Гончар Олесь Терентійович Циклон — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 17 июня 2014



Літнє!

— Перевдягатись! Нагрілись в кожухах! Одержуй весняне!

І в сніговій круговерті завихрилась уже людська жива круговерть. Летять геть кожухи, валянки, шапки й підшоломники, штани ватяні шпурляєте в сніг, — зостаються батальйони в самій казенній білизні, пританцьовуючи, метушаться біля куп нового, складського, розхапують із щедрих старшинських рук шинелі та кирзу, важкі ходаки та обмотали, плутаються, сперечаються, приміряють, — в того рукава короткі, в того довгі, тому два лівих попало, тому два правих.

Інтенданти владно порядкують, покрикують:

— Не перебирай! Тут не военторг! Бери, які дають! До Берліна вистачить!

Решетняк, радий, топчеться босий у снігу, цокотить зубами, сніг тане на тілі, але усмішка не сходить з лиця, бо ж видають легке! Отже, на південь! Туди, де весна, де Україна!

Шугають у завірюсі білі постаті, скрізь гомін, переклик, веселий шарварок:

— Прощайте, піми!

— Хапай швидше, бо в підштаниках зостанешся! Було щось буйне, зухвальське, нездоланно безстрашне в цьому перевдяганні на снігу серед хурделиці. Скільки глянь, вся величезна вузлова клекоче збудженим людом, вподовж вагонів натовпи, гуки, — дивізія оновлюється, міняє личину на весняне! В білих завіях, в самій білизні білі постаті то зникають, то з’являються, земля і небо злилися п заметільнім шабаші, і здається, вся планета вже населена тільки цими створіннями в білому, що всюди підстрибують, скачуть у повітрі, витанцьовують, мов якісь легкі, безтілесні духи війни, невагомі ельфи Півночі.,

Звідти, з розвированої хурделиці, попали просто в березневий каламут, у весняні багнища війни. Через ліси йдуть. Через розгаслих полів трясовину, ^ерез руїни темного розваленого міста.

— Де ми?

— Кажуть, Воронеж.

— Був Воронеж.

— Був і буде Воронеж!

І знову багнюка, розгаслі поля, сішни, зігнуті під тягарем кулеметів та бронебійок. Ліс. Чорний ліс, повен грізного шуму, і чорне небо з-за лісу з відблисками загравищ на хмарах, з фронтовою багряністю, що робить темінь ще глибшою, ще похмурішою. Все перейдете: і ліси чорні, і ліси денні, що потім взеленіються вам весняно. Затиснувшись десь на узліссі в окопі, почуєте кування зозулі. «Ку!» та «Ку!» — лункими краплями падатиме в зелені, військами нашорошені хащі. І кожен звук її крапелястий буде там дужчий за гарматний постріл.

А якось удосвіта, коли балка, що була вам нейтральною, налилася туманом, побачили: внизу, на замінованім полі, коняка пасеться. Крок за кроком переступала в траві, а з окопів усі на неї дивились.

— Пельмені ходять.

— Не пельмені, а Лиска.

— Троянський кінь!

Зовсім спокійно, безбоязно поводила себе та нічийна шкапина, невідомо звідки заблукавши на заміноване поле, на свою смертельну пашу. В сутінках світання, крізь сріблястий туманець з графічною чіткістю виділявся її силует. Де взялась вона в цій окрузі, як вижила серед артилерійських ураганів, щоб забрести сюди й, не харапудячись, пастись? Кожну мить вона могла зникнути в полум’ї, в гуркоті мінного вибуху. Бачили її, безперечно, і з того боку, але теж чомусь не стріляли, мовчки вистежували її, схожу. на тінь. Дивовижа, містика, чортівня якась: там, де ніби ж то кожен сантиметр землі начинений спресованим вогнем і смертю, коняка, накульгуючи, спокійно просувається крок за кроком і, всупереч всьому, не гине — нагнулась, мирно щипає між мінних дротиків свіжу, соковиту траву.

— Фоєр!

— Огонь!

В буйнім гротеску постав той ранок, коли залізним смерчем Наскрізь пробивало, трощило ліс, і злущена кора осипалась на ваші каски, і зелене оббите гілля встеляло вам, може, останню дорогу.

Яро зеленіє перед очима нічийна безжиттєва балка, бійці, залігши, бліднуть безстрашною блідістю напруги, вже ми не дихаєм і з чимось прощаємось, і страху не почуваєм перед тим, що насувається, бо то насувалась — АТАКА! Так би й дати титром через увесь екран:

Святе божевілля атаки

В тобі поглинай все.

Встали й ринулись. Балка повнилась вировішням диму, в одному місці серед змішаної з землею трави погляд летючо креснувся об щось блискуче: на піднятім вгору копиті стерто блищала підкова.

Крізь тріскотняву атаки вже чути вам від німецьких дзотів різкий, ніби металевий, собачий гавкіт. Все ближче дзоти, обсновані рядами колючих дротів. Бачиш, як перед самими дзотами Решетняк, налігши, люто виламує кілля огорожі, аж кров порскає з свіжопорваних колючим дротинням рук. Від дзота січуть і січуть крупнокаліберним, вівчарка, захлинаючись своїм залізним гавкотом, на прив’язі аж підскакує в конвульсіях оскаженілості, і так само скаженіє збоку дзота офіцер у кашкеті з кокардою, вимахує раз за разом парабелумом, комусь командуючії: «Фоєр! Фоєр!» Аж поки Хомпчок, прицілившись, всаджує кулю просто в його фашистську кокарду. В образі того зсатапілого офіцера, в сікотняві куль, що риють землю перед вами, в залізному захлинанні вівчарки, що оскаленою пащею виростала перед вами на весь ліс, — вкарбувалась тобі лютість тих весняних боїв.

Захоплювали дзоти, вдирались у ворожі окопи, верхи па танках, обліпивши броню, мчали вперед танковим десантом. І надвечір гусениці й броня були геть забризкані кров’ю — своєю й чужою. Не мали сумніву, що Харків буде паш, що десЬ він за тим он уже горбом.

Безглуздо було там щадити себе, і сам ти переконався тоді: дужий той, хто не боїться смерті. Як ви тоді наступали! Не знали ні сну, ні втоми, знали натхнення бою. Горіли сорочки на артилеристах, по чотирнадцять разів па день піхота ходила в атаки. Потім не стало пального. Але танки ще й після того жили: закопані в землю, били з баштових гармат, били, доки не лишилось жодного снарядаКоли загинув останній з твоїх командирів, Фомін, Хомичок чомусь саме до тебе підповз:

— Товаришу сержант, беріть команду на себе.

І ти не вагався, не було там часу для вагань:

— Рота, слухай мою команду!

А далі все змішалося в хаосі, не було ні днів, ні ночей, не знали, який день на світі, яке число. Вже, здається, й болю не було, була тільки отупілість виснаги, дзизкіт куль, вибухи, атаки та контратаки. Часом хотілося, щоб убило. Стати нічим, перейти в нічогість, востаннє зітхнути серед цих чадних вирв, серед чорторийства, де позавпсали на кущах людські нутрощі, а поруч, у міспві землі, бруду та крові, знівечено лежать всюди рештки тих, що недавно були ще людьми. І коли ти, іноді звівшись, навмисне стояв випростаний, нехтуючії собою, Решетникова рука, звідкись потягшись, міцно хапала тебе за ногу, стягувала в окоп:

— Так не годиться. Життя, воно не тільки твое. Чого ти його по-дурному під кулі?

Отоді, на тих рубежах, ви бачили сонце, яке не світило. Було в небі, стояло сліпучим диском над вами, але до вас ніби не досягало, ви на землі були цілоденне ніби в присмерках.

Де всі вони тепер, оті, яких жорна оточення день за днем домолочували десь за Білгородом, у лісах та в полях? Невідомі солдатські подвиги, розсипані по лісах, чесні безвісні сяїрті, чи оживуть вони коли-небудь хоч у легендах? Вмирали, оживали, падали скошені і знову підводились, щоб битись до останнього патрона! І все те перейти, щоб опинитися в пеклі Холодної гори, щоб тут завершилась ваша страдницька путь? Ці всі, що в нещасті, — невже їхня сила так і розтане? Чи ще озоветься десь — в інших полях та лісах — гнівом помсти й розплати?

Палить і палить камінною спекою Холодна гора. А під заплющеністю вій, у фільмах уяви — буйно сніги хурдолять, і люди крокують у масках, і натовпами витанцьовують серед нічної хуртечі білі, незнищенні ельфи Півночі. VII

Це ж протиприродне: жити ненавистю, день за днем горіти нею, носити її в собі. А ти носиш. А могло ж би життя людське розквітати в любові!. Нема тут для неї місця. Суільки доль, стільки розумів, стільки кохань і прощань вбито в отару, напхано в дротяну загорожу. І над ними лобур на вишці пітнявий, з автоматом, з губною гармонікою.

Намагаюсь збагнути отих, що на вишках, на вежах нашого горя. Он один — пітняво-рудий шмаркач в пиріжечку пілотки, з автоматом, що все чомусь сюди стирчить, па пас. Хто ти є? Геній чи ідіот? Юберменш, надлюдина? Справді віриш у це? Чи що там сидить у твоєму арійському лобі? З якою думкою одягав свій мишачий кітель і той набакирений пиріжечок пілотки, з яким почуттям оглядаєш людське вировище під ногами? Що я значу для тебе, для зброї твоєї? Мішень, ціль, безбарвна пляма під муром? Чи ти справді певен, що можеш зневолити мене, переінакшити, що як здер з мене чоботи, так само зможеш видерти, виграбувати з мене й душу? Гадаєш, мабуть, що залівною п’ятою зумієш розтоптати мій дух, поступово перетворити мене в худобину, в раба? А як же тоді з усім тим, що було? З поемою Дніпрогесу, і з багряним листям, що шелестіло нам у парках, і з тучею Тарасового чола? Як бути з ліхтарями кохання, що світили нам в осінніх туманностях?

Щойно бігав по табору божевільний, жахав усіх ямами очей, налитими дикою, аж білою, блакиттю безумства, — це вже не перший тут випадок божевілля: від горя, від страхіть, від сонячних ударів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций