Бережний Василь Павлович Під крижаним щитом — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 19 мая 2014



Та це тебе, певно, не цікавить.

— Чому ж? — обізвалася Віра. — Теорія синхронності — це дуже цікаво. Я рада, що ти захопилася роботою.

— В мене є ще й інше захоплення! — по-змовницькому підморгнула Клара. — В дорозі я познайомилася з одним… Ураносом.

Віра здивувалась:

— З яким Ураносом?

— Та це я так його прозвала за участь в експедиції на Уран. Тепер він працює на Місяці, часто перемовляється зі мною.

Клара розповіла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель історії людства. Поступово Віра відчула ту саму Клару, яку знала раніше. Майже ту саму, бо щось таки між ними пролягло. Розмовляючи, Віра заздрісно думала: і Ник за нею, і цей Уранос…

Після того, як погас екран, підійшла до дзеркала. З-під густих вій на неї сяйнули сині, з темним відтінком очі, здригнулися рожеві губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.

— Дурні! — нахмурила брови. — Дурні! Чи ви посліпли? Але нічого, я маю час… Тебе ж, Ник, я просто змушена віднайти, ти ж не знаєш останніх новин про поведінку магнітного поля! IX

Никифорові захотілося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нічого їстівного не бачив — густий ліс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цілком байдужі до його переживань. Дуби дрімали на осонні, осики дослухалися до чогось, час від часу ворушачи зелено-білястим листом, берези купалися в сонці і аж сяяли від утіхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосів. Слухав би її, бродив би в ній, як у воді, але хотілося їсти. Втікаючи від цивілізації, Ник якось зовсім про їжу не думав, бо з проблемою харчування досі ніколи не стикався. А тепер… Що ж тепер? Невже капітулювати перед отими їстівними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи ніжать твій нюх м’якими ароматами дині або огірка? Натиснув кнопку — і маєш. Культурно, смачно, поживно, і головне — легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лісі, кнопок нема. Юнак озирнувся й зітхнув: нема! Ну й що? Все одно він не вклониться тим кнопкам! Хіба людство не вийшло з лісів? Змогли ж наші пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привів сучасну людину до кнопок, починався у лісових нетрях, на берегах річок і озер…

Ця рятівна думка надала Никові бадьорості. Підвівся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з себе сонливість. Він стане Первісним Мисливцем, Первісним Рибалкою, Первісним Збирачем плодів! Зрештою, це ж просто цікаво, оригінально — повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонійному єднанні!.

Рушив на пошуки їжі. З-за кущів знадливо блиснув йому ілюмінатором «Електрон» — місток до цивілізації. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку… Але сама згадка про кнопку погнала його від апарата. І чим дужче йому кортіло повернутися до цивілізованого способу життя, тим швидше він ішов у лісові нетрі. Пройшовши з півкілометра, наткнувся на стіну лозняка. Продертися крізь нього не було ніякої змоги. Никифор подався в обхід. Нарешті лозняк розступився, зазеленів моріжок, а за ним засиніла невеличка латка води, далі — ще і ще. Озерця були дуже красиві — ну справді як осколки велетенського дзеркала, розкидані в траві, але Никифорові було не до цього. Прозору воду буквально пронизували сизі спинки риб — ось що він помітив! Яка то риба — карасі, окуні чи, може, щуки — він не знав; та навіщо йому це знати? Головне, що то — їжа. Калорійна, поживна, смачна!

Роздягся і в рожевих трусиках забрів у воду. Риба схарапудилася, сизі спинки замигали перед очима, він відчув м’які поштовхи в ноги і засміявся. Озерце малюсіньке, і ікати рибі нікуди, а розвелося її тут тьма-тьмуща! Занурив руки по лікті, розчепірив пальці і вхопив кілька штук, але не втримав — вислизнули. Ще й ще водив руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритністю.

Никифор випростався, втер піт із чола і безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одіж.

— Еврика! — вигукнув юнак, виходячи з води.

Узяв штани, позав’язував вузлом холоші — чом не рибальська снасть? Але навіть нею впіймав здобич не одразу: срібнобокі карасі ухитрялися втікати разом з водою. Але тепер перевага в грі була явно на його боці. За півгодини він мав з десяток важкеньких карасів.

Ну, гаразд, міркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б підсмажити. Тільки як видобувала вогонь первісна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лісі це не проблема…

Назбирав оберемок сухого ломаччя і розташувався на моріжку. Вибрав дві гладенькі гілки, виламав цурупалки і почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обіпер об землю, а коротким почав швидко і з притиском терти. Довго тер, пальці добре нагрілися, але жаданий вогонь не з’являвся. Скоро коліна йому заніміли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотів показуватися. Стомившись, Никифор ліг горілиць і бездумно дивився в небо. Потім знову взявся видобувати вогонь, але вже іншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч і почав крутити долонями. В жолобку, де ввірчувався кінець палички, скоро почало тліти, вже ніздрі вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, і за цю коротку паузу тепло встигало розвіятись, не дійшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи піт, тут тобі не електроніка, тут м’язи мусять спрацювати максимально точно.

Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнілося і звідти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!

— О Живий Вогонь предків! — молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. — Слава тобі, могутній і добрий!

Побачивши, що полум’я ось-ось охопить усі дрова, схопився і побіг до кущів — треба підкинути сирих. На бігу помітив у траві руду спинку якогось звірка, що метнувся пріч від озерця. Никифор повернув туди — о, який удар долі!— в ямці, куди він поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тільки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озирнувся, узяв свої мокрі штани із зав’язаними холошами, потримав їх, роздумуючи, і побрів до багаття.

«Та вернися до кнопок!» — ніби шепнув йому хтось на вухо.

— Ні, я мушу… мушу довести гру до кінця! Не вийшло з мене Рибалки, стану Збирачем!

Десь у глибині його свідомості вже виникало поки що невиразне, безформне: «А таки ж доведеться…» Але то був лише несміливий натяк, розпливчата тінь. Никифор попростував у гущавину, приглядаючись до кущів і дерев. Незабаром натрапив на яблуньку — вийшла на галявину та й стала у траві. Яблука дрібні, терпкі і кислі-прекислі, але він хрумав їх жадібно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалік натрапив на невисокі кущі, обсипані синювато-чорними ягодами. Легенько зірвав одну ягідку, стер пальцями сивуватий наліт і не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Після кисличок ці ягоди здавалися справжнім делікатесом.

Об’ївши кілька кущів, Никифор вийшов на осоння, ліг у траві і блаженно потягнувся. Настроєний на філософський лад, він думав про стосунки Людини й Природи, намагаючись визначити своє місце у Великому Кругообігу Матерії. Х

День для Віри минув у сумнівах; шукати чи не шукати Никифора? Леліяла малесеньку, як сонячний зайчик, надію: може, він таки обізветься? Та минала година за годиною, тіні довшали, росли, а разом з ними росла і її тривога. А що, коли раптовий вибух меланхолії штовхнув його на нерозсудливий, непоправний вчинок?

Почала хапливо збиратися. Коли все необхідне було покладено у невеличкі, але місткі гнізда літального апарата, вона довго сиділа біля бортового приймача, намагаючись зафіксувати сигнали радіомаяка «Електрона». Серед тріскотняви і шуму в ефірі не так-то й легко було це зробити. Віра настроювала апарат, прикусивши нижню губу. Нетерплячі пальці крутили тумблери, мабуть, занадто нервово, бо з мікрофона раз у раз проривалося:

— Це остаточно: лечу на супутник! (Тривожно-веселий голос дівчини).

— Передумай, не поспішай… (Хлопець, благаючи).

— Найкращий санаторій, люба, в цирку Платона. Можна…

— Що за відпочинок під пластиковим небом?

Подібні розмови дратували Віру, вона подумала: чи не звернутися до зонального інформаційного центру? Там одразу можна одержати координати «Електрона»…

Раптом крізь хаос звуків прорвалося так довго очікуване і тому таке хвилююче попискування. На осцилографі затремтів блакитний візерунок: ну, звичайно, це голос «Електрона»! Та в монотонних автоматичних сигналах Вірі вчувалося щось тривожне, вона, не гаючи й секунди, шугнула у вечірнє небо і спрямувала апарат іуди, звідки долинало оте щебетання. Віра взяла максимальну швидкість, апарат летів майже беззвучно, але відчувалася легенька вібрація. Десь через годину зовсім стемніло, по тому, що внизу зникли вогні, Віра здогадалася: то вже потяглися ліси. Сплески на екранчику осцилографа зменшувалися, згортались і нарешті зосередились у самісінькому центрі — зелена пульсуюча плямочка.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций