Тетяна Толстая Кись — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 28 мая 2014







Так усі й заржали: та хто ж цього не знає.



- Вапроси будуть? Мо’, шось непонятне казав, то спитайте. За це ж гроші не беруть, вєрна?



- Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! - закричали голубчики. - Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!



- А картини - це шо? - Оленька озвалася.



Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.



- А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, - страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… “Завт-рак а-ріс-та-кра-та”, отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав “Дєман”. Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. - І рукою махнув: - Подать її сюди.



Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, - а там сувія обрізок, чи шо, - береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо складена. Розгорнув, а там таке шось яскраве-яскраве, глянули, - і не поймеш, чим же воно так намальоване, і все насправді синє. Подали Федіру Кузьмичу, він тую картину ручищами розгладив і назад подає:



- Хто тут у вас старший? Повісь на стінку.



Костянтин Леонтичу саме кляп із рота вийняли, - очухався трошки; він голосніше за всіх вигукнув “спасіба”, тоненько так і голосно, наче козляк, прямо Бенедиктові над вухом: оглушив, бля. А Бенедикт не знав, шо його й думать: перший свіжий страх наче розвіявся, а замість нього на душі - смутно, чи шо. Нада б сильніше благоговіть, а благоговіється якось слабенько, чи якось так… Кривенько якось. От якшо на землі розпластатись, чи може рачки, коліна підігнувши, а руки отако наперед та у сторони розкинуть, а лобом об підлогу битися, - тоді краще виходить. Не даремно ж придумане. Тоді захоплення аж прямо пре з тебе, як все одно відрижка; так буває, коли мочених хвощів напузиришся: у животі пече-прихвачує, а з утроби через горлянку все бульки, бульки виходять. А на тубареті сидячи - хіба ж то захоплення? Прям наче ти, простий голубчик, Найбільшому Мурзі рівня: ти собі сидиш, і він собі сидить; він тобі агов, і ти йому агов. Так це ж не діло. І навіть, чуєш, унутрі де й не взялося грубіянство, і заздрощі беруть: агов, Мурзо, а чо’ це ти на Оленькиних колінцях розсівся? Ану злазь. Бо зара зсадю. Подумав, - і ще більше спохмурнів: ти ба. Шо він про Федіра Кузьмича зараз представив. Та шо ж це таке?



Тут Варвара Лукинишна несміливо так озивається:



- Федір Кузьмич, я тут хотіла запитати… м-м-м… У вас в стіхах всьо настойчівєє прєваліруєт образ каня… Поясніть, будьте ласкаві, шо таке “конь” ?..



- Шо-шо? - перепитав Федір Кузьмич.



- Конь…



Федір Кузьмич посміхнувся і головою похитав.



- Самі, значить, не можемо… Самі, значить, не впораємось, я-я-ясно… Ану, хто вже й здогадався?



- Мишак, - хрипко вирвалось у Бенедикта, хоч він і наказав собі мовчати: так на душі кепсько було.



- Отак, голубонько. Бачите? Голубчик сам здогадався.



- А як же ж тоді “крилатий конь”?- непокоїться Варвара Лукинишна.



Федір Кузьмич спохмурнів і руками посіпав.



- Із крилами мишак.



- А як розуміти: “скрєбніцей чістіл он каня”?



- Так ви ж, голубонько, сирого мишака не їстимете? Шкурку знімете, аякже? А якшо з його суфлє чи бланманже збиватимете, то і м’ясце пообдерете, так же ж? А може, ви надумали з отого мишачка, наприклад, пті-фрі а ля мод на арєхавай кулісє зготувать, чи може під бешамелькою запекти, з крутонами? А то ще мишенят малесеньких наловиш, і бігом з їх шнель-клопс накручувать, блинчатий, з валаванчиками? Та невже ж ви їх і не почистите? - Федір Кузьмич посміявся так недовірливо і головою похитав. - Га?! Учить мені вас, чи шо. Ви думаєте - то мені забавка, сочинять? Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди, еге. Вже й забулися? А я ж про це й сочиняв. Нє спі, нє спі, художнік. Нє прєдавайся сну. Та й без того іскуства хтозна-скільки роботи: день у день ізобретаєш, бігаєш-мотаєшся, аж, бува, голова не варить. Та на мені ж усьо государство. Другий раз нема коли й посидіть, руки склавши. Оце, не далі як сьогодні, Указ сочинив, десь на тижні буде, еге ж. Хароший, інтересний. Ще спасіба скажете.



- Слава Федіру Кузьмичу! Довгої жизні! Заранєє благадарні! - закричали голубчики.



Тут двері відчинились і зайшов Нікіта Іванич. Всі на нього обернулися. І Федір Кузьмич теж. А той зайшов як до себе в хату, чимось незадоволений, у бороді ржавля, шапку не зняв, на коліна не впав, очей під лоба не закотив. Навіть не заплющився.



- Доброе утро, граждане. - Роздратований такий. - Ведь неоднократно просил: поаккуратнее с печами. Следить надо. Старого человека постоянно гоняете.



- Істопник Никита, знай своё дело, разжигай печь! - закричав Шакал Дем’янич страшним і громовим голосом.



- Вот что, Шакал, вы мне тут не тычьте, - аж завівся Нікіта Іванич. - И не указывайте!.. Мне триста лет, и я бюрократического хамства ещё при Прежней Жизни навидался, благодарю покорно!.. Это ваша задача, ваша э-ле-мен-тар-ная задача: поддерживать минимальный порядок! Ваши коллеги пьянствуют, а вы меня дёргаете по пустякам. А в массовом алкоголизме, Шакал, отчасти и ваша вина. Да-да!!! Не первый раз вам говорю!!! Вы не склонны уважать человеческую личность. Как и многие, впрочем. И ваш ветеранский статус, - Нікіта Іванич голос підвищив і кривим пальцем по столі постукав, - попрошу не прерывать! ваш ветеранский статус не даёт вам права меня третировать!!! Я такой же хомо сапиенс, гражданин и мутант, как и вы! Как и вот, - рукою показав, - остальные граждане!



Всі давно вже звикли й знають, шо Нікіту Іванича нема чого й слухать: хтозна-шо верзе, а сам, мабуть, і половини не розуміє.



- Тута сам Фёдор Кузьмич, слава ему, присутствуют!!! - аж затрусився Шакал Дем’янич.



- Туто я прісуцтвую, - кашлянув Федір Кузьмич. - Та розпалюйте уже, голубчику, Бога ради, бо вже й нозі змерзли. Розпалюйте, нашо ото сердитись.



Нікіта Іванич тільки рукою махнув. Із незадоволенням. І пішов до печі. А шо неабихто, сам голова государства пресвітлими відвідинами ощасливив, шо бесіду з народом веде, шо роздумами своїми государственими ділиться, шо картину в дар передати зволив, шо варта з гаками та алебардами аж заціпеніла струнко, шо Костянтин Леонтич знов із кляпом в роті сидить, вірьовками пов’язаний, шоб не смів, шо у Варвари Лукинишни від хвилювання всі гребінці ходором ходять, шо підлога багряними доріжками застелена, прикрашена, - то йому наче все одно. Личаками прямо по казьонних доріжках пішов, грязюки понаносив. Всі мало не поумлівали.



- Ну, хорошо, где дрова? - буркнув так незадоволено.



Малі мурзи з дровами підбігли, у піч повкидали. Всі дивляться, і Федір Кузьмич дивиться, і Бенедикт дивиться: ніколи він не бачив, як Старший Істопник у печі розпалює. Та у нього ж і в руках нічого нема. І з кишені нічого не стирчить.



Навпочіпки сів. Посидів. Подумав. Голову вивернув і всіх очима обвів. Ще подумав. А потім як розкриє рота, так я-я-як хукне: ху-у-у-у-у-у-у-у-уххххх! І з рота йому, струменем-вихорем вийшов, клубочучись, вогонь і увійшов до печі, і гахнуло-загорілось у широкій печі, і затріщало, роздуваючись, жовтими язиками полум’я, немов Окаян-дерево у весняному цвіту.



І од страху та людського крику знов помутилося Бенедиктові в голові, тільки й бачив, як Федір Кузьмич ручищами штовх, на підлогу стриб, - і тікать. А як схаменувся, - вибіг з хати, глип: тільки сніг од землі до неба здійнявся, а у тому снігу обратно вихорі гуляють. І малі мурзи у зворотній бік проскочили.



А в хаті знов, - ні доріжок, ні шкур, одні стіни голі, закіптюжені, підлога засмічена, піч гуде, од неї теплі хвилі повівають, і од того тепла синій “Дєман” на стінці ворушиться, наче хоче зійти.



ІЖЕ



Ой, і позаздрив же Бенедикт Нікіті Іваничу! Ввечері, після роботи, діставшись до хати, він, як завжди, з хвилюванням перевірив піч, і, як навмисне, як уже частенько бувало, піч уже згасла. Якби годинкою раніше прийти, то ще може б і нічого, ще жевріло б якесь життя у жаринках, ще, мабуть, можна було б, ставши на коліна та вивернувши шию, наче молячись, дути, дути, - і таки видути живий вогник із сизих засинаючих трісочок. Справді, годиною раніше, - ще можна було б. Але ж робочий день довгий, та поки до роботи доберешся, та з роботи бігом добіжиш, - от як навмисне, наче хтось розрахував, шоб не прийти тобі вчасно! Борщ, канєшно, ще не охолов, якшо горщик був добре замотаний ганчір’ям; посьорбати можна, але то смакування сумне, вечірнє; їси ото наосліп, на темну, - бо нема чим і свічку запалить, і жаль себе, ой, як жаль! У хаті теж іще не вихолодило, можна спати завалитись: у сіряку, в шапці; то вже серед ночі нахолонятиме: поповзе зима крізь розсохлі шпарини, крізь пази, задуватиме з-під порогу, дихатиме морозом з-під дощок.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций