Рей Бредбері Гра в котика-мишки

Розміщено Шкільні твори в 29 мая 2014



Рей Бредбері

Гра в котика-мишки





 Першого вечора вони милувалися фейерверками; мабуть, ця стрілянина могла б і налякати, нагадати речі не дуже мирні, але видовище було надто вже гарне - вогняні ракети злітали в прадавнє лагідне небо Мексіки й розсипалися сліпучими голубуватими зірками. Все це було чудово - в повітрі перемішалися подихи життя й смерті, запахи дощу й пилу, від церкви пахло ладаном, а від естради - міддю духового оркестру, що грав протяглу мелодію “Голубки”. Церковні двері стояли розчахнуті навстіж, і [218] здавалося - всередині палають на стінах величезні золоті сузір’я, що впали з жовтневого неба: яскраво горіли й диміли тисячі свічок. Над майданом, вимощеним прохолодними кам’яними плитами, знову й знов спалахував, щораз дивовижніший, фейєрверк, наче пробігали невидимі комети-канатохідці, вдарялися об вальковані стіни кав’ярень і злітали на вогняних нитках вище дзвіниці, де мигтіли босі хлопчачі ноги; хлопці підстрибували, пританцьовували іі безперестанно розгойдували велетенські дзвони, і все довкруж гуло й дзвеніло. На майдані метався вогняний бик, переслідуючи веселих дорослих та дітей, що радісно верещали.

 - Тисяча дев’ятсот тридцять восьмий,- осміхнувшись, мовив Уїльям Трейвіс.- Гарний рік.

 Вони з дружиною стояли трохи осторонь галасливого шумного натовпу.

 Бик раптом кинувся просто на них. Схопившись за руки, пригнувшись мало не до землі, вони, сміючись, подалися геть повз церкву й естраду, крізь оглушливу музику, галас і гам, під вогняним дощем, під яскравими зірками. Бик промчав поруч - хитромудра бамбукова споруда, яку ніс на плечах прудконогий мексіканець; з неї бризкали порохові іскри.

 - Ніколи в житті ми так не веселилися! - Сюзен Трейвіс зупинилася передихнути.

 - Потішно,- сказав Уїльям.

 - Це триватиме довго-довго, правда ж?

 - Цілу ніч.

 - Ні, я про нашу подорож.

 Уїльям нахмурив чоло й поплескав себе по нагрудній кишені.

 - У мене отут стільки акредитивів, що вистачить [219] на все життя. Тільки розважайся. Вони пас не знайдуть. - Ніколи?

 - Ніколи.

 Тепер хтось, видершись на дзвіницю, запускав величезні фейєрверкові вертушки; вони сичали й диміли, юрба внизу лякливо сахалася, вертушки з оглушливим тріскотом вибухали під йогами танцюристів. Пахло смаженими в олії маїсовими коржиками, аж слина котилася; в переповнених кав’ярнях за столиками сиділи люди, поглядали на вулицю, в смаглявих руках пінилися кухлі з пивом.

 Бикові настав кінець. Вогонь у бамбукових трубках погас; бик сконав. Мексіканець зняв з плечей легенький каркас. Його хмарою обліпили хлопчаки, кожному кортіло помацати чудову голову з пап’є-маше й найсправжнісінькі роги.

 - Ходімо подивимося бика,- сказав Уїльям.

 Вони вже йшли повз вхід до кав’ярні, коли Сюзен побачила того чоловіка - він був білошкірий, у білосніжному костюмі, в блакитній сорочці та при блакитній краватці, обличчя в нього худорляве, засмагле. Волосся пряме, світле, очі голубі. Він пильно дивився на неї й на Уїльяма.

 Вона на нього й не звернула б уваги, аби не батарея пляшок біля нього: пузата пляшка м’ятного лікеру, прозора пляшка вермуту, карафка коньяку і ще якісь; а під рукою - десяток неповних чарочок. Невідривно дивлячись на вулицю, чоловік присьорбував то з однієї, то з другої чарки, іноді мружився від насолоди і, смакуючи, щільно стискував вузенькі губи. В другій руці диміла тонка гаванська [220] сигара; поруч на стільці лежали десятків зо два пачок турецьких цигарок, шість коробок сигар і кілька флаконів одеколону.

 - Білле…- прошепотіла Сюзен.

 - Спокійно,- відповів чоловік.- Це не те.

 - Я бачила його вранці на майдані.

 - Ходімо, не озирайся. Дивімося на цього бика. Отак, тепер запитуй.

 - По-твоєму, він Шукач?

 - Вони не могли нас вистежити!

 - А якщо?..

 - Чудовий бик! - сказав Уїльям власникові виробу із пап’є-маше.

 - Невже він гнався слідом за нами крізь двісті років?

 - Ради бога, обережніше,- мовив Уїльям. Сюзен заточилася. Він міцно стис її лікоть

 і повів геть.

 - Тримайся,- він усміхнувся: не слід привертати увагу.- Зараз тобі покращає. Ходімо туди, в кав’ярню, і вип’ємо в нього перед носом. Отже, якщо він і справді той, за кого ми його вважаємо, він нічого не запідозрить.

 - Ні, не можу.

 - Треба. Ходімо. От я й кажу Девіду - які дурниці! - Це він промовив голосно, коли вони вже сходили на веранду в кав’ярні.

 ”Ми тут,- думала Сюзен.- Хто ми такі? Куди йдемо? Чого боїмося? Почнімо від самого початку,- казала вона сама собі, ступаючи по долівці.- Аби не зсунутися з глузду. Я - Енн Крістен, мій чоловік - Роджер. Ми з дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Ми жили в жахливому світі. Він - паче величезний чорний корабель, що покинув береги розуму й цивілізації, і мчить у пітьму, сурмить у чорну сурму й несе з собою два мільярди людей, не [221] спитавши, чи воші хочуть цього, до загибелі, за межу суходолу й моря, в прірву радіоактивного полум’я та безуму”.

 Вони ввійшли в кав’ярню. Той чоловік не зводив з них очей.

 Десь задзеленчав телефон.

 Сюзен здригнулася. їй пригадалось, як задзвонив телефон у Майбутньому, через двісті років, голубого квітневого ранку дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року, й вона взяла трубку.

 - Енн, це я, Рене! - пролунало тоді в трубці.- Ти чула? Про Бюро подорожей у часі чула? Можна їхати куди захочеш - у Рим за двісті років до нашої ери, до Наполеона під Ватерлоо, в будь-яке століття і в будь-яке місце!

 - Жартуєш, Рене!

 - І не збираюся. Клінтон Сміт сьогодні вранці вирушив до Філадельфії, у тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Це Бюро може все. Звісно, коштує силу-силенну грошей. Але подумай лигає - побачити на власні очі, як горить Рим! І Мойсея, і Червоне море! Подивись-но пошту, певне, й тобі вже надіслали рекламу.

 Енн відчинила люк пневматичної пошти й витягла рекламне оголошення на тонкому аркуші фольги.

 РИМ І РОДИНА БОРДЖ1А!

 БРАТИ РАЙТ НА “КІТТІ ХОК“!

 Бюро подорожей у часі надасть вам костюми будь-якої епохи, перенесе вас у натовп свідків убивства Лінкольна чи Цезаря! Ми навчимо вас будь-якої мови, ви відчуватимете себе [222] як удома в будь-якій країні, в будь-якому році. Латина, грецька, давньоамериканська розмовна - на вибір. Подорож у часі - найкращий відпочинок!

 У трубці ще дзижчав голос Рене.

 - Ми з Томом завтра вирушаємо в тисяча чотириста дев’яносто другий рік. Йому обіцяли місце на кораблі Колумба. Страшенно цікаво, правда?

 - Так,- пробурмотіла ошелешена Енн.- А як уряд ставиться до цього Бюро з його Машиною часу?

 - Ну, поліція наглядає за ними. А то люди почнуть тікати від військової повинності в Минуле. На час поїздки кожен мусить передати властям свій будинок і майно як запоруку того, що він повернеться. Не забувай, що в нас війна.

 - Авжеж,- погодилась Енн.- Війна. Вона стояла з телефонною трубкою в руці й

 міркувала - ось він, той щасливий випадок, про який ми з чоловіком думали і мріяли стільки літ! Нам зовсім не подобається світ дві тисячі сто п’ятдесят п’ятого року. Чоловікові набридло робити бомби на заводі, мені - вирощувати в лабораторії смертоносні мікроби; як нам хотілося б утекти від усього цього! Може, саме так нам пощастить зникнути в глибині століть, у хащі минулих літ, там нас ніколи не відшукають, не повернуть у цей світ, де палять наші книжки, трусять наші думки, тримають нас у вічному страхові, що спопеляє нас, командують кожним нашим кроком, кричать про нас по радіо…

 Вони були в Мексіці в тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році. [223]

 Сюзен дивилася на розмальовану стіну кав’ярні.

 Тилі, хто добре працював на Державу Майбутнього, дозволялося під час відпустки розважитися й відпочити в Минулому. І ось вони з чоловіком вирушили в тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік, найняли кімнату в Нью-Йорку, відвідували театри, милувалися зеленою статуєю Свободи, яка ще стояла в порту.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций