньому чарівну подорож, міркувала вона, то набагато краще було б вирушити до Африки, де жива природа куди захопливіша, а умови виживання куди небезпечніші. Коли вже все казано-переказано, живність Галапагоських островів уявлялась їй досить безбарвним стадом порівняно з носорогами, гіпопотамами, левами, слонами, жирафами тощо.

Почувши про майбутню подорож, Мері навіть призналася близькій приятельці: “Знаєш, мене раптом охопило таке почуття, ніби я, поки й жива, не бажаю бачити отих олушів - морських птахів із блакитними лапами-веслами!”

Мало ж вона знала!

Розмовляючи, однак, з Роєм, Мері притлумлювала свої побоювання щодо цієї подорожі - вона потерпала, що він сприйме їх як докір з приводу його мозкового розладу. Та в березні Рой був уже безробітний, а Мері знала, що допрацює лише до червня. Так що час для подорожі виявився прийнятний. А сам круїз в усе хворобливішій Роєвій уяві набував неймовірної значущості - як “єдина світла подія, що чекає нас попереду”.

А на роботі в них відбувалося ось що. фірма “Джеффко” звільнила майже всіх своїх співробітників - як робітників, так і службовців - у зв’язку з наміченою модернізацією виробництва. Модернізацію провадила в Іліумі японська компанія “Мацумото”. Вона ж, до речі, автоматизувала й “Баійю де Дарвін”. Це була та сама компанія, де працював Дзендзі Хірогуті, молодий комп’ютерний геній, який тоді ж, коли й Мері, зупиниться разом із дружиною в готелі “Ельдорадо”.

Коли корпорація “Мацумото” закінчить встановлювати свої роботи й комп’ютери, для роботи в Іліумі знадобляться лише дванадцять чоловік. Ось чому люди, ще досить молоді, щоб мати дітей або хоча б честолюбні плани на майбутнє, косяками рушать з міста я геть.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций