Мирний Панас Хіба ревуть воли, як ясла повні — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 3 июня 2014



А мені вже тоді й пити перехотілося. В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подає вона мені відро; нахилився я. «А бодай тебе, — кажу, — з такою водою. яка мутна та нечиста!» Та вже хотів був напитися. Вона — хвіть відро. Води — як не було, — тільки калюжка на землі стала. «Стривайте, стривайте, — зацокотала дівчина, — я друге витягну!» Та за відро, та до копанки. Прихилилась, витягла. Та вже ж і вода! холодна та чиста, як сльоза. Напився я, — трохи чи не цілісіньке відро видув; подякував та й пішов. Приходжу додому. Що за знак?. з ума не сходить моя дівчина: так перед очима й вертиться. «Що за нечиста мати? — думаю. — От тобі й напився води!.» Переходить день, — все одно, що вчора. Минає другий, — не забувається. Піду на полювання, — вона мені, наче мара, з-за бур’янів привиджується!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третім разом заряд у пеньок всадив. Овва! зовсім здурів.

— Так воно ж, бачу, тільки на Січі добре козакувати, а на займанщині — хліб робити! — сказав сам собі та, діждавши неділі, і пішов до Зайця на хутір. Розказую йому свою пригоду та разом, ніби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собі удвох. Кликнув Заєць Марину, — старої не було, за рік перед тим умерла. «Отак і так, — каже дочці: — сватає тебе Мирін. Чи підеш?» А вона — звісно, молода, сором’язна: «Не знаю», — одказує. «А хто ж зна?» — питає батько. Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре та й справу зробили. Узяв він та й поблагословив нас. А через тиждень, у неділю, пішли ми до попа на Побиванку та й повінчалися.»

З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина Івана колихати.

Серед широких та розлогих степів, на вільнім просторі, вирощував Івась свою молоду силу. Кров батьківська, січова, ще змалку обізвалася у жилах малої дитини. Найлюбішою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанці. Чуючи од батька страшні приповісті про війни та походи на Туреччину, на татарву, на панів-ляхів, — Івась перекладав усе те у дитячі іграшки. Оце зробить окіп та й давай його розвертати — буцім з бою бере. Батько дивиться, сміється. Любо старому рубаці згадати на своїй дитині свої молоді літа! Він, було, Івася й підохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старість — як нахідка буде!»

Зате мати не дуже втішалася тими страшними іграшками. Івась у неї був одним один. Їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут — не дай господи! схопиться яка завірюха з башею або з татарвою та замче її ясного сокола бозна за який край світа, — вона його, може, більше й не побачить. Там десь, в чужій стороні, серед кривавої січі, зложе він свою русяву голівоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рідній дитині: їх хижі орли з граками повикльовують, голодні вовки-сіроманці порозносять жовті кості. Хіба тільки зозулька, неутішна віщуня, принесе вісточку, що її син бідолашний поліг серед чистого поля!. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі, боляче в серці — так, наче хто шматочок одриває од його. І Марина падала навколюшки, молила матір божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рідну сторону і захистила від напасті! Жахаючись тії страшної хуртовини, яка тоді часто й густо підіймалася, материне серце боялося, щоб Івась у іграшках, бува, не привчився до неї. І, коли батько ті іграшки підхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

А ввечері, як не спиться Івасеві, візьме мати його русяву голівоньку у свої руки, цілує, милує і стихав любим голосом малює йому картину іншого життя. життя тихого пахарського побиту: літньої праці на своїй добрій ниві; зимньої лежні у теплій хаті, що як повна чаша; серед малих діток, що одно говоре, друге белькоче, а третє у колисці мугиче; серед добрих сусід, що — не дай, боже, хвороби — і одвідають, і провідають. не то, що січове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

Івась після того хилився на материну руч. На другий день уже він не рив ровів, не копав шанців, не висипав окопів, не брав їх з бою, а ходив собі по городу або по полю та весело виспівував.

Такі речі разом вривалися у Івасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Івась і воює з нею. А тут мати, увечері, своїм пестливим голосом нашепче дитині про любов до всього живого: Івась кидає свої боїща та руйнування, любується красою світовою, квітучими рослинами, живлом усяким — пестить козачків, сонечко, коників, слухає дзвінку жайворонкову пісню. Гляне батько на дитину: той Івась, та не той! — не висипає окопів, не риє шанців, не бере їх боєм.

— А що ж ти, Йване, не береш свого Берестечка? — питає батько.

— Не хочу!

— Чому?

— Мати не велять.

— Чому?

— Кажуть: грішка змалечку привчатись, як з людьми битись. Треба з ними у миру жити!

— Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать.

Оже важчим здається Івасеві тихе, люб’язне материне слово, ніж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Івасеві на шістнадцятий рік, то він зовсім покинув іграшки у бої та став ходити біля волів, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцеві за іграшку, а далі — увійшло у його щоденні клопоти, близько припало до серця. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласий або сірий віл захворіє, ніж од приповістки батькової за татарський набіг…

Мати раділа. Та й батько — не то, щоб легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в синові лицарська вдача, а все ж і батько не дуже горював від того. Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рівності — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови вгору, а прості козачі до самої землі понагинала. Дряпіжники, сутяжники, всякі військові товариші розкинули свої тенета — і, як зайців, ловили в них просту темноту. Не стало уже й гетьмана. Та й навіщо він тоді, кому він тоді здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — і, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп. Зажурились наші левенці — та вже було пізно!. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кістками засівали, обороняючись од лютих ворогів, стала для них ворогом, од котрого приходилось тікати. Піднявся струс, біганина. З одного місця переходили люди на друге, шукаючи волі, бажаючи панів здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панів!

Од панів тікали у козаки, давали військовим дряпіжкам басаринки, щоб записали у «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки у панів — бігали од козацької старшини, просилися «під протекцію». А пан і старшина — як брати рідні! Ворон ворону ока не виклює. А часто — сам пан, сам і старшина. Хто сам собі ворог?

Правда, піщани ще були вільні. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от і їх залигають. А кругом неволя, кругом сум людський — нікому порадоньки дати. Піднялись були за Дніпром гайдамаки, та й ті повернулись у розбишаки, а не справжніх лицарів. А тут уже чутка: Текеля на Січі попорався!! Розтеклося товариство — хтб куди. Одні — в землю; другі — до турка; а треті — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Піски — та незабаром і померли. Тільки й пам’ятки, що церков почали будувати.

Все це переживав старий Мирін, за плугом ходячи; все це переболіло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись. Зостався Мирін сам собі, як палець. Як дуб серед осичок в лісі, так він серед піщанської громади. Один одинцем! І син, його кревная дитина, цурався батьківського духу!! Сумне й недоладне прийшлося січовикові волочити життя на старість. І скрізь вороги — і ворогів немає, бо люди пониділи: ніхто не хоче прямо мірятись силою! Всюди тихо, хоч умирай. А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серці; рука шукала потягатись з ворогом. Так же й ворога, окрім свого хатнього, немає. Сумно й глухо!

— Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін, згадуючи давнє.

— І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?. Свій свого у неволю правторить. Старшина козацтво унівець повернула. Усі землі посіла. Недаром у пісні співають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!.» А тепер на них чужими руками роботизну справляють. Ой, не так колись було у нас на Січі — у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні. Сьогодні ти отаман, а завтра — я! А землі — скільки хоч. Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш. Сказано: воля. А тепер?. тепер що?. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра. немає — та вже мабуть, його ніколи й не буде! — додасть, як гвіздком приб’є, та й замовкне.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций