Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 14

Розміщено Шкільні твори в 25 мая 2014





- Вони й справді були не дуже… - сказав Генрі й знов почервонів.

- Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.

- Який жах! - мовила Цнотлива Ліл.

- Ото щоб ви знали, пані, - сказав смаглявий молодик. - Я такий.

- Віллі, - звернувся до нього Генрі. - Може, дати тобі ключ від “дому гріха”, і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?

- Ні, - відказав той. - Ти, як видно, забув, що ключ від “дому гріха” я маю свій, але йти дивитися, чи там все гаразд, не хочу. Там буде все гаразд тільки тоді, коли хтось із нас викине звідти тих сук.

- А що, як ми не знайдемо нічого іншого?

- Щось знайдемо. Ліліан, чом би тобі не злізти з цього стільчика та не піти до отого телефону? Годі вже про ту карлицю. Викинь ти її з голови, чуєш, Генрі? Бо так і психом недовго стати. Я знаю. Сам був психом.

- Ти й тепер псих, - сказав Томас Хадсон.

- Можливо, Томе. Кому, як не тобі, знати. Але я не сплю а карлицями. Якщо Генрі хоче спати з карлицею, це його справа. Та як на мене, це те саме, що спати з однорукою чи одноногою жінкою. Отож нехай він забуде про ту кляту карлицю, і нехай Ліліан іде до телефону.

- Я згоден на перших-ліпших пристойних дівчат, яких можна дістати, - сказав Генрі. - Сподіваюсь, ти не проти, Віллі?

- Нам не потрібні пристойні дівчата, - відказав Віллі. - ними тільки заведися, то теж добрим психом станеш, хоч з того боку. Правильно я кажу, Томмі? Пристойні дівчата - то найнебезпечніше, що тільки може бути. З ними тебе враз підловлять чи то на співучасті в злочині, чи то на згвалтуванні, чи то на спробі зґвалтування. Ні, під три чорти пристойних дівчат. Нам потрібні повії. Гожі, чисті, приємні, веселі, недорогі повії. Такі, що добре знають своє діло. Ліліан, чому ти й досі не пішла до телефону?

- Хоча б тому, що там розмовляє якийсь чоловік, а другий чекає біля тютюнового прилавка, коли він закінчить, - відказала Цнотлива Ліл. - Поганий ти хлопчина, Віллі,

- Я жахливий хлопчина, - сказав Віллі. - Гіршого, ніж я, ти ніколи в житті не побачиш. Але я хотів би, щоб ми були трохи організованіші, ніж досі,

- Ось ми зараз вип’ємо ще по одній, - мовив Генрі, - а потім Ліліан, напевне, знайде нам когось із своїх знайомих. Правда ж, моя радість?

- Ну звісно, - відказала Цнотлива Ліл по-іспанському. - Чого б то ні? Тільки дзвонитиму я з будки, що на вулиці. Не звідси. Дзвонити звідси незручно, та й просто негоже.

- Знов чекати, - мовив Віллі. - Ну гаразд. Я згоден. Почекаємо ще. То давайте хоч пити.

- А що, в біса, ти досі робив? - спитав Томас Хадсон.

- Томмі, я люблю тебе, - сказав Віллі. - Але що, в біса, робив ти сам?

- Перепустив кілька скляночок з Ігнасіо Натерою Ревельйо.

- Звучить - наче італійський крейсер, - сказав Віллі. - Чи не було італійського крейсера з такою назвою?

- Начебто ні.

- А звучить дуже схоже.

- Дай-но я гляну на чеки, - мовив Генрі. - Скільки ти з ним прийняв, Томе?

- Чеки забрав Ігнасіо. Він програв мені ту випивку.

- То скільки все-таки? - спитав Генрі.

- Здається, по чотири,

- А перед тим що пив?

- Поки їхав до міста - одного “Тома Коллінза”.

- А вдома?

- Та чимало.

- Ти просто мерзенний п’янюга, - сказав Віллі. - Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.

- Un highbalito con agua mineral (Хайбол з мінеральною водою - ісп. ), - попросила. Цнотлива Ліл. - Томмі, ходім зі мною, сядемо на тому кінці прилавка. Вони не люблять, коли я тут сиджу.

- Пішли вони к бісу, - сказав Віллі. - Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.

- Я певен, що ти тут цілком на місці, моя радість, - докинув Генрі. Тоді побачив оддалік за прилавком двох знайомих плантаторів і, не чекаючи свого коктейлю, подався до них.

- Вважайте, що його вже нема, - сказав Віллі. - Тепер він і про ту карлицю забуде.

- Він дуже мінливий, - зауважила Цнотлива Ліл. - Страшенно мінливий.

- Бо отак ми живемо, - сказав Віллі. - Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, чорт забирай, теж треба шукати з головою.

- А от Том не мінливий, - мовила Цнотлива Ліл. - Том сумний.

- Облиш свою маячню, - сказав їй Віллі. - Чого це ти розварнякалась? Той, бач, мінливий, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?

Цнотлива Ліл заплакала - справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють кіногероїні. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.

- Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, - мовив Віллі.

- Віллі, не смій мене так називати.

- Припини, Віллі, - сказав Томас Хадсон.

- Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, - мовила Цнотлива Ліл. - Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.

- Ти ж дама, - сказав Віллі. - Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним - це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече.

- Пий собі, Віллі. Усім нам невесело на душі.

- Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, враз би стало сумно.

- Ти ж сам мене спитав.

- Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?

- Горя не виплеснеш.

- То ти плекаєш його в собі, - сказав Віллі. - От уже не думав, що ти такий бісів горелюб.

- Годі, Віллі, мені це не потрібно, - спинив його Томас Хадсон. - Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.

- Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.

- Я теж, - сказав Томас Хадсон. - Так що не пускай бульки.

- Он як? То, мабуть, у тебе міцніша нервова система. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.

- Просто п’ю багато й дуже стомився, а відпочити ще не встиг.

- Від твоєї щось чути?

- Аякже. Три листи.

- Ну і як?

- Гірше нікуди.

- Так-так, - сказав Віллі. - Зовсім весело. Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.

- Щось я й так маю.

- Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?

- Та все так само.

- Цей бісів кіт просто кишки з мене вивертає, - сказав Віллі. - Їй-богу, правда. - Дуже тяжко йому все це дається.

- А я що кажу? Якби я так уболівав душею, як цей кіт, давно б уже з глузду з’їхав. Ти що питимеш, Томасе?

- Ще раз те саме.

Віллі обняв Цнотливу Ліл за широкий стан.

- Слухай, Ліл, - мовив він. - Ти хороша дівчина. Я не хотів тебе образити. Ти вже пробач. Просто накотило на мене,

- Більш ніколи такого не казатимеш?

- Ні. Аж поки знову не накотить.

- Бери своє питво, - сказав Томас Хадсон. - За твоє здоров’я, сучий ти сину.

- Оце розмова, - озвався Віллі. - Оце впізнаю старого морського вовка. Сюди б зараз того кота Бойза, нехай би попишався тобою. То ти збагнув, що я мав на думці, коли казав поділитися?

- Еге ж, - відповів Томас Хадсон. - Збагнув.

- От і добре, - мовив Віллі. - І годі про це. Геть сміття без вороття. Ви погляньте на цього чортяку Генрі. З нього ж так і ллє. І чого він так пітніє, та ще такого холодного дня, як сьогодні?

- Через дівчат, - сказала Цнотлива Ліл. - Він на них просто схибнутий.

- Схибнутий, кажеш? - перепитав Віллі. - Та йому просвердли в голові дірку, то звідти так і попре жінота. Схибнутий. Ти що, сильнішого слова не знайшла?

- По-іспанському це сильне слово.

- Схибнутий? Та що це за слово! Ось я матиму після обіду вільну хвилину, то придумаю тобі слово.

- Томе, ходімо все-таки на той кінець прилавка, там я себе вільніше почуватиму, і ми зможемо поговорити. І замов мені, будь ласка, бутерброд, бо я від самого ранку все з Генрі їздила.

- А я йду до “Баскського бару”, - сказав Віллі. - Приводь його туди, Ліл.

- Гаразд, - мовила Цнотлива Ліл. - Як не сама приведу, то пришлю.

Вона статечно пропливла через весь бар, повз чоловіків, що сиділи за прилавком, до багатьох заговорюючи, іншим усміхаючись. І всі відповідали їй приязно й шанобливо. Майже кожен з тих, до кого вона озивалась, за останні двадцять п’ять років коли-небудь любився з нею. Як тільки вона сіла й усміхнулася звідти до Томаса Хадсона, він забрав свої чеки і теж пішов на той кінець прилавка. У неї була дуже приємна мішка, чарівні темні очі й гарне чорне волосся. Щоразу, як навколо чола й на проділі починала пробиватися сивина, Цнотлива Ліл просила в Томаса Хадсона грошей па те, щоб дати лад волоссю, і коли поверталася з перукарні, воно знов було чорне й лискуче, як у молодої дівчини. Шкіра в неї була гладенька й скидалася б на оливкову слонячу кістку, якби була в природі слоняча кістка такого кольору, і до того мала ледь помітний димчасто-рожевий відтінок.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций