Білик Іван Іванович Похорон богів — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 6 мая 2014



А то не звелів би попалити всі деревлянські села од Прип’яті до Дністра й Полудневого Богу, од Горині аж до Ірпня.

А це відгукнулося на третє літо, коли під Іскоростень прийшли Ольга та її брати.

Так-то, небоже… Князь мусить бачити на три літа вперед. Або й на всі тридцять, як отой давній київський князь Оскол. Хоч і він не встерігся од лукавого Щека. Та то вже була, певно-таки, воля богів…

Мені про це мій дідо Нискин розказував. Віщий був князь, той Оскол, та тепер бачу, що князеві замало видіти й на тридцять літ уперед, треба хоч би на тридцять і одне літо… В літо 1364-е По нашесті перського царя Дарія,

А по вигнанні готів 477-е,

А по уцарінні Михаїла в Костянтиновому городі 1-е,

А по укняжінні Кия над Почайною 370-е,

А по укняжінні Оcкола в Києвому городі 3-є,

А від різдва грецького бога Христа 852-е.

Сукупив Оскол, син Дьюра, двісті насадів і човнів, і многі витязі піші й комонні, й вийшов із стольного города Києвого після зелених свят, і вдався до Царягорода. Не воювати город сей, але силою любов царя здобути.

Й пристала тьма ратна до берегів, а комонна рать також стала на березі, й почорнів Золотий Ріг і Суд, і берег почорнів і наїжачивсь копіями, й дужий гомін та іржання стрясали все навкруг, і встрашилися греки: не бачили досі такої сили царгородські береги.

І вислав Михаїл-цар навстріч їм сла з дарами небаченими, й спитав сол: «З яких країв прийшли й чого хочете?»

Відказав йому князь Оскол, син Дьюрович: «Ми прийшли з Києвого города й Полянської землі, а родом я Києвич, великий князь, далекий правнук того-таки ж князя Кия, привічаного в Царігороді вашим-таки царем — старим Юстиніаном».

І спитав сол: «Що хочете від царя нашого Михаїла?» Відповів Оскол-князь: «Любов уставити межи греками й полянами». — «Пощо вам з нами любов? Над вами ж рука хазарського хакана!» І сказав київський князь Оскол: «Про се хотів би я говорити з царем вашим Михаїлом».

І повів сол київського князя до царя, і сказав Оскол цареві: «Багата наша Полянська земля, витязі її вельми хоробрі. Витязь руський нікому не здається в полон, так-бо покладено нашими богами: русинові ліпше смерть, аніж ганьба полону!» Спитав цар: «І чого ж ти хочеш? Лишайся в Царігороді з усім полком, дам тобі золота й робітників без ліку, дам городи многі на горі Хем. Аби повоював диких булгарів».

Та відповів князь київський Оскол: «Маємо многе срібло й золото, маємо многі дідні городи. Складімо любов супроти хакана хазарського. Віднадьмо його від Руської землі, й ми весело складемо за тебе голови!» І сказав цар Михаїл: «Не смію вийти супроти хазарського хакана. Візьми дари багаті й іди собі: на кожного витязя пішого й комонного візьми по чверті золотого літра. Буде межи греками й полянами вічна любов, як і за вашого старого князя Кия».

Та й пішов Оскол, і вийшов з Царягорода, й туга велія обійняла його. І сказав князь витязям і воєводам: «3лякався грецький цар хазарського царя!» й гукнули витязі до свого князя: «Ти, княже, тільки почни, а ми вже вчинимо йому добре, нехай тепер побоїться й пас!»

Та відказав Оскол воєводам і витязям, мовлячи до них так: — «Ліпше мати царя милосником, а не ворогом нашій землі. Полянам ворогів і так досить».

І рушив полк Осколів та й повернувся назад. Потім ходили київські купці Дніпром до Царягорода, возили шкури, та віск, та мед, возили мечі харалужні та луки й привозили паволоки й усіляку чернь і скань, і не чинили їм греки жодних утисків. Михаїл-бо цар та великий князь київський Оскол Дьюрович уклали межи собою вічну любов.

Хакан же хазарин лише дивився з Білої Вежі, званої по-хазарському Саркел, та не важився на витягу з князем полянським, воював-бо з Михаїлом за Трапезунт і Синоп…

У те саме літо прийшли сли від нового булгарського князя Бориса Пресіяновича, уклали з Осколом-князем вічну любов, та якщо хто піде на булгарина, хай захищає його Оскол, коли ж бо хто піде з мечем на Оскола — хай захищає його булгарський князь. Року 975-го

МІСЯЦЯ СІЧНЯ

В ШОСТИЙ ДЕНЬ

Світлого князя Людвіка Свейнальдрсона спіткало лихо: помер його любий друг — бойовий кінь Інгі, названий ім’ям варязького бога війни.

Людвік сприйняв це як особистий удар і тяжке передвістя. Смерть коня зроду не призводила до добра, цю поганську істину Людвік затямив змалечку, хоча змалечку ж носив на шиї срібний хрест.

Усе почалося мовби з веселощів. Випивши в Святославовому хоромі цілу братину грецького вина, Людвік подався з Ярополком та молодшим братом своїм Местишею до Почайни, де кияни справляли поганську требу водосвят. Коли вийшли за Подільські ворота й почали спускатися слизьким Боричевим узвозом, Інгі посковзнувся й злякано заіржав. Людвікові тьохнуло серце, але хміль грав у його жилах і затуманив той несвідомий жах. А належало б одразу-таки повернутися.

Морозяний вітер шарпав його за корзно й мовби теж попереджав, та в Людвікові притупилися давні остороги. Він підтяг повіддям голову коня й спересердя щосили вдарив кулаком. Інгі лише крутнув головою, знов ображено заіржав, але зрештою підкорився господареві.

На Почайні вже зібралася велика юрба, різдво води справляли всім Києвом, бо то ж таки різдво води — одне з найстаріших свят землі оратайської, адже вода — то першопочаток. Найперше на світі була саме вода, окрім води не було нічого, з неї й постав світ. Серед Почайни, навпроти поперекидуваних догори днищами ладь і човнів, блищала велика кругла ополонка. Над нею височів крижаний стовп, а на стовпі сиділа качка, яка час од часу крякала й розгублено обдивлялася з того стовпа: спочатку земля була водою, з неї виріс мідяний дуб, а з дуба видуплилась качка. Вона пірнула й видобула з дна трохи піску. Утворився острів, з якого виросла матір-земля.

Коли князь із ярлами, припнувши коней біля човнів, наблизився до гурту, старший волох Стан зняв качку зі стовпа, розв’язав їй ноги й пустив на воду. Птаха заметалась у холодній воді, змішаній з крижаною скалкою та снігом, намагаючись утекти, але ополонку щільно обступили люди — нога коло ноги. Тоді вона зблиснула задом і пірнула.

— Це добрий знак: пішла качечка по землю, — в холодній тиші оголосив Стан, і люди радо загомоніли: — Ану ж чи знайде дорогу назад?

Шуга в ополонці мовби змерзлась, найближчі кияни посхилялися до самої води, дехто навіть нетерпляче бовтався в шузі пальцями, щоб схопити дурного птаха, коли він вирине, але качки не було й не було. Таке вже траплялося; требна жертва іноді пірнала надто глибоко й не могла знайти дороги назад — виснажувалась, десь там, у глибині, захлиналася. То був би лихий знак. Наступного літа належало сподіватись недороду, пошесті або війни.

Дівки й дівчата стояли коло стовпа й виводили тягучу колядку: зуперша була в світі вода, ой, прісна вода-водиченька, й зродився з водиченьки та залізний дуб, а листя мідяне, а жолуді та й золоті, і вилізла з дупла качечка та й стала пливати, аж ген пірнула до самого дна води…

Ярополк стояв навколішках край ополонки. Местиша Свейнальдрсон забобонне й квапливо міняв рукавиці на обох руках — іноді допомагало від перестріту й злих духів, а Людвік, його старший брат, похмуро дивився в ополонку через голови. Тепер він уже шкодував, що прийшов з Ярополком та Местишею. Свейнальдрсонам зовсім не личило потурати віруванням поганців-полян. Але Людвік не хотів ці останні дні дратувати сопливого київського князя: на те він мав кілька причин.

Коли всі врешті зневірились побачити качку, вона раптом випірнула й зчинила шалений крик, — певно, з радості, що залишилася жива. Випірнула саме навпроти Ярополка, і київський князь уже був би вхопив її, та качка ще шаленіше розкричалась і почала бити крилами, обляпуючи князя бризками крижаної води. Той мимоволі відсахнувся, Людвік утішено зареготав, нахилився й хотів допомогти своєму родакові впіймати качку. Але вода в ополонці збурунилась і хлюпнула аж на сніг. Із шуги виринула чорна пащека й потягла качку на дно Почайни.

— Водяний! Водяний! — перелякано заволали кияни, дехто кинувся навтьоки, та сміливіші лишились навколо ополонки: — Со-о-ом…

Це було зовсім несподівано. Соми зимували в мулі найглибших почаївських ям, обходячись нагуляним за літо жиром. Голова в сома була завбільшки з цебро, й хоча на Подільський торжок рибалки часом привозили й більших, але цей сом розхвилював киян.

На цьому свято живої води ввірвалося. Волох Стан, який мусив би скрутити голову требній качці й зцідити її кров у воду, розгублено мовчав. Після принесення жертви богині вод хтось мав би зголоситися викупатись в ополонці: такий був давній дідній урок, але тепер навряд чи хто на таке зважився б. Старійшина київських волохів навіть нікого не просив, лише стояв біля крижаного стовпа й розтирав змерзлі пальці.

— То, може, я-а пірну? — почув Людвік неповний юначий голос. То був безвусий Вадим Шестопал — син подільського токаря Муромця. — То ж був со-ом?

Біля шестипалого здоровила почав збиратися натовп. Тут-таки стояли його батько та старший брат Ратко, а поряд вирізнялися сніжно-білими кожухами старий воєвода Претич і син Асмуса Блуд.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций