Річард Райт Яскрава Вранішня Зоря — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 3 июня 2014



Спершу вона не збагнула, чи страх той був від плями, чи пляма з’явилася від нього. Пляма наблизилась, і з’явилося ціироке біле обличчя, що заступало собою світ. Жінка закам’яні - ла, боячись навіть дихнути, ніби залежала від милості того страш - ного’ білого обличчя. Вона вже десь бачила його, і жах перед ним не раз уже поймав її; той жах був виразом страху перед усіма білими, що їх вона бачила в своєму житті.

- Сью…

Ніби з далекої далини почула вона своє ім’я. Свідомість повер - талася до неї, але страх не відступав. Вона глянула в обличчя білому, намагаючись крикнути, щоб ішов геть, та мусила терпіти його присутність, бо голос не слухався її. Хоч вона вже могла трохи думати, тіло було ще безсиле. Ніби невидимий ніж роз - краяв усю її навпіл, і одна половина лишилася мертва, тоді як друга тремтіла від зненависті до забутого, але знайомого ворога.

- Сью, це я, Сью…- І вже зовсім виразно: - Сью. Це я - Букер!

Внутрішній голос підтвердив: так, це він, Букер… Один із тих, що недавно приєднались… Вона звелася, силкуючись отямитися, і, поки робила те, відчула знов напад страху, що був пов’язаний з появою Букера.

- Як ви себе почуваєте?

Вона не відповіла; ставши на ноги, одразу й упала.

- Сью, вам погано?

- Так,- видихнула вона.

- Куди вони вдарили вас?

- У голову,- прошепотіла.

Вона говорила проти власної волі: страх, що стримував її, тепер виливався словами.

- Вони били вас?

- Так.

- Негідники! Прокляті бузувіри!

Вона чула, як він повторював це кілька разів, потім підняв її.

- Ні!

- Я однесу вас у кухню.

- Покладіть мене.

- Але ж не можна лежати тут!

Вона пручалась і відпихалась руками. Опинившись на кухні, звільнилася від нього, сіла на стілець і відкинулася на спинку.

Здивовано глянула на Букера: в ньому не було нічого страшного, проте напруження її не спало. Вона дивилась, як він підійшов до раковини, змочив рушника, викрутив його й простяг їй.

- Ось, покладіть собі на чоло…



- Не треба.

- Покладіть, кажу, вам одразу полегшає.

Вона присоромлено завагалась. Та чого боятися, коли хтось бажає тобі добра? Неохоче нахилилась і притисла вогкий рушник до голови. Полегшало. З кожною хвилиною свідомість усе більше поверталася до неї і вона навіть дивувалась, чому щойно так себе поводила.

- Що сталося?

- Не знаю.

- Вам краще?

- Так.

- Хто тут був?

- Не знаю,- твердила вона.

- Вам ще болить?

- Так.

- Я вам співчуваю.

- Уже все гаразд,- зітхнула вона й сховала в долоні обличчя.

Нараз відчула у себе на плечі його руку.

- Сью, у мене погані новини…

Вона цього ждала; зуби зацокотіли від холоду. Таки щось сталося! Вона глянула на нього сухими очима і стисла губи.

- Погано з Джонні…

- Так, мені дуже шкода, що саме я мушу сказати вам про це…

Напруження спало, а в грудях з’явилася порожнеча, її губи прошепотіли:

- Боже, допоможи мені!

- Де він?

- Вони схопили його в лісі Фоллі й допитували, де інші.

- Він не виказав,- упевнено мовила вона.- Вони можуть навіть убити його, але товаришів він не викаже.

- Я теж сподіваюся,- відказав Букер.- Але він не встиг попередити інших. Вони схопили його, коли він заходив у ліс.

Страх її враз минув. Вона уявила околицю, де в мокрих хижах сплять чорні й білі товариші; вранці вони прокинуться й підуть до Лема; і тоді усіх виловлять, А це означатиме в’язницю, тор - тури й смерть. Хтось мусить їх попередити! І це зробить вона.

Вона не може доручити завдання Джонні комусь іншому, й особ - ливо Букерові, якого й досі боїться. Впершись руками в сидіння стільця, жінка спробувала підвестися, кімната захиталась, і вона мало не впала. Відчула себе в руках Букера.

- Пустіть мене!

- Сью, ви надто слабкі, щоб іти.

- Я мушу попередити їх!

- Сядьте, Сью! Ви не можете йти в такому стані!

Сидячи, вона безпомічно дивилася на нього.

- Слухайте, Сью! Джонні спіймали. А я тут. Скажіть, кого попередити, і я зроблю це.



Вона мовчки втупилася в підлогу. Так, вона надто слабка, щоб іти. Вона не подолає оті грузькі поля й дороги. Але чи можна сказати Букерові? Єдина людина, якій вона довіряє, це Рева.

Не гоже самій вирішувати, треба з кимось порадитись. Букерові пальці стискали її руку, і їй здавалося, наче біла гора звалилася на неї всією вагою. Жінка проказала подумки: “Господи, допомо - жи!” Біле Букерове обличчя застигло в чеканні. Чи варто казати?

А якщо вона не скаже, то схоплять товаришів… Тоді вона собі нізащо не простить. Може, вона помиляється і її страх просто “безглуздя”, як любив казати Джонні… “Мамо, не можна будува - ти партію на недовірі!” - Скажіть, хто вони, Сью, і я їх попереджу. Я приєднався недавно і нікого не знаю.

- Я теж не знаю.

- Ви повинні сказати!

- Я їх не знаю!

- Ви знаєте! Кажіть! Сідайте й кажіть!

- Ні!

- Ви хочете, щоб їх повбивали?

Вона вперто хитнула головою й ковтнула слину. “Господи, я йому не вірю!” - Назвіть їх, і я вам скажу, хто в партії, а хто ні.

- Ні!

- Ну ж бо, Сью!

- Я нікого не знаю!

- Ви чините підло щодо них. Джонні не схвалив бп ваших дій. Він там… чекає свого кінця, а ви…

- Господи, я нікого не знаю!

- Ви боїтеся мене через те, що я білий? Джонні не такий.

Він не дозволив би всю нашу роботу звести нанівець.

Вона встала й схопилася руками за голову.

- Це Джонсон? Скажіть мені, Сью…

- Так,- прошепотіла вона, і страх ніби трохи відступив.

- І Грін?

- Атож.

- І Мерфі?

- Господи, я не знаю!

- Ви повинні сказати мені, Сью!

- Містер Букер, облиште мене!

- І Мерфі?

Вона назвала всіх товаришів Джонні; відповідала, поки Букер ставив запитання. Потім’ подумала: звідки він довідався, що шериф стежить за будинком Лема? Вона випросталася, грізна й рішуча.

- Звідки ви знаєте про Лема?

- Що?.. Звідки я знаю?..

- Що ви робили цієї ночі? Від кого дізналися, що шериф схопив Джонні?



- Сью, ви мені не вірите?

Вона нічого не сказала, бо вже більш HP могла говорити.

Дивилась на нього й шукала відповіді на своє запитання.

- Ви зустріли Реву?

- Реву?

- Так, Лемову дочку?

- Так, так, я зустрів Реву.

- Вона вам щось розповіла?

Допитувала більше себе, аніж його, бо хотілося вірити.

- Що ж,- мовив він тихо.- Я мушу бігти, щоб їх попере - дити…

- Кого? - злякалася вона.- Кого?

Поки чекала, що він скаже, всі м’язи напружилися; здавалось, її життя залежить тепер від його відповіді.

- Товаришів,- мовив він.

- Атож,- зітхнула вона.

І навіть не помітила, коли він пішов, бо вже нічого не бачила й не чула. Просто зауважила, що двері прочинені, а тс, що її лякало, кудись поділося.

5 Якийсь час, що здався їй цілою вічністю, жінка сиділа, згор - бившись, біля холодної плити. “Джонні й Саг пішли назавжди від мене… Може, більш ніколи їх не побачу…” Вона відчувала себе винною. “Господи, я не повинна була казати!” Але ж треба бути останньою падлюкою, щоб зважитись на отаке… Кілька разів спадало на думку піти самій і попередити товаришів. Це її трохи заспокоїло. Але хіба цим зарадиш лиху? Вона виказала Букерові всі прізвища. Та він не стане Іудою, він їх не викаже!

- Тітонько Сью!

Це Рева! Серце радісно забилося. Жінка мовчки підвелася і, хитаючись, рушила в сіни. Крізь прочинені двері, за пеленою дощу побачила Реву, на обличчі якої відбилося жовтаве світло.

Хотіла була заговорити, але раптова думка спинила її: “Господи, поможи! Треба сказати їй про Джонні… Боже, не знайду в собі сили!” - Тітонько Сью, ви тут?

- Ходи сюди, люба!

Вона обняла дівчину й довго мовчала.

- Господи! Я так рада, що ти прийшла!

- Я думала, щось сталося… Побачила відчинені двері… Татко звелів мені піти й посидіти з вами.- Потім, остовпівши: - Що сталося?!

Вона так зраділа Реві, що спершу навіть нічого не збагнула.

- Га?

- Що з вашою шиєю?



- Нічого, люба. Ходімо на кухню.

- Але ж у вас кров на шиї!

- Приходив шериф…

- Негідники! Чого вони від вас хочуть? Я вб’ю когось із них!

Їй-богу, вб’ю!

- Зі мною не сталося нічого…

Вона не знала, як сказати Реві про Джонні. “Ще трохи поче - каю”,- думала. Тепер, коли з нею була Рева, страх помалу від - ступав.

- Ходімо, я огляну вашу голову, тітонько Сью. Ви поранені.

Вони пішли на кухню. Рева перев’язала їй голову. Мати від - чула себе ‘краще і вирішила нарешті розповісти все дівчині. Але та й далі оглядала рани.

- Тут болить?

- Трохи.

- Бідна моя…

- Нічого.

- А Джонні приходив?

Мати повагалась.

- Так.

- І пішов попередити інших?

Ревин голос лунав так чисто й упевнено, що мати враз затну - лася. “Господи, я не можу їй сказати!” - Ви все розповіли йому, так, тітонько?

- Т-так…

- Ну, то й добре! Я казала таткові, щоб він не турбувався.

Може, все ще буде гаразд.

- Я сподіваюсь.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций