Грінченко Борис Дмитрович Під тихими вербами — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 15 июня 2014



Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо… Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.

— То тоді йому хвоста вкрутимо?

— Авжеж!. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.

— Бо він же в їх голова, старшина!. — зареготався Копаниця. — Що правда, то правда, — нам треба його збити з плигу. Бо воно — блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, — йому це найзручніше.

— Та що ж, і заходюсь, — згодився Остап. — Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.

Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

— Дарма, аби впіймати!

— А там скрутимо йому в’язи!

— Щоб не бришкав!.

— Ніхто тепер не бришкатиме!

— Прив’яжемо колодку свині!

— А коли й з колодкою полізе — по мордяці!.

— По мордяці! По мордяці!.

І знов усі зареготалися, — так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди. II ЗIНЬКО

Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаю-чись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням свіжим зеленим кольором свого молодого соковитого тіла.

Зінько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зелені з буйними хлібами. Вітер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Він грався з їми, він обнімався з їми, а вони, веселі, радісні, повні молодої сили, молодого життя, звивались під його обіймами, перекочувались моторними ясно - й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утікали хвилі од вітру. Котилися, котилися не перестаючи, все біжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землі. Вони прибігали до його, і плескали в його, і цілували його. А воно сміялось до них широким, безмежним блакитним усміхом, і той усміх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.

А вітер, веселий і дужий, шугав між блакитним небом і зеленим морем, і перекидався, і купався в просторах, і сповняв Зінькові груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вільно, і все тіло міцне, як сталь, трепетало тією силою, здригалося від одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити — щось велике, дуже і гарне-гарне!. І Зінько й сам не помітив, як те поривання до руху, до діла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» — далеко розкотилося полем, і Зінькові здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, і плеснув об берег блакитного неба, і небо всміхнулось До його, до Зінька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярів і байраків, що мріли здалека, як до тих пташок, що дзвеніли в повітрі, як до тих метеликів, що тріпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!

Ой, та й гарно ж жити на світі, та й легко ж, весело!. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне — таке, як оці поля красні! І він їх робить, тут є й його праця: от він здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює незгірше за інші, ні, ще й краще…

Ой гарно ж, радісно, легко! І небо сміється, і поле сміється, і сміється щастя. Чому кажуть, що нема в світі щастя? На світі багато-багато щастя! Треба тільки його здобути. Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде, — так і щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цією думкою. Чи не тільки зараз він до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тільки що, може, не думав про це так… розбірно…

Все треба здобувати, ніщо саме до рук не йде. Здобудеш — щасливий будеш, не здобудеш — знидієш або згинеш.

Зінько почав думати, чи сам він завсігди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по одній події. Почав з найближчих, що трапились сьогодні, вчора, і йшов далі, далі, пірнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. І потроху забув, з чого почав думати, самі згадки опанували його цілком, і минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.

Почув у своїй душі біль, згадавши про те, про що ніколи не міг спокійно згадувати, хоч по тому минуло вже кілька років.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупі з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей коні, і врешті підпалив у Зінькового сусіди Струка клуню, щоб народ збігся на пожежу, а його товаришам-коноводам вільно було тим часом брати коні. Його піймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб він виказав товаришів. Він не виказав нікого, витерпів, був довго хворий од мордування, а тоді, засуджений, пішов на Сибір. Суджено й тих, хто його пік, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досі стоїть перед Зіньком, як живе: і цей попечений, змордований брат, і другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допоміг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!.

Якби він не гнався так за тією копійкою, не сварився б із Романом, лагідненько нахиляв би його знову до роботи, дак, може б, і не було нічого. А то жадоба така несита: все б зажер собі, — от і давай випихати Романа, щоб більше батьківщини припало… Зненавидів його так, що примів би — в ложці води втопив би!. І таки й утопив…

Скільки горя було тоді в сім’ї! Батько занедужав тяжко і вже ніколи не видужав зовсім — за рік умер з великого болю, з несвітського сорома… Мати й досі плаче.

Не міг батько після того Дениса бачити. Вигнав його від себе, не дав, а кинув, як собаці, його частку — усе, що той схотів, — і з того часу не хотів і чути за його, і не згадував ніколи. З тим і вмер. Зостався Зінько хазяйнувати вдвох із матір’ю. Хазяйнував так зо два роки, а мати все нарікала, що стара вже, не може сама господарювати… а хоч Зінько наймав наймичку, та наймичка не господиня, і треба Зінькові женитися.

А він не хотів. Бо не знаходив собі пари. Відколи парубкував, тільки одна дівчина й припала йому була трохи до вподоби — то була вбога сирота, байстрючка, наймичка Левантина, — тиха, боязка і ніжно-гарна. Та її звів Роман, покинув з дитиною… Зінько таки хотів її взяти, та вона, поховавши дитину, втекла від його… згодом умерла тяжкою смертю — так, що Зінько тоді й не знав… Він не знає навіть, де її могилка. Але згадка про неї жила в його серці і не давала змоги думати про одруження.

Та минув час, затих біль… Одружився Зінько, і тепер є старій матері відпочинок. І Зінькові добре. Було б зовсім добре, якби не одно: якби не ті думки!.

Думки посідали Зінька, не давали йому впокою, гнітили йому ’серце, розсаджували голову. І не міг він їм дати ладу, хоч усі вони крутилися коло одного. От так, як у тій пісні співається: Нема в світі правди, правди не зіськати:

Що тепер неправда стала правдувати.

От саме так: стала неправда правдувати, бо кривду вважають за правду. Зінько приглядався до сільського життя і побачив, що там саме так і є.

По сім’ях не було ладу. Діти змагалися з батьками і пусто йшли. Кожне поривалося вихопитися з свити та вскочити в панське пальто. Думали не про те, щоб бути хазяїнами, а як би, щоб не бути простими. Кидалися на заробітки в город, а верталися часто неробами розпоганеними. Брати проміж себе гризлися, а найбільше за тую батьківщину, як собаки за маслак. Були й тихі сім’ї, що жили в згоді, та таких було менше.

Недобре діялось і в громаді. Там верховодили Копаниця, Денис, Рябченко та інші такі жмикрути, дбали не про добро людське, а тільки за свої бариші: що їм на руку, за те репетували, билися, з руки ірвали, не думаючи зовсім, що в іншого через те сльози ллються. Та все ж таких багатирів було мало, а якби вони самі були, то, певне, нічого не могли б зробити з громадою, бо громада великий чоловік. Та, на лихо, сама громада їм пособляла. Одні стояли за їх через те, що були їм винні, напозичавшися багато, то не мали сили й змоги проти їх іти; другі змагалися й собі вибитися вгору, на більше багатство, то держалися багатирської купи, сподіваючися, що та їм швидше пособить перевагу взяти над іншими громадянами; третіх багатирі купували за горілку, і таких було трохи чи не найбільше. Зоставалася невеличка купка самостійніших людей; але одні з їх не знали, як обстати за своє право, а другі були вже занадто малосилі, щоб могли гору брати. Через те в громаді багато гукали, репетували, сперечались, але подужували завсігди багатирі з своїми прибічниками й полигачами.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций