Загребельний Павло Архипович Дума про невмирущого — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 3 июня 2014



Пiдняти праву руку Андрiєвi довго не вдавалося. Вiн уже навiть злякався, що не встигне вистрiлити, але зрештою все ж зумiв дотягнутися вказiвним пальцем до спуску.

Туман надворi вже розходився. В отворi синiв маленький шматочок неба, високого й далекого, як життя. Десь далеко-далеко звiдси вiд оцього блiндажа жили веселi люди, мати носила на руках дитину, хтось працював у полi, хтось просто лежав на травi й дивився на золотистi яблука, що висiли в нього над головою, хтось слухав, як дзвенять у травах коники, i пробував упiймати устами сонце. А вiн умирав. Напiвмертвий лежав вiн у напiвмогилi й ждав смертi. Ось вона пiдiйшла, В отворi, закриваючи останнiй шматочок неба, показалось три чужi голови в чорних пiлотках. То були вороги. Вони прийшли, щоб добити пораненого. Зцiпивши зуби, зiбравши рештки сил, Андрiй натиснув на спусковий гачок i не мiг одiрвати пальця, аж поки випустив усi сiмдесят патронiв. Три голови в чорних пiлотках так i лишилися висiти в отворi, тiльки спустилися нижче, немов уклонялися Андрiєвi. Автомат упав на землю. Вiн тепер був уже непотрiбний. Якщо там, нагорi, залишилися живi гiтлерiвцi, вони зараз зможуть зробити з Андрiєм що завгодно. Та йому байдуже. Вiн однаково має вмерти.

Вгорi закричали, загупотiли по блiндажу. Вбитих одтягли за ноги i знову до Андрiя зазирнуло блакитне рiдне небо. Тепер уже його нiхто не смiв закрити. Гiтлерiвцi й не пробували цього робити. Вони просто всовували в отвiр стволи гвинтiвок i автоматiв i стрiляли. Стрiляли не цiлячись, не бачачи того, в кого стрiляють, поспiшаючи, нервуючи. Кулi м’яко шльопали в стiнки й у пiдлогу блiндажа, вони пiдривалися пiд Андрiя, падали бiля його голови, але диво дивнеє! — жодна з них не зачепила юнака. Потiм у блiндаж влетiла граната. Маленька, кругла, мов гусяче яйце, граната з бiлою шворкою упала внизу призьбочки, на якiй лежав Андрiй, i лейтенант не мав сили, щоб хоч вiдкинути її подалi од себе. Пошипiвши трохи, граната репнула навпiл, наповнила блiндаж громом, полум’ям i димом, i Андрiй знову втратив свiдомiсть.

Вiн опам’ятався аж уночi i одразу ж вiдчув, що над усе хоче пити. Спробував пiдвестися — не мiг. А тiло палало вогнем i благало, щоб залити той вогонь свiжою прохолодною водою. Андрiй знав, що варто йому лише вибратися з цього блiндажа й проповзти до яру, на днi якого тече струмок, вiн нап’ється i одразу ж забуде про свої муки, не буде бiльше горiти в оцьому незгасному, пекучому полум’ї.

Але вилiзти з блiндажа вiн не мiг. Якби це був звичайний блiндаж з боковим отвором, вiн би виповз з нього, незважаючи нi на який бiль. Але тут треба було стати на повний зрiст, пiдтягнутися на руках,— про це вiн не мiг тепер i думати. Куди там пiдтягуватися з перебитими ребрами!

І вiн лежав усю нiч i шепотiв одне тiльки слово: “Пити. пити. пити.” Свiтлi води хлюпотiли довкола нього, цiлi моря води шумiли в тiсному блiндажi, рiки текли через цей пiдземний склеп, i плавав серед цих рiк i морiв вмираючи молодий лейтенант Андрiй Коваленко i не мiг напитися, Бодай один ковток, бодай одну краплину! Ах, якби йому вдалося вибратися звiдси, якби вiн вижив. Вiн би до кiнця свого життя не розлучався б нiколи з флягою. Фляга, наповнена водою. Люди такi дурнi. Чому вони не носять з собою фляг, наповнених водою? Адже це так зручно. І тодi б нiчого не було страшно. Бо вода для людини — найцiннiше. Боже, якi дурнi люди!. І вiн теж був досi дурний. Але тепер вiн уже порозумнiшав. Аби лиш йому вдалося вижити, аби лиш вижити!.

Ранок зазирнув у блiндаж ясними очима блакитного неба i не впiзнав того юнака, який бився вчора з фашистами. На землянiй призьбi лежав мрець з блiдими щоками, на яких уперше пробилося коротке цупке волосся. Губа у мерця були чорнi, потрiсканi, як земля, i непорушнi теж, як земля. Але ось його очi, щiльно прикритi повiками, раптом розплющилися, глянули на стiнку блiндажа, на якiй висiла прозора крапелька води, i знову закрилися. Мрець ще жив. За хвилину його очi знову розплющилися, i тепер вiн уже довше дивився на маленьку крапельку прозорої рiдини, яка виступала в тому мiсцi, де лопата копача перерiзала корiнець якоїсь травинки. Корiнцiв таких на стiнках блiндажа було багато i на кожному з них висiла зваблива крапелька. Мрець пiдвiв голову й злизав одну з крапельок шершавим сухим язиком. Мабуть, вiн не вiдчув нiякого полегшення, бо не кинувся злизувати другу крапельку, а деякий час лежав. А може, просто вiдпочивав, витративши на той незначний порух усi свої сили. Пере­годя живий мрець знову пiдвiвся й знову лизнув крапельку на стiнцi.

До вечора на тiй стiнцi, бiля якої лежав поранений, не лишилося жодної крапельки, а спрага мучила його ще з бiльшою силою. Вночi вiн копав рукою ямку в пiдлозi блiндажа, припадав губами до вологої землi. Вiн смоктав би землю, як ласощi, вiн їв би її, якби з неї можна було витягти бодай грам води.

Так тривало довго, дуже довго. Поранений уже збився з лiку. Йому ввижалося, нiби вiн лежить в блiндажi й палає на пекельнiм вогнi вже цiлий мiсяць, а насправдi минуло три днi й три ночi.

На четверту нiч випав дощ. До ранку в блiндажi утворилася калюжка каламутної, перемiшаної з глиною води. Андрiй набрав води повний котелок i напився.

Був якраз день його народження. Вiсiмнадцять рокiв тому мати народила його в полi, бiля чумацької могили, пiд копою пшеницi. Чи знала ти, мамо, як важко буде твоєму синовi, твоїй дитинi?

В день народження п’ють iскристе вино, дзвенять келихи, люди всмiхаються до iменинника, зичать йому щастя й довгих рокiв. А вiн лежав самотнiй пiд землею, пив з солдатського котелка теплу дощову воду, змiшану з жовтою глиною, i була та вода для нього солодшою за всi пива-меди на свiтi.

Коли погамував спрагу, раптом вiдчув, що йому хочеться їсти. Голод усi цi днi ховався за спрагою, а тепер виступив наперед, вхопив юнака за горло й беззвучно плямкав своїми синiми губами: “Ти вмреш, ти вмреш, ти вмреш!” Сили одлiтали од тiла, як птахи у вирiй, їх нiщо тепер не могло стримати. Якби в Андрiя хоч був шматочок хлiба! Грудочка цукру хоч би завалялася в нього в кишенi! Якась крихта!

Але не було в нього нiчого, i сили летiли, летiли, лишаючи Андрiєве тiло лежати в землi.

Чи був у нього якийсь вихiд? Гукати? Кликати на допомогу? Але кого кликати i як? Та й не мiг вiн кричати, бо рана в грудях скувала його голос. Спробувати все-таки вилiзти з блiндажа? Але як це зробити з потрощеними ребрами?

Вiн пив воду й думав. Інколи його свiдомiсть затуманювалась, якась червоно-чорна запона застеляла йому очi, i в головi сотнi маленьких коваликiв дзенькали сотнями по сотнях кувадл. Але вiн нелюдським напруженням волi одкидав ту запону, i ковалики ховалися в якихось темних закутках i давали йому змогу знову повернутися думкою до свого становища.

Врештi Андрiй одважився. Вiн одпив з котелка жовтуватої води i став переповзати, щоб лягти головою напроти отвору. Лiг, довго вiдпочивав, слухаючи невтомних коваликiв, потiм гребнув лiвою рукою жменю землi з пiдлоги й висипав її на призьбу бiля своєї голови. Можна було подумати, що Андрiй буде будувати хатки з пiску. Вiн знову й знову опускав руку вниз i висипав на призьбу новi й новi порцiї землi. Робота дала йому змогу на деякий час забути про голод, тiльки тепер у нього часто пересихало горло, i вiн щохвилини прикладався до котелка з водою i робив ковток-два. До вечора один з котелкiв спорожнiв. Тепер треба було економити воду, але зате в Андрiя з’явився iнструмент. Копати й переносити з пiдлоги на призьбочку землю котелком було, звичайно, краще, нiж рукою. Купка землi бiля Андрiєвого узголiв’я стала пiсля цього зростати помiтно швидше.

Вiн працював цiлу нiч, не вiдпочиваючи. Вiн був схожий тепер на того бiгуна, який перед фiнiшем перестає дихати i летить уперед з порожнiми грудьми, вiдчуваючи, що ось-ось його серце не витримає й розлетиться на шмаття, але добре знаючи водночас, що там, за фiнiшем, вiн уже надихається досхочу, там дасть спочинок своєму змученому серцю.

Так, як працював Андрiй, не працював ще нiхто й нiколи. Єгипетськi пiрамiди поряд з отiєю купкою землi, що вiн нагорнув її за день, могли б видатися мiзерними мурав’їними спорудами. Велика Китайська стiна була дитячою забавкою в порiвняннi з тим, що змiг зробити цей вмираючий юнак за два днi й двi ночi. Горбиковi нагорнутої Андрiєм Коваленком землi судилося затьмарити все: i безмежнi поля, всiянi гiгантськими дольменами й кромлехами, i печернi храми Аджанти, i пiдводнi дороги, прокладенi мiж японськими островами, i канали, проритi в пустинях i мiж материками.

Бо Андрiй копав землю, вмираючи.

Але копав вiн її якраз для того, щоб не вмерти. Коли горбик землi став уже такий високий, що з його вершини можна було просто ступнути надвiр з блiндажа, Андрiй почав пiдводитися. Це сталося на шостий день пiсля поранення. Вiн знав, що це остання спроба, i тому не поспiшав, ретельно готувався до неї. Випив рештки води з котелка, взяв у праву руку автомат (хоч у ньому й не було жодного патрона), лiвою рукою притримувався за стiнку блiндажа.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций