Старицький Михайло Петрович Останні орли — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 10 мая 2014


— З Лисянки, вельможний пане, — відповів за неї парубок.

— З Лисянки? Що недалеко від Мотронинського монастиря? Так, так… Бував не раз там, а батюшка у вас, здається, отець Хома?

— Вони, вони і є, я в них тепер служу…

— Це добре. А ти, юначе, родич їй?. Чи, може, просто до серця? — кинув лукавий погляд лицар на дівчину.

На цей жарт запорожця ближчі з цікавих, що товпилися навколо, засміялися, а парубок, гордо вирівнявшись, відповів:

— Я, пане, брат їй рідний. Залізняк подивився на нього пильно.

— Мабуть, що й правда… а чиї будете?

— Данила Кушніра, титаря лисянського…

— Данила Кушніра?. Знаю… Тож-то сестра твоя й пригадала мені когось близького… так живий ще старий Данило?

— Хвалити бога, живі, — насмілилась врешті докинути своє слово й дівчина.

— Радий, радий, моя маківко… Кланяйтеся йому од Максима, якщо пам’ятає.

— Тато вас, вельможний пане, мало не щодня згадують, — відповіла вже сміливіше Пріся.

— Спасибі, сердечне спасибі! Перекажи йому, що обов’язково заїду в Лисянку побачитися з ним і з отцем Хомою.

І Залізняк, кивнувши головою, попрямував повз старців і калік до цвинтаря. Старці давно вже чекали своєї жертви, і ледве до них наблизився Залізняк, як вони, попростягавши руки, заголосили всі разом свою звичайну пісню, пересипаючи її улесливими епітетами, зверненими до благодійника, що йшов повз них:

— Преславний лицарю, заступнику наш, благодійнику наш, захистку наш, батьку наш, славонько наша!

— Не вийте, всім дам! — гукнув запорожець і, дивлячись на всіх цих калік, з болем у серці й тремтінням у голосі додав: — Ех, ви, сердешні! Один до одного: без лівих ніг і без правих рук… Яке лихо вас так порівняло?

— А те саме, — похмуро відповів один з калік, — котре повернуло весь наш край на руїну…

— Напевне, велике то лихо, коли цілий край не здолав його?

— Здолали б… та бог одвернувся… Покровителі перев’язали овець та й кинули їх на загибель.

— Якщо всі вівці — то туди їм і дорога! — гостро відповів запорожець і заходився відсипати старцям у жмені мідяки.

Усі притихли, ждучи своєї черги, а ті, що одержали милостиню, дякували жертводавцеві теплими побажаннями — зичили й здоров’я, і всяких гараздів, і втіхи для душі, й царства небесного.

Коли Залізняк підійшов до менш покалічених, то окинув усіх пильним поглядом із двозначною усмішкою.

— А, та тут, здається, й старі знайомі є, — примружився він, приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.

— А є, пане полковнику, батьку Максиме! — відповів старець з перекошеним обличчям.

— А що тебе покалічило?

— Недоля та неволя.

— А чого ж ви їх не сідлаєте?

— Бджоли матки ждуть…

— Від ченців?

— І од ченців, коли в степу вивелись…

— Ой чи так? — кинув запорожець оком на ряди старців.

— А так!

— Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.

— А в степу, пане, чи не завелися шершні? І пролетіти бджолі тепер важко.

— Шершні, брате, тільки про людське око… а коли що… то й гайда!

— Ех, батьку, коли б твоє слово, — щедро обдарувавши всіх, Залізняк швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.

Увійшовши до храму, він підійшов до ченця, що продавав свічки. Той, побачивши полковника, зблід і опустив очі.

«Що це? — подумав Залізняк, придивляючись до зніяковілого ченця. — Гра уяви, нечувана подібність чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак Найда, краса й гордість усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирі? Ні, ні, цього бути не може! Це помилка, неймовірна схожість… Проте чому ж чернець так страшенно зніяковів?»

Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залізняк вирішив зараз же з’ясувати свій сумнів. Натовп уже був відтіснив його від того підвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свічки, але Залізняк знову проштовхався до нього й промовив зовсім тихо:

— Отче! Даруй, але обличчя твоє так нагадує мені мого покійного друга, що не можу я заспокоїтися… Скажи мені, чи не брат ти, чи не родич славному запорожцеві Найді, чи, може, ти воістину сам він, врятований від смерті божим чудом?

Почувши ці слова запорозького полковника, молодий чернець поблід ще дужче, якусь хвилину, здавалося, він вагався, не знаючи, що відповісти… Та ось опущені його повіки здригнулися, підвелися: на Залізняка глянули темні сумні очі молодого ченця, і серце в запорожця стислося від цього погляду.

— Ти впізнав мене, пане полковнику, — відповів чернець тихим голосом. — Я і є той самий запорожець, котрого називали в мирі Найдою.

Якби тепер чернець схотів навіть відмовитися від свого імені, то Залізняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.

Бурхлива радість сповнила його серце.

— Так це ти, любий, коханий мій, брате мій! — майже голосно скрикнув він, забуваючи, що кругом них товпляться люди, які почали вже звертати увагу на цю цікаву сцену. — Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що примусило тебе кинути шаблю й надіти цю чорну рясу?

— Тут не місце, не час, пане полковнику… — з зусиллям відповів молодий чернець, але голос його затремтів і урвався.

— Та хоч одне слово… Яким побитом ти опинився тут? Чого? Чому?

— Потім… потім, — уривчасто промовив чернець, показуючи очима Залізнякові на юрбу прочан кругом.

Справді, їхня коротка розмова привернула до себе увагу людей.

Залізняк поспішив одійти набік, але так, щоб не згубити з очей молодого ченця. До слуху його долинули гармонійні звуки, що врочисто розливалися по церкві, почувся шум від руху багатолюдного натовпу, який ставав навколішки… Залізняк машинально перехрестився, але молитва не заворушилася в його душі. Несподівана зустріч з дорогим товаришем, котрого він давно вважав загиблим, перевернула нараз усі його думки і сповнила груди і радістю, і тривогою, і подивом.

Отже, цей блідий і суворий чернець і є той самий запорожець Найда, котрий два роки тому пропав безвісти з Січі? Що ж могло примусити цього славного звитяжця сховати своє палке серце під холодними складками чернечої ряси?

Яка таємниця ховається в його суворому й сумному погляді, раніше такому відважному, гордому й сміливому?

Залізняк задумався. Йому було відоме все життя Найди, і ніщо в цьому житті, здавалося, не могло провіщати такого сумного кінця. Він знав Найду майже з дитячих літ: запорожці, які брали участь в одному з гайдамацьких походів, знайшли десь цього хлопчика ще зовсім маленького й забрали з собою в Січ, де він став незабаром загальним улюбленцем. Хлопчик ріс, розвивався і виявляв усе більше й більше здібностей до військових наук і письма. Запорожці вирішили відправити його для вищої науки до Києво-Братської академії. Молодий запорожець звернув і в академії на себе увагу ректора своїм бистрим розумом і неабиякими здібностями; та душа його рвалася до рідного Запорожжя і військового життя. Дійшовши до філософії, юний Найда покинув академію і втік на Січ, де всією душею захопився військовими подвигами.

Усе Запорожжя, починаючи від кошового і кінчаючи останнім кашоваром, полюбило Найду, як рідного сина, і за його одвагу, і за його щиру козацьку душу, віддану вірі, батьківщині й товариству. Залізняк, бувши вже о тій порі курінним отаманом, запросив Найду до свого куреня й записав його бунчуковим товаришем, і молодий звитяжець незабаром прославився на всю Україну своїми блискучими подвигами — і в сутичках з татарами, і в таємних гайдамацьких наскоках на Польщу.

І несподівано цей герой, на якого покладалися такі горді надії, кидає все, відмовляється од світу й замикається за монастирською стіною?

Залізняк глянув у бік Найди.

Незважаючи на зовнішній спокій, видно було, що чернець боровся з сильним душевним збентеженням: руки його тремтіли, він раз у раз випускав то свічки, то гроші, які йому давали богомольці; на блідому обличчі його то спалахував, то згасав тривожний рум’янець. Здавалося, в цю хвилину він був так само далекий від молитви, як і Залізняк.

І звідки могла з’явитися в цьому палкому серці ненависть до життя й прагнення до чернечого сану? Звідки?

Залізняк ще раз пробіг у думці всі відомі йому факти з життя Найди і не знайшов у них відповіді на своє запитання. Років зо два тому Найду було послано від Запорозького війська до Глухова, у гетьманську канцелярію, та в інші місця з листами до значної козацької старшини. Пробув він там місяців два і без пригод повернувся назад. Правда, пригадалося Залізнякові, повернувся він трохи заклопотаний чи засмучений, але не більше. Потім він пішов з гайдамаками в Польщу, та там і пропав.

В одній сутичці з ляхами, коли перевага виявилась на боці поляків і гайдамакам довелося рятуватися втечею, Найди не стало. Його шукали товариші скрізь, але марно, і всі подумали, що Найду наздогнали ляхи і вбили. І нараз ця зустрічі

Залізняк почав з нетерпінням чекати закінчення служби. Чекав він недовго. Незабаром почувся голос ієромонаха, що промовляв слова останньої заамвонної молитви. Люди заворушилися; одні пішли до виходу, інші почали проштовхуватися вперед, щоб поцілувати хрест.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций