Бруно Ферреро Троянда також важлива: Короткі історії для душі — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 9 июня 2014





  Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей, а на столі - незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими стравами.

  Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.

  Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові.

  - Як таке може бути? - спитав самурай.

  Ангел посміхнувся і пояснив:

  - У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут - навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим.

  Небо і пекло - в твоїх руках. Сьогодні й щодня.

 

 

  НЕДІЛЬНИЙ ОБІД

  Мама, як звичайно, покликала з кухні:

  - Прошу до столу. Все готове!

  Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор, швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.

  Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл жменьку сіна.

  - Це що?! - закричали всі разом.

  - Чи ти здуріла? - спитав її чоловік.

  Господиня спокійно подивилася на них і сказала:

  - Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.

 

  Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка попросила редакцію журналу, який читав її чоловік, надрукувати “послання” до нього.

  Ось воно: “Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я нині почуваюся щасливою дружиною і матір’ю. Дякую за те, що завжди і скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жінкою на світі. Дякую Тобі за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на мене з любов’ю, коли ми серед людей. дякую за Твої “Люблю тебе”, сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те, що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любові”.

  Маємо необмежену можливість вирішувати про щастя або нещастя осіб, з якими живемо. Достатньо звичайно слова “дякую”, сказаного чи не сказаного.

 

 

  ХТО ПІДТРИМУЄ НЕБО

  Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніжки просто до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:

  - Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?

  Не рухаючись, перший відповів:

  - Своїми ніжками підтримую небо. Якщо поворухнусь і заберу свої ніжки, - небо впаде на землю.

  У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки дуба. Горобчик, що підпирав небо, злякався: в одну мить підскочив і швидко полетів.

  Небо, звичайно, не впало.

 

  Якось помер один відомий проповідник і пішов до неба. Там він побачив, що звичайний водій таксі має краще місце від нього.

  Проповідник побіг жалітися до святого Петра:

  - Не розумію, напевно, тут якась помилка. Я ж присвятив усе своє життя проповідуванню Божого Слова.

  Святий Петро відповів:

  - Ми нагороджуємо за результатами. Ви пам’ятаєте результати ваших проповідей?

  Проповідник неохоче змушений був визнати, що дехто з його вірних часто засинав під час проповідей.

  - От бачите! - сказав святий Петро. - Натомість, коли люди сідали в таксі того чоловіка, вони не тільки не спали, а ще й ревно молилися!

 

 

  ТАТО ПІД ЛІЖКОМ

  Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла в холодильнику. І тато, і світло були в кожному домі, але ніхто напевно не знав, що вони робили, коли за ними закривались двері.

  Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалось. Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби полегшити біль.

  Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені подарували перший велосипед, він їхав біля мене багато кілометрів, аж поки я навчилася сама.

  Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зробила йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в моєму крісельці, попивав його і дуже хвалив.

  Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи. Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми устами: “Ну, тепер іду працювати”, - і я кидала її під ліжко.

  Одного ранку, коли мені було дев’ять років, мій тато не встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де наступного дня він помер. Я пішла до своєї кімнати і пошукала ляльку-тата під ліжком. Стерла з неї порох і поклала на ліжко.

  У моїй уяві татко ніколи нічого не робив. І я не думала, що його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю чому. (Ерма Бомбек)

 

  Одна пані зі смутком казала: “Вже кілька років, як помер мі батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказала йому: “Тату, я люблю тебе”.

 

 

  МАВПИ І СВІТЛЯЧОК

  У джунглях, недалеко від села, жила сім’я мавп. Єдина річ, яка їх цікавила, був вогонь. Вони приглядались до полум’я, що витанцьовувало червоними язиками в хатах, а ще більше на подвір’ях, де навколо нього з вдоволеними лицями сиділи селяни.

  Одного досить холодного вечора мавпи побачили світлячка, що блимав між листям на кущі. Вони подумали, що то була іскорка тієї дивної речі, яка огрівала людей, і дбайливо взяли його. Прикривши його сухою травою і гілками, мавпи простягали руки до нього та скрекотіли від задоволення, думаючи, що гріються. Одна навіть почала дути на світлячка, бо багато разів бачила, що так роблять люди.

  За цим усім з дерева спостерігала пташка з золотими крильцями. Їй стало шкода тих бідних мавп, вона злетіла до них і сказала:

  - Приятелі, ви обманюєтесь - це не вогонь… Це - тільки світлячок!

  Але мавпи, невдоволені, прогнали її геть, і стали ще сильніше дути на нього.

  - Ви обманюєтесь! - повторювала пташка, літаючи над мавпами, що юрмилися довкола купки сухої трави і гілок. - Заховайтесь де інде від холоду!

  Одна з мавп дуже розгнівалась, схопила пташку з золотими крилами й убила її. І знову всі почали дути на світлячка.

  Через ніч усі повмирали від холоду.

 

  “Хоч як багато чудес Він учинив перед ними, вони не вірували в Нього, щоб збулося слово пророка Ісаї, який сказав: “Він засліпив їм очі й заціпенив їм серце, щоб очима не бачили, щоб серцем не розуміли і не навернулися, щоб Я їх вигоїв” (див.: Йо. 12, 37-40).

  Тому багато людей вмирає від холоду.

 

 

  СМЕРТЬ ПАРАФІЇ

  На міських мурах і в парафіяльному часописі з’явився дивний некролог: “З великим сумом звіщаємо про смерть парафії святої Анастасії.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций