Загребельний Павло Архипович Євпраксія — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 3 июня 2014



Ростислав уже змалку вигадував усілякі витівки з монахами, якось у Печорській обителі він так налякав ченців, що кадили вони в церкві по тому цілий місяць і читали покаянні й очисні молитви, а згодом про ту загадкову подію записано було навіть у Печорський патерик, мовляв, під час всенощного бдіння багатьох недбайливих ченців хилило до сну. Один старець побачив, що то біс в образі маленького ляшка в золоченій одежі ходить по церкві й кидав з-за пазухи квітки, звані «ліпками» або «смолками». До кого прилипає ця квітка, той западає в сон.

Той світ, простий і довірливий, утрачений тепер був для Євпраксії назавжди й безнадійно. Тут не знали жартів, окрім найгрубіших, віра не мала нічого спільного з довірливістю. Абатиса Адельгейда, висока, уся в чорному, стара й молода водночас, бо літ мала вже над сорок, а обличчя ніби в дівчини, привітала Євпраксію, як рівну, називала лише княжною, сказала, що для успішного поводження княжні треба оволодіти німецькою і латиною, читати Вергілія і Горація, знайомитися зі старими кодексами й хроніками, головне ж: призвичаюватися до вміння володарювати, яке германськими імператорами і їхніми князями доведено до найвищої досконалості.

— А навіщо? — спитала Євпраксія і не отримала відповіді, лише погірдливий усміх високої жінки, яка щохвилини пам’ятала, що в неї брат — імператор Генріх, могутній володар, який залізною рукою підкорив саксонських баронів, виступив проти самого папи римського, всесильного Гільдебранда. Та все те для малої Євпраксії не могло мати ні значення, ні звичайної цікавості. Хіба що вражена вона була в саме серце грубістю всіх цих людей, брутальністю й зневагою, яких зазнала вже від свого мужа Генріха, а тепер спостерігала в Кведлінбурзі, де товклося щодня безліч осіб світських і духовних, власне, людей непростих, зі значенням, але всі вони нагадували їй маркграфа, нагадували отого мордатого кнехта Хундертхемде, що мозолив очі від самого Києва, прості кнехти нагадували розбійників, барони налітали зі своїми поплічниками на абатство, мов на ворожу твердиню: єпископ, що раз на тиждень мав чинити відправу в церкві святого Серватіуса, був такий завзятий ловець, що виголошував казання в ловецькому строї, а його служки тримали напоготові тут же в церкві псів і соколів. Душа Євпраксії змаліла, мов зерня, дівчинка западала щодалі в глибший сум, лякалася грубих голосів, іржання коней, церковних дзвонів, лякала її Адельгейда, що з’являлася завжди несподівано, в урочисто-чорних своїх шатах, висока, горда, сповнена пихи імператорського походження, перевчена і мовби пересичена життям. Журина втішала дитину, щодня розповідала їй, як ведеться дружинникам, як прилаштувалися вони, аби не нудьгувати, за монастирських дроворубів, показувала смішного чоловічка, званого калефактором, попросту пічкуром, бо топив усі монастирські печі, пробувала нагадувати про чеберяйчиків, та Євпраксія сприймала все те байдуже. Іноді несподівано питала Журину:

— Ти чула про святу Макрину?

— Бог з тобою, моя дитино, — лякливо дивилася на неї жінка. — Де б же я про неї чула?

— А правда, ніби Макрина вже в дванадцять років потрясла усіх своєю красою? — допитувалася княжна.

— Спитай абатису, — радила Журина.

— Це ж вона мені й сказала.

Осінь не мала тут, здавалося, кінця. Була осінь приїзду Євпраксії до Саксонії, осінь її нещасного шлюбу, осінь кривавої виправи маркграфа Генріха на лютичів і відплати йому за те, осінь у Кведлінбурзі, сповненому спогадів про минулу велич, про бучні імператорські наїзди, про прийоми іноземних володарів, про найвищі святощі. Тут жили спогадами і новими сподіваннями величі. Осінь пахла дощами, прив’ялим листям, гнилизною боліт, кислими кожухами, дикою звіриною, якої бито цілі купи для імператорських запасів, бо імператор міг повернутися з Італії і завітати для спочинку саме сюди, до своєї сестри Адельгейди.

Іноді Євпраксія пробувала ходити на молитви до каплиці Віперта, але її лякала похмурість підземелля, камінь давив і гнітив; круглі світильники горіли з якоюсь похмурою несамовитістю, коли нагорі світ вражав своєю жорстокістю, то тут, унизу, у цих вікових святощах він убивав у тобі останні надії.

Абат Бодо, який приїхав до Кведлінбурга, щоб виконувати обов’язки тлумача й сповідника Євпраксії, присилав їй книги грецькі, латинські, з гарними мініатюрами, книги дорогі, розкішні, даровані абатству впродовж цілого століття імператорами і єпископами.

Читати не хотілося, цілими днями сиділа за пюпітром, розглядала барвисті мініатюри богів, янголів, імператорів, рицарів, усе було пишне, святкове, навіть муки Христові зображено в такому розкошуванні тонів золотих, червоних, небесно-синіх, що видавалося все те й не муками, а мовби великим, неземним святом. Подобалися їй мініатюри з псалтиря. До сімдесят шостого псалма додавалося зображення виходу з Єгипту, коло сімдесят сьомого намальовано зображення чудес і язв єгипетських, а до сто двадцять шостого йшло стовпотворіння вавілонське, яке можна було розглядати хоч і цілий день.

Абат Бодо суворо пояснював молодій маркграфині:

— У псалмах одкровення майбутнього, повістування про минуле, правила життя і душевне заспокоєння, це посередники миру й вічна поміч у нічних жахах, головне ж — псалми містять у собі все богослів’я.

Євпраксії смішний був цар Давид, зображеннями якого наповнено було псалтир. Переляканий, бородатий царьок молився, каявся, ласим оком позирав на чужу жону, сполохано дивився на зрадливого сина свого Авесалома. А то натрапляла вона й геть на дивні зображення. Христос на горі, яку обступили воли несамовиті. Або єдинорог, який переслідує чоловіка. Чоловік рятується на дереві. Дві миші, чорна й біла, себто ніч і день, гризуть дерево, а дракон жде, коли ж чоловік упаде. Що б то мало значити?

Тоді приходив київський її сповідник отець Северіан, бородатий і забрьоханий, лихий на абата Бодо, який чинив усілякі перешкоди, не допускаючи його до княжни, сідав у кутку великої білої келії, бубонів:

— То нагадування про суєтність і ницість людського життя. Бо що е чоловік? Чоловік є цвіт одноденний, тінь бігуча, образ божий і тварь.

— А чому при воскресінні мертві встають із могил і савани їхні барвисті, як весільні шати в невіст? — допитувалася Євпраксія.

Отець Северіан тяжко відсапувався, гпівно потрясав бородою, видно, посилаючи прокльони невідомому художникові, пояснити ж до пуття не міг. Та й як пояснити те, про що питає дитя? Відомо ж, устами младенця глаголе коли й не істина, то невинність світу сущого. Навіть точний розум абата Бодо був безсилий перед чистотою Євпраксії. Чому цар Навуходоносор зображений ведмедем? Чому звуть блудницею Фамар, яка спокусила свекра, а свекра називають блаженним?

Для Євпраксії відведено було доволі помешкань. Там був навіть невеликий рефектар, де могли обідати гості, були келії для читання, для зберігання книг, для припасів, одягу, коштовностей. Як іще кілька багатих молодих жінок, що виховувалися в монастирі, Євпраксія не мала підлягати суворим монастирським регулам, однак навіть кведлінбурзькі черниці своїм грубим чорним шатам надавали такого крою, аби якомога випукліше вимальовувалися їхні кшталти. Своєю свободою від родинних зв’язків вони користалися лише для зручнішого вдоволення гріховних пристрастей, про що Євпраксія попервах ще не відала нічого, лише дивувалася вельми з того, що в абатстві завжди чомусь товчеться більше чоловіків, аніж перебуває там жіноцтва.

Отця Северіана під усілякими приводами до Євпраксії не пускано, видно, потурбувався про те абат Бодо, який ставився до свого київського співбрата з неприхованою ворожнечею. Северіан же навмисне підкреслював свою несхожість на цих голених абатів, лякав усіх своєю боро-дищею, рудими старими чобітьми, зношеними дощенту, вицвілими шатами, важучим золотим хрестом, з якого можна б зробити з десяток отих худорлявих хрестиків, що теліпаються на запалих грудях абата Бодо. Він прокрадався до княжни в найнесподіваніший час, іноді заставав у своєї духовної доньки супротивника, тоді вони обидва забували про малу княжну, вона могла собі розглядати мініатюри, могла йти в монастирські сади, могла лягти спати, а вони зчіплялися в своїх безглуздих суперечках за віру, око в око, лоб у лоб, гриміли звинуваченнями, обмінювалися прокльонами, лайками, мало не плювалися, дати б їм мечі — то й не знати, чи не порубали б один одного.

— Погрязли-бо суть у заблудах! — потрясав величезними кулаками перед маленьким сухим личком Бодо отецьСеверіан. — Вживаєте опрісноки, єже яві есть жидівського служіння вірі і від многі єресі начаток і корінь прият. Не дотримуєте посту в першу неділю чотиридесятниці, не дозволяєте священикам брати шлюб, забороняєте священикам творити таїнство миропомазання, додаєте до символу віри «І від сина», а то єресь і всіх злих верх.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций